Нещодавно на сторінках Інтернету потрапив мені на очі вірш. Мабуть навіть не вірш, а так, миттєва світлина буття, спогад про минуле і майбутнє водночас. Чогось подумалось, що ті рядки написані зрілою людиною з солідним життєвим досвідом. Та згодом з’ясувалось - автор того вірша 19-літня дівчина Аля Кудряшова. На інтернет-сторінках вона знана під ніком Izubr.
     Кажуть: музика то мова спілкування з Богом. Як на мене – поезія також, якщо вона, звичайно,  поезія. Не вважаю себе великим поціновувачем поезії, але в тих римованих рядках мене щось таки добряче зачепило за живе, витягло на світ Божий напівзабуті спогади з далекого дитинства і, не менш далекої, юності.
 
    Щоби не текст розсипАвся, я переклав вірша українською.
                                      
Мама на дачі, ключ на столі, сніданок  робити не треба. Скоро канікули, вісім літ, у серпні буде дев'ять.
Дев’ять в серпні, сім на часах, небо легке і плоске, сонце залишило по собі вицвілі пасма в волоссі.
Сонний уривок в долоні стиснути, і пропустити крізь пальці. З десятого поверху Вітька мене, знову кличе купатись.
Треба спішити з всіх ніг і очей - раптом втечуть, залишать. Вітька закінчив четвертий клас – тобто майже старий вже.
Шорти з футболкою - все вбрання, яблуко на полудень. Вітька научить мене пірнати, він обіцяв, не забуде.
Дорога до річки - знайома вщент, випалена і звична. Ноги запилені до колін схожі на рукавички.
Нині спекотна така пора - листя немов ганчірки. Може пізніше зачнемо гру, я попрошу, щоби в жмурки.
Вітька - він добрий, один в одне хлопчик із Жюля Верна. Я попрошу, щоб мені водити, дозволять мені, напевно.
Вечір почнеться, має стемніти. День до закінчення тижня. Я повертаюся до стіни. Сто, ...,дев'яносто вісім…
    
    Про що ці рядки, запитую я себе? Вони про щастя, сам собі і відповідаю. Так, так – про звичайне щастя. Щастя не пов’язане з якимось матеріальним благом, бо то є облудлива химера.
 
Коли я був найбільш щасливим, силюся пригадати? Більше всього того щастя було в дитинстві. Достатку не було, а щастя було. Воно проступало скрізь: у сонячному, вицвілому від літньої спеки, небі, в запахах свіжоскошеної трави і житнього, тільки із печі, хліба, холодному, вологому носі дворняжки Жульки, котрий, від надлишку почуттів, пнеться, раз-пораз, нахабно цілуватись.
 
    А ще пригадалась неширока річка, котра прудко витікає з-під шлюзу невеликого водосховища. Далі вона кількома рукавами, між облизаними водою і часом, гранітними валунами, несе свої води ген, аж до Південного Бугу.
 
    На одному з тих каменів – я, десятилітній, з  коротким, із рівного річного пагінця ліщини, вудилищем, до якого прив’язаний шматок  дорогоцінної жилки. Тою жилкою ми, сільські хлопчаки, розживались, в обмін на старе ганчір’я і залізяччя у проїжджого лахмітника. До жилки прив’язаний справжній кований гачок з борідкою і саморобний поплавок, виструганий власноруч із сухої кори вікової верби.
 
    В швидких водах Ікви (так звали ту річку) завше водились зелено-смугасті, з чевоногарячими плавцями окуні. Найбільші з них ловились на хвостик річкової малявки, яку ми, босонога ватага ловили в сумерековому нутрі шлюзу, в вищерблених приямках його бетонного поду.
 
    Окуні були швидкими і проворними, тож потрібна була неабияка вправність, щоб не дозволити спритнику чкурнути під камінь, бо тоді треба було роздягатись і лізти в холодну воду, задля порятування останнього гачка.
 
     В дитинстві щастя зовсім поруч: досить тільки вранці від сну розплющити очі і одразу, з головою, ти поринаєш в нескінченний, повний пригод і несподіванок, світ, котрий так радісно відкривати разом з друзями.  Той світ  не збагнути дорослому і те є найбільшою загадкою буття, бо ж кожному колись довелось бути дитиною. Та, здається, той путь у доросле життя є дорогою в одному напрямку. Тільки в поодинокі миттєвості прозріння, або уві сні, випадає рідкісна нагода доторкнутись до того кипучого буяння радості і щастя, котрі є самим єством маленької людини.
 
    І знову плин часу, безмовний і невпинний…
 
Мама на дачі. Велосипед. Завтра здавати іспит. Сонце, лагідним  оком своїм, мого конспекта пестить.
Ніч на чатах, світанок стрічати, чекати приходу літа. У серпні я буду уже студент, нині – ніхто ще поки.
Хліб зачерствілий, сир з ножа, сніданок зі сну неласий. З десятого поверху  Вітька  уже - він на третьому курсі.
Знає розумних професорів, пише програми у фірмі. Худий, іронічний, брів смола - прямо герой із фільму.
Пише цидулки моїй сестрі, дарує квіти з получки, тільки от плаваю швидше я і вірші складаю влучні.
Просто сестричка в доску своя, такою я бути не вмію. Ми забираємось на балкон і запускаємо змія.
Сьогодні вони відїжджають у ніч, я проводжу на поїзд. Річка гарцює, у ніг шелестить , нині вона по пояс.
Сімдесят вісім, сімдесят  сім… Рукою сльозу утираю. Нехай ховаються, ну їх усіх, більше я їх не шукаю.
 
