Ех, зустріти б тих, хто присвоїв Україні абревіатуру «UA». Навіщо? Поубивав би. Ну, може й не до смерті. Але бив би і слухав, чи ще дихають. Злий на них ще більше, ніж на москалів за їхнє «піво». Де ж можна такі скорочення робити? Як оте «UA» розшифрувати? І туди я мізками крутив, і сюди. Мало навиворіт не вивернув. Один варіант, той, що найперший, в голові засів – і ніц з тим поробити не в силі. Може, вам щось інше прийде на думку, а мені нічого, крім «Українська Аномалія» в голову не лізе. А воно ж, знаєте, часто трапляється так, як казав Капітан Врунгель: «Как вы яхту назовёте – так она и поплывёт».
 
Ото ми й пливемо, тобто живемо в тій аномалії.
 
Погляньте. Народ наш – роботящий, розумний. Майже неп’ющий. На майдани здатний. Ну, може і не на майдани, але ж на один спромоглися. Інші ж і на один нездатні. А життя гідного той народ добитися для себе ніяк не може. Чи ж не аномалія?
 
Он, як у людей, в інших державах – парламенти, бундестаги, сейми, сенати… А у нас – клавішний оркестр під керівництвом Чечетова. І ні Конституція, ні закони не заважають тим недоторканним виконувати арії на п’ятьох інструментах одночасно. В партитуру ніхто навіть не зазирає. Віртуози Києва.
 
Та що там депутати. На всіх щаблях влади, згори донизу – повна безвідповідальність. Посадові обов’язки виконуються лише тоді, коли вирішено усі питання, які можуть принести гроші. Ті питання – понад усе. Як тільки бюрократ відчує запах грошей – відразу ж ясніють очі, з’являється рум’янець на щоках, за три метри стає чутним серцебиття. Воскова фігура перетворюється на живу людину. Чудо воскресіння? Ні, аномалія.
 
Ось ще один приклад. Українські футбольні функціонери задля покращення суддівства запросили іноземного куратора для наших суддів. Звуть його П’єрлуїджі Колліна. Для тих, хто не може згадати, про кого мова, нагадаю, що зачіска у нього, як у наших запорожців, тільки без оселедця. Авторитетний по саме нікуди. Його досвід та незаангажованість повинні були вплинути на рівень футбольного суддівства. Повинні були. Але не вплинули. Ніби й все він зробив, як належить, та рівень суддівства ще понизився. У нашій аномалії – свої закони.
 
Та що там люди… У наших умовах навіть асфальт не витримуює. Сам бачив ямку на дорозі, яку півтора роки тому македонці поклали з дотриманням технології. Шкода, що фотоапарата з собою не було. Вийшла б пречудова знимка. Рівненька дорога тягнеться ген-ген за гору, а тут, перед самим носом – невеличка акуратненька ямка. Новітній український пейзаж. Якби той асфальт робітники поклали у своїй Македонії, лежав би він років з п’ятнадцять. У нас – у десять разів менше. Що, як не аномалія?
 
Чомусь європейці, приїжджаючи в Україну, починають порушувати правила дорожнього руху. І не тільки правила. Інші наші закони їм теж до фєні. Там він – законослухняний громадянин, тут – поступово стає таким, як ми. Аномалія затягує у свої обійми.
 
Добре хоч, що, покидаючи Українську Аномалію, всі змінюються відразу за митницею. Як іноземці, так і українці. Навіть депутати і міністри. Відразу стають підкреслено законослухняними. Хоч і тут бувають винятки. Західний кордон час від часу перетинають цілі каравани вантажівок. Їх чомусь називають «медведиками». Наші прикордонники розганяють чергу, щоб звільнити для них дорогу. Часто вони навіть не зупиняються на нашій і (о, чудо!) польській митницях. Аномалія дотягнулася вже й туди.
 
Подивишся на це все -- і розумієш: бабка-шептуха тут вже не допоможе. Надто все фундаментально і грандіозно. Тож і інструменти повинні бути відповідні.