Один з найпоширеніших міфів нинішньої президентської компанії, виглядає так: «Тимошенко зрадила інтереси України Москві, і з головою продалася москалям». Силам на кшталт НСНУ, УНП, «Свободи», КУН та Партії Регіонів (не дивуйтеся), така постанова питання дуже вигідна. Цей міф дає чудову змогу поживитися голосами серед національно-свідомих шанувальників БЮТ, або збити рейтинг ЮВТ.
 
Факти ж такі. З невідомих причин, російський прем’єр Путін, якого преса називає ледь не запеклим українофобом, раз доразу йде на несподівані компроміси стосовно України, в лиці прем’єра Юлії Тимошенко. Чого б це? З яких причин? Версії називають самі неймовірні, від тої самої «Тимошенко – агент Кремля», аж до містичних («У Тимошенко бабця – відьма») і еротичних (не розглядається, як маячня збодженців).
 
Цікаво, але майже ніхто не розглядав точку зору, за якою не Тимошенко продалася Москві, а Путін став слухняним знаряддям в її руках. Що лідерка БЮТ знайшла потужні важелі впливу на Кремль, Раду Міністрів РФ і керманичів Газпрому.
 
Чи можливо таке? Ще б пак! Дивіться самі.
 
18 грудня 2007 року Юлія Тимошенко вдруге стала прем’єр-міністром держави Україна. З перших же днів роботи, новий прем’єр почав втілювати в життя передвиборчу обіцянку – позбавити Україну посередників на ринку газу. У першу чергу – компанії «РосУкрЕнерго». Відкинемо ілюзії, головна мета усунення РУЕ - знищіти найбільшого спонсора своїх політичних опонентів, бізнесмена Дмитра Фірташа. Уже тоді було зрозуміло, що інтереси Фірташа в керівництві України твердо відстоює президент Ющенко, і що за це Ющенко сподівається на фінансову підтримку на президентських виборах. Було так само зрозуміло, що лобісти інтересів Фірташа існують і в Партії Регіонів (група Бойко-Льовочкіна), і що інтереси бізнесмена вони обслуговують теж не за гарні очі. Крім того існував чинник, з яким прем’єр Тимошенко мусила рахуватися за будь-яких умов. Це – Росія. По перше, у Росії пересічні громадяни Юлію Тимошенко сприймали і сприймають як націоналістку, русофобку і запеклого й небезпечного ворога Росії. Нею там, ледь що дітей не лякають. По-друге, до створення компанії «РосУкрЕнерго» чимало приклала руку саме Росія.
 
Більше того. У створенні РУЕ, безпосередню участь приймав особисто нинішній президент Росії, а тоді голова Ради Директорів Газпрому, Дмітрій Медвєдєв. А виконавчим директором РУЕ до травня 2008 року був колишній однокашник Медвєдєва Костянтин Чуйченко. Казали навіть про причетність до РУЕ таких одіозних фігур, як наближені до Путіна брати Ковальчуки та кримінальний авторитет Семен Могилевич (до речі арешт останнього російськими карними органами, низка російських експертів називають не інакше, як «замовлення з України»). Офіційно повідомлялося, що РУЕ купляє газ в Росії і продає Україні за ціною, нижче російської. У той самий час чистий прибуток компанії тільки за 2006 рік склав 785,4 мільйони доларів. Ви не пробували ТАК торгувати собі у збиток?
 
Насправді ж схема (якщо звести її до примітиву) виглядала так. РУЕ купляла в Газпрому газ по ціні «як для України» в обсягах набагато більших ніж Україна була здатна перетравити. Плюс – РУЕ займалося транзитом газу з Туркменії, Казахстану, тощо, в Україну і не тільки. Знов таки далеко не по європейських цінах. Залишки газу, не вибрані Нафтогазом, продавалися на Захід, вже по їхніх цінах. Офіційні суми ЧИСТИХ прибутків я вже навів. Аби гарні хлопці з Газпрому та Кремля, не лишалися скривдженими (нагадаю Газпром був співвласником РУЕ), з ними ділилися прибутками у вигляді перечислень на певні рахунки в офшорних зонах. Якщо перевести все вищевикладене на нормальну українську, ми матимемо ситуацію, коли група керманичів РФ і Газпрому банально розкрадала кошти з бюджету Російської Федерації. За допомогою сумісної російсько-української компанії вони просто привласнювали кошти бюджету РФ. От і скажіть, шановні, який резон хлопцям з Кремля втрачати таку Курочку-Рябу з золотими яєчками? Ніякого!
 
