9 травня, коли колони бадьорих ветеранів НКВС з портретами Сталіна, Жукова та «георгієвськими» стрічечками будуть поблажливо приймати вітання і почесті, хочу згадати про інших. Про тих, кого в тих колонах не буде.
 
   Зараз майже неможливо зустріти на вулиці ветеранів Другої Світової. Абсолютно переважна більшість вцілілих під час війни до наших днів не дожила, - померли від старих ран, хвороб та віку. Тим, хто дожив – під дев'яносто.
 
   9 травня середини 60-х. Їм від 42-х до 46-ти. Вони – це друзі та колеги батька, які, зазвичай, збираються у цей день у нашій квартирі. Вони не ходять на паради та «уроки мужності» до школярів. Вони вдягають нагороди лише цього дня. На мої дитячі безглузді запитання про війну ухиляються від розповідей та коментарів.
   Суб'єктивні оцінки та поодинокі спогади про реальні епізоди свого воєнного життя почув від батька, коли мені було за 40 і мав досвід, а йому – за 70. У ті часи обмежувався номерами частин, місцями їхньої дислокації, іменами командирів, тактикою дій і ТТХ озброєння. На кшталт: аеродром під Лідою, комполка Наконечний, комплектування технікою за принципом «єдінообразія» (це на запитання про те, чого Покришкін літав на «Кобрі», а Кожодуб - на "Ла"), V-подібний 12-ти циліндровий двигун, пушка – у «розвалі» циліндрів, запуск двигуна від стиснутого повітря...
 
   Цей день у нашій квартирі – «чоловічий». Жодних жінок. Лише вони і я. Мене залишають під приводом «військово-патріотичного» виховання, ну, і ще на мене покладаються функції «козачка» - згоняти до крамниці, як не вистачить чогось.
 
   У «тусовці» лише один батьків однополчанин  (їх з батьком на весь Київ двоє), - завелика «убиль» була. Імена обох командирів їхнього полку, Героїв Радянського Союзу - у переліку, що у музеї на пагорбі Слави. Правда, в колег -  «торпедоносців»  «незворотні втрати» були значно вищі, - смертники-камікадзе. З усього передвоєнного випуску «торпедоносців» Качинської школи вцілів один – Ткачов. У 80-х бачилися – віце-адмірал, Герой. Вже нема. Інші учасники – «збірна солянка»: піхота, танки, зв'язок, артилерія.
 
   Того разу добряче випили. І, як трапляється, почалася «хлопчача» (ніби їм стало по 20-ть і повернулися вони у юність тих днів) розмова про те, «кому на війні було тяжче». Артилеристи кажуть – «нас танки закатували у землю», танкісти – «нас у танках палили», авіатори – «нас у повітрі розстрілювали», окопні – «нас артилерія розстрілювала, авіація бомбила, танки давили»…
 
   А серед них сидить мовчки Ілько, дядя Іллюша – старшина розвідроти (повний набір солдатських нагород: «За отвагу», ордена Слави, Отєчественной войни…), який з американцями на Ельбі зустрічався (мені якось подарував долара, що отримав від американця як сувенір). А треба зазначити, що як і був у Твардовського прототип Тьоркіна, то це – дядя Ілько. Невгамовний жартівник! Що не слово, то – жарт. А за словом у кишеню не ліз. І що цікаво, - якось він беззлобно, необразливо це робив. Мабуть вдача та фарт у людини такий. У мирному житті саджав яблуні та вишні, і пасіку тримав. Бджоли не кусали.
 
  А тут мовчить, похнюпившися. Незвично хлопцям:
- Ілько! Чого мовчиш?
 
- Згадую, що ж найважче було… Міркую, коли лінія фронту на одному місці завмерла надовго. Німці атакували, ми в контратаки ходили…  Очікуємо… Полоса між першими лініями окопів усіяна трупами. Витягти нема змоги, - постійно прострілюється.  Командування готує наступ і нас починають ганяти на той бік за «язиком». Добре, як це взимку, а як на дворі тепло… Повзеш у темряві серед смороду та розкладеної людської плоті…
 
   Всі замовкли, мабуть уявляючи та приміряючи на себе долю піхотного Ілька-жартівника.