Мама на дачі. Гуде в голові. Соннеє бездіяння. Кішка калачиком біля грудей, сонце на покривалі.
Чашки,  долоні, светриків ряд, кави, молю, зваріте. Хто-небудь бачив учора мене? Краще  не говоріте.
То нехай буде великий секрет зовсім малої утрати, кожен хмільним, невагомим був, зігрітим диханням брата.  
Горло охрипле від довгих розмов, попіл летів з балконів, один перед одним – віч на віч, живі й непокоренні.
Завтра ми скинемось по рублю, сніданок прийде в оселю, Господи, як же я вас люблю, а на долонях веселка.
Вулиця в сонячних кружевах, Вітька, помий тарілки. Можна валятися і оживати. Можна піти на річку.
Я вас піймаю і підкорю, стригтися змушу, голиться. Носом у вищерблену кору. Тридцять чотири, тридцять…

      Сонце, небо, липнева спека, канікули після першого курсу, я на копиці сіна посеред двору, у яблуневій тіні. Поруч мене дрімає Діна, гарна чорно-ряба кішка. Кілька років тому, кошеням-підлітком, сам підліток, упіймав її на околиці села, коли проїжджав мимо на велосипеді. Довго ганявся по картопляному полю за виводком однакових кошенят-близнюків на чолі з мамою-кішкою. Врешті-решт упіймав таки одне і отой дикун влаштував справжній спротив, подряпавши мені до крові обидві руки. Два дні поспіль кошеня тужило, забившись під дивана, не звертаючи найменшої уваги на мисочку з молоком, та згодом змирилось з долею і, врешті-решт, визнало мене за свого.
 
    Лежу горілиць, в одній руці книжка, інша глибоко у сіні. Мимоволі рухаю занімілими пальцями руки – Діна зацікавлено скошує свої зеленаві очі в напрямку джерела шуму. Уже навмисне шкрябочу вказівним пальцем ще і ще. Діна немов струна - мабуть думає, що то миша, потішаюсь. Раптом вона блискавично, по плече, засовує свою лапу у сіно і усіма своїми гострими пазурами впивається в мого пальця, як те вона робила, коли за шкірку витягувала із нірки крота, коли той, забувши про обережність, вивершував на городі свою фінальну гірку.
 
     Воно ще було близько, те щастя. Потрібно було, лишень, зробити невелике зусилля, щоб дотягтися до нього рукою. Але вже і просинатися стає дедалі важче і думки по тому вже не такі радісні і світлі – я дорослий!
 

Мама на фотці. Ключі в замку. Вісім годин до літа. Сонце на стінах, на рюкзаку, в стоптаних сандалетах.
Сонними лапами через сквер, і нікуди вже не діться. Вітька в Америці. Я в Москві. Річка в далекім дитинстві.
Яблуко з'їлось, потяг промчав, він на шляху у Ніццу, я починаю лічити від ста, ну а життя - з одиниці.
Боремось, плачемо з ним в унісон, от уже й фініш скоро. "Двадцять один", - шепочу крізь сон. Час насміхається -"Сорок".
Сорок - і перша уже сивина, сорок один – не спиться. Двадцять один - я живу сама, двадцять: очі-бійниці.
Ноги в подряпинах, біс у ребрі, скачуть думки вприсядку. Хто-небудь жде мене там - у дворі, хто-небудь - на десятім.
Десять - позаду четвертий клас, сніданок робити не треба. З усіх поспішати ніг і очей, потрібно - у серпні вже дев'ять.
Вісім - на шиї ключі тягати, в сонячнім танути гімні...
 
Три. Два. Один. Я шукати іду. Господи, допоможи мені.

   - Промайнуло життя, як батогом цвьохнуло – буденно мовив якось мій дід, коли ми сиділи з ним на перелазі біля хати. Я курив, він же просто відпочивав в перерві між роботою. В свої 85, дід приїхав на велосипеді за 5 км. із сусіднього села, щоб допомогти мені полагодити штахетник. Завзято пірнав під латами, а коли я йому запропонував угомонитися і трохи постояти – відповів:
   - Е-е-е, синку,  коли я зупинюсь - вважай і помирати прийшов час. Дід помер десь за рік у віці 86 років. Пішов з життя, як і жив - тихо і спокійно. Просто одного разу, вранці, взяв і не прокинувся.
 
    А зараз і я про те саме. Пролетіли роки і вороття немає. Щастя з року на рік маліло все і маліло, як отой відомий шматок шкіри і, з часом, скоротилось до майже непристойного розміру. Нещодавно запитав маму, чи була вона коли-небудь щасливою. Вона трохи помовчала, а потім стиха відповіла: - Я вже не пам’ятаю…
 
    Зараз те щастя я примічаю в своїх малих внуках. Воно вирує в них, щедро проливається через вінця і в ньому я віднаходжу частку і свого далекого, з роками забутого, щастя.
 
    Одне я знаю достеменне: Творець всього сущого, котрий так доладно пронизав найтоншими зв’язками Світобудову, таки знав що робив, коли по образу Своєму і подобі, виліпив останнє своє творіння.
 
    Ми всі родом з дитинства, із щасливого дитинства, і колись ми у ньому обов’язково зустрінемось знову. Але то має бути вже зовсім інша розповідь.
Господи, допоможи нам…  
 
                     Виділене курсивом перекладено з:      http://izubr.livejournal.com/218085.html