Зрозуміло, що в таких умовах Тимошенко треба було не просто позбутися посередника. Треба було переламати інтереси усієї правлячої еліти РФ. Вражає задачка? Але Тимошенко давно живе за принципом «ми легкими шляхами не мандруємо». Вона починає наполегливо позбуватися РУЕ.
 
Дії Тимошенко (звичайно) викликали незадоволення у Газпромі. Там скоренько знайшли український борг і весною 2008 року дали Україні малесеньку газову війну. Результати війни спантеличили самих росіян. Українські ЗМІ з приводу цієї війноньки не вчинили ані найменшого галасу. Уряд України відреагував на дії Росії олімпійським спокоєм. Проте за кілька днів, мов різані заверещали технічні служби самого Газпрому.
 
Справа ось у чому. Поширений міф про залежність України від російського газу (щирий уклін кремлівському агітпропу), має ще й другу правду. А саме – Росія залежить від українських транзитних газових магістралей не менше (а може й більше), ніж Україна від російського газу. І попри всі намагання росіян з 1991 року приватизувати українську Газотранспортну Систему (як у Білорусі), наша ГТС ще й досі лишається власністю країни Україна. Справа в тому, що Україною на захід прямує 75% від УСЬОГО російського газового експорту. Що в перерахунку на вільноконвертовану валюту означає такі гроші, яких ми з вами навіть не розуміємо. Здавалося б, ну й що з того? Ну перекриє Росія газ, і нехай Європа з Україною здихне від холоду? А нічого подібного. Процес перекачки газу на Захід – досить складний. Підтримати постійний тиск в трубі від Уренгоя до німецького кордону неможливо тому, що неможливо взагалі. У часи Совдепії (земля їй пером!) українськими газовиками в УССР були побудовані газосховища, розташовані (от же ж невдача для Москви!) на тернах Західної України. Спочатку газ треба закачати у сховища, а вже потім зі сховищ він прямує на Захід. Іншими словами, перекривати Україні газ коли її сховища забиті, технічно вже безглуздо. Щоразу, коли Росія «перекривала газ Україні», насправді вона перекривала газ українським споживачам на Сході й Південному Сході України. А Україна – на цей обсяг зменшувала прокачку на Захід. Суто теоретично у разі неузгодженості цін на газ з боку Росії, Україна взагалі може об’явити газ у власних сховищах контрабандою і привласнити його собі. Але для такого нахабства треба мати суперсучасну армію, мережу укріп-районів на сході країни, і шалений вплив у країнах ЄС. Наразі, не маємо ні першого, ні другого, ні третього.
 
Є й інше лихо. Процес перекачки газу – незупинний. Якщо в одному місці (на родовищі) качати, а в другому – перекрити, тиск у трубах перевищить припустимий рівень, а далі вибух. Кому цікаво як це виглядає, раджу помилуватися вибухом газу у Новому Уренгої  19 березня 2007 року. До речі 16 січня 2009-го цей газогін бахнув знову. Причини у першому й у другому випадку ідентичні – утома металу (рос. – усталость металла), себто – банальна зношеність. Російська ГТС насправді зношена набагато сильніше за українську. Іншими словами, якщо не Росія, а Україна перекриє свій газогін, то вже Росія матиме вибухи на мережах, міста без тепла посеред зими, пожежі, людські жертви та мільярдні збитки.
 
А що заважає взагалі не качати? Всього лише та подробиця, що заглушене родовище треба не відчиняти, а розробляти знову. А це – гроші. Себто, перекрити газ Україні Росія здатна тільки до моменту, доки тиск у російських трубах не досягне певної межі. А далі треба просто ВИПАЛЮВАТИ зайвий газ з труб. Опалювати будинки баксами вийде дещо дешевше.
 
Чому цими обставинами ніхто не скористався досі – питання українським керманичам. Гадаю, справа не в технології, а у політичній волі та певних комерційних інтересах. Про всі ці нюанси газового господарства чудово знають і в Газпромі, і в Нафтогазі. Не знаю, чи усвідомлюють їх банкір Ющенко та автомобіліст Янукович? Але Тимошенко, яка на оборудках з газом заробила мільярди, знає про них напевно. І саме ними вирішила скористатися для досягнення своїх цілей.
 
Метод, звичайно, варварський. Але, що робити? Нахабний гопнік розуміє тільки силу.
 
Коротше, за кілька днів «газавату» технічні служби Газпрому заверещали про те, що треба негайно почати випалювання газу в трубах. Або – якось домовлятись з Україною. І Росія була змушена піти на мирову.
 
28 червня 2008 року відбулася зустріч між Тимошенко і Путіним, по ітогах якої Росія визнала відсутність боргів в української сторони. Сторони домовилися по поступовий перехід України на світові ціни. Цікаві примітки. Замість запланованих 55 хвилин зустріч тривала майже дві години. Прем’єр Путін вийшов з неї злий та роздратований. Далі, він повністю змінив характер заяви для преси про результати переговорів, текст якої російським журналістам роздали заздалегідь. І на біс - наговорив прем’єру Тимошенко низку компліментів. Звичайно, результати переговорів розлютили не тільки Путіна, а ще й Ющенка з Януковичем.
 
Наступна зустріч прем’єрів Росії та України відбулася 3 жовтня 2008 року. Для тих хто забув – нагадаю, це була перша зустріч делегацій Росії та України після серпневої грузино-російської війни. В ті дні російська преса розривалася ярістю шляхетною з приводу клятих хохлів, які (гади!!!) грузинам зброю продавали. З кожних ЗМІ ми чули, що ледь не бійці УНСО рознесли на клочки колону генерала Хрульовим, і ледь не українські зенітники збили усі російські літаки. І, звичайно, тільки ледащій не налякав Україну вторгненням Росії у Крим. Ціну на газ для України тоді обіцяли не меншою за 400 баків, а пан Міллер (голова Газпрому) назвав навіть 500. До цього нечувану свиню прем’єр-міністру України підклав особисто президент Ющенко, забравши в неї літак перед самим вильотом. Але й тут команда Тимошенко спрацювала відмінно і у Москву «Леді Ю» встигла вчасно. Прийняли її досить дружньо, чому чимало допомогла «обітниця мовчанки» взята прем’єркою під час військового конфлікту (всім хто схоче її покритикувати, нагадую стару приказку: або не виймай ніж на товковищі - або бий. З вовками жити – вовчою вити). І знову те саме. Замість години переговорів – три з половиною. Замість хижого рику з Москви – сумісний план переходу на ринкові ціни протягом трьох років. Знову компліменти від Путіна і на біс – зустріч з Медвєдєвим (яка взагалі не планувалася). Ющенко від заздрості мав слиною захлинутися.
 
А далі була зимова «газова війна». Хто був у ній винен і які цілі переслідували обидва боки – тема для окремої статті. Зосередимося на результатах. Росія по ітогах газової війни ВТРАТИЛА 4 мільярди зелених американських баксів чистих збитків. Ще близько на 400 мільйонів вона терміново й потайки (!) компенсувала збитки усім постраждалим від «війни», з них 250 млн – Болгарії. Були звичайно грізні заяви з погрозами подати на Україну у міжнародні суди, але далі слів діло так і не зсунулося. Були й заяви про програну Україною інформаційну війну. Реальність же ж така, що після зимового «газавату» продажі у Газпрому в Європі впали на третину. А в Норвегії – на цю саму третину збільшилися. Не самий поганий й програш, хіба ні? В грошах Україна не програла нічого, лише трошки затримався транзит, не більше. І звичайно, тільки ледащій по обидва боки від кордону не написав, який програшний договір підписала Тимошенко по підсумках газової війни. Пояснення самої прем’єрки, що ціни відтепер будуть прив’язані до світових ф’ючерсів, що вони падатимуть через кризу, що в I-му кварталі ціна становитиме (зі знижкою у 20%) – 360 $, у II-му – 270 $, у III-му – 219 $ і у IV – 162 $, ніхто не слухав. Реальність же ж на сьогодні така. I кв – 360 $, ІІ кв – 270 $, ІІІ кв – 198 $. І головні обсяги газу Україна закачала саме у ІІІ-му кварталі, коли ціна впала до 198 доларів.
 
Про повернення РУЕ на ринок України вже не йдеться взагалі. Більше того, проти Фірташа в Росії розпочато кримінальну справу. Що у перекладі на зрозумілу означає, що відтепер грошовий потік до офшорних рахунків кремлівських хлопців, від РУЕ переходить прямісінько до Нафтогазу. Тобто тепер «смотрящім» над грошовими оборудками з реекспорту газу стає нова фігура – Юлія Володимирівна Тимошенко.
 
