А підошви лупцюють Хрещатика,
А з каштанів летять пелюстки,
А у рупорі голос фанатика,
А у трунах блакитні хустки,
Аромати травневого полудня
Автоматів залізний бур'ян
Атрофує, вдихатимем полум'я,
А самотній старий ветеран
Із очима небесно-поцвілими
І душею в старім піджаку,
Без війни, побажає, щоб жили ми,
І згадає свою нелегку
Кулеметами юність посічену,
І снарядом зруйнований дім,
І під залпи в коханні освідчення,
І машини підбитої дим…
 
А мені сьогодні наснився дідусь. Він підійшов, взяв мене за руку і сказав:
- Не треба, синку...
- Це не тато, це, я онук Ваш, дідусю!
- І тобі не треба...
- Що не треба, дідусю?
- Нічого не треба. Все що треба -- ми вже самі.
 
Мій дідусь ніколи не ходив на паради. Щороку 9го травня йому дзвонив колишній фронтовий товариш і вони разом їхали кудись за місто. Там з часів битви за Київ лежить багато його побратимів. Цього року товариш подзвонив знову:
 
- Драстуй! Поклич-но мені Савельїча.
- Знаєте... Ви, мабуть, святкуйте без нього...
- Ех... Цьогоріч без нього, а там..гляди й стрінемось. Бувай, малий!
 
Цьго року мго діда н стало. За кільа місяцв до травня.
 
Кільканадцять не стало буков--
Око ріже, мутузить слух...
Кільканадцять мільйонів настукав
Кулемет! Їхня зброя – плуг,
Їхня зброя -- книжки і пера,
Ремісничих майстерень стук,
І яка паскудна химера
Їм дала автомат до рук?!
За безглузді чужі амбіції
Полягали навіки вмить
У такому квітучому віці їм
Тільки б дихати, тільки жить…
 
Наступного року фронтові товариші зустрінуться. І я поїду до Лютіжа провідати їх обох. А на парад я не піду. Дід у сні казав, що не треба.
 

©Владислав Молодід, 2012