Нєа, це не в мене. Може в когось і буває. А мені не свербить і не чухається. Я можу й зовсім не писати. А у вихідний,  ну просто  зовсім не можу, щоб не клацнути. А чому. А тому, що в неділю всі офісні мишки, ті, що роблять вигляд, що працюють на буржуя, а самі тільки й думають про те, що там їм, в інтернеті відповіли на їхнє сократівське точне, об"єктивне, лаконічне та найрозумніше, залягають на дно своїх нірок набивати пузики.  До наступного понеділка. Щоб із свіжими силами, знову ішачити на буржуя. Нехай вдавится, паскуда. Ось тобі, падло, ня!
 
А в павутинці залишаються дійсно шанувальники високого слова і глобальної думки, справжні невтомні павучки, патріоти широкоформатних моніторів, корсари рифів недодуманих за тиждень  незрозумілостей та неіснуючих парадигм.
 
Поле. Чисте, весняне поле. Або осіннє. Яка різниця. І конніца з шашками наголо. Але ні. Теж немає. Поле, то й поле. Не в ньому справа. А в тому, що на ньому. Не на самому на ньому, а на полі. І не росте, а стоїть.  А що може стояти на полі. От що?  
Не може ж там стояти годинник. Бо годинник стоїть у квартирі Абрама.  У того, якого Сара вночі просила його зупинити. Чого? Бо має ж щось у путній хаті стояти. Але то, відомо. Невідомо, що з того вийде.
 
А стоїть на тому полі.., ні, не Буратіно, а іржавий ДТ-54. Якого, чомусь, ще не вкрали. В курсі? Ні, не в курсі. А чого? А, бо те, чого хтось чого, то я вже давно того, - забув. І згадувати навіть не хочу.
А ті, хто не знали і забули, ті мені кажуть, -  та то ж Т-80 стоїть, ми ж бачимо.  
 
-І шо?
 
-Хочете, то нехай по-вашому. А я ж знаю, що ні. А мені знов кажуть, - а ми на ньому воювати будемо. От! За правду і свободу! А я питаю - а де ж гармата?
 
-А гармату, кажуть, тимчасово на склад здали, бо якось бабахнула і трохи погнулася. Там їй чистять нарізи в стволі, змащують і обіцяють.., ні, поки нічого не обіцяють, але кажуть, що готуються мати наміри обіцяти. Тільки ще не зовсім вирішили про що і кому. Бо про те, що раніше обіцяли, то те ніяк згадати не можуть, і взагалі, не до того тепер, тепер мейстрими змінилися.
 
- Ну, добре, кажу. - А де кулемет? -Теж на складі, кажуть, промивають спиртом оптичний приціл. Тільки чомусь спирт швидко випаровується. Хоча, у Франкфурті, звідки привезли, так не здавалося. Але, тепленьким, таки був.
-А боєкомплект? -А його порозсипали. Випадково. А потім щось, ніби збирали докупи, та все, якось, і калібр не той і ніяк куля з нього не виліплюється.
 
-Та й мотора, кажу, щось не видно. -А мотор зберемо із старих цяцянок, коли соряри знайдемо. Бо поки ще не накрали. Ну, то я так, послухав, та й кажу: - От коли ви того трактора відремонтуєте, виорете  поле, посієте культуру, зберете урожай, то може тоді і танка купите. От тоді й приходьте.
 
-Та як же так, та ми ж...
 
-А пляна у вас є, питаю. Карта дорожня, мапа для мавпи, куди їхати зібралися і яким чином. Нє, нима, кажуть, пляни.  Тіко є мисля. І ми її всім розказуєм. Щоб за нас думали. Бо самі ми нічого не думаєм, у нас від думки голова болить. Тому ми й не звикли.
 
-Про те, про що в тій пісні співється , кажу, то я знаю, бо вже чув. І не раз.  Бо й не глухий.  А сам собі думаю. -От, як станеться знову так, як завжди стається, то що?
 
Бо не виорали, не зкультивували і не засіяли. Чи довго на тому полі лобода та будяки  рости будуть. Ні. Все-таки прийде хтось, у кого руки не криві і голова на плечах не для того, щоб язика носити та за плечі перед мікрофоном закидати, а щоб про завтрашній день дбати і про сьогоднішній не забувати. Не месія, а архітектор. З метром, молотком, цвяхами та дошками, до яких колорадських жуків буде прибивати. От тоді й обкашляєм.
 
І про те, чиє то поле і що сіяти та будувати на ньому будемо, і про те, кому руку подавати, а кому по руці давати. Тоді й курча на нашому подвір"ї зацвірінькає. А як виросте курка, то тоді і яйця їсти будемо. Може й золоті навіть, в шоколаді. Хто знає, все буває в цьому світі. Погано тільки, коли на останні букви буває, як оце у нас завжди.
 
І не знаю, може планіда так повернута над нами, чи то у Бога теж неділя була, коли сюди мав розум з хмари скинути, хто ж його тепер ту правду нам розкаже. От так, дивлюся та й собі метикую, а може нам в масонів перехреститися, бо ті, що добре тут живуть, давно вже поперехрещувались. А ми, все перед старими богами і досі собі лоби об стіл розбиваємо.