На тлі такої перемоги, «леді Ю» навіть дозволила Кремлю з Газпромом зберегти лице, і прописала в угоді ціну у 450 доларів (яку ніхто й ніколи не платив) і зобов’язання про обов’язковий вибір певних обсягів газу (який вона вибирати і в страшному сні не збиралася). Навіщо щось там вибирати, коли ти і так все контролюєш? Тим більше, що гучний розголос про перемогу над Росією був невигідний САМІЙ Україні. Якщо б Україна продемонструвала що можна «примусити Росію до потрібної ціні», вже наступного дня Росія мала б такі самі «газавати» з Польщею, Румунією, Угорщиною, Болгарією і так далі за переліком. Це потрібно Україні?
 
Скажете про 25% ринку України який здобув Газпром? Не смішно. По-перше газ для цього ринку, ця частка Газпрому мусить купляти у того самого Нафтогазу. А по-друге – кого в Газпромі цікавлять інтереси Газпрому, коли на кону – бабки від реекспорту?
 
Ситуація з газовою війною мені бачиться так. Керманичі Газпрому та хлопці з Кремля, аж ніяк не задоволені появою «Юльки-отаманши» на їхніх грошових стежках, вирішили в один удар прибрати її звідти і проучити «нахабних хохлів». Але не розрахували сили і програли. Тепер Путін переконаний, що в Україні існує єдина сила з якою прийдеться рахуватися. Тим більше, що опікувана Москвою «п’ята колона» виявилася здатна лише на нестройний вереск. Толку з неї як виявилося – ні в гріш.
 
Але неслухняних дітей ставлять в кут. Через це Тимошенко підписала Брюссельську декларацію (насправді, всього лише декларацію про наміри), якою ставилася мета купляти російський газ для Європи на україно-російському кордоні. Згадайте яку бурю це викликало у Москві? А тепер спитайте себе, чи не байдуже Газпрому де отримувати платню за газ? А хлопцям з Кремля, вже звиклим до грошового струмочка з реекспортних операцій? У перекладі з дипломатичної на українську, факт підписання цієї декларації виглядав так: «Будете казитися – втратите усе. Мені – байдуже».
 
Та газовий анти-шантаж – не єдиний засіб ЮВТ утримати «справжнього полковника» за зябра. Існують й інші.
 
Економічна криза побила Росію не менше ніж Україну. У половину втратив свої прибутки Газпром. Низка російських олігархів живе під постійною загрозою margin-call і банкрутства, з боку західних банків. Стався бунт у місті Пікальово, об’явили голодування працівники Байкальського целюлозо-паперового комбінату, ОМОНом був розчавлений страйк робітників підприємства «Магістраль» на Алтаї, сталася аварія на СШГЕС. Зменшено на третину будівництво шляхів. Всі проекти на кшталт «Південного», «Північного» та інших «потоків», наразі переведені «у друг чергу». Хто пам’ятає «совок» – знає значення цього терміну. Грошові скрути Росії найкраще за все демонструє угода з Китаєм про поставки у Китай нафти на 20 років уперед, по ціні 57 баксів за барель, не враховуючи вартості нафтопроводу Китай-ВСТО, який ще треба побудувати для поставок цієї самої нафти. Причина такої щирості – кредит у 15 мільярдів $ Роснафті і 10 мільярдів $ Транснафті, наданий китайцями вже ЗАРАЗ. Суща дурня – окупитися такі поставки разом з нафтогоном за 20 років можна тільки якщо продавати нафту по 80 $ за барель, і не інакше.
 
Все як у приказці: «Кінчайте дядьку торгувати, бо вже немає чим здачу давати!»
 
Що з робили по таких результатах з прем’єр-міністром в Україні? Гадаєте Путін убезпечений від подібних дій власного парламенту? Ви неправильно гадаєте.
 
Останнім часом  Путін здобув дуже неприємний дарунок від свого колишнього висуванця. Нинішній президент Медведєв, потрошки, не прискорюючи подій, але наполегливо, почав перетягувати начебто спільну ковдру влади виключно на себе. Перший конфлікт між Путіним та Медведєвим стався після придушення акцій протесту у Примор’ї 20-21 грудня 2008 року. Всупереч наказу міністра МВС Р. Нургалієва, керівники МВС Примор’я та Амурської області генерали А. Ніколаєв та Ю. Фокін відмовилися силою розганяти демонстрантів. Оскаженілий прем’єр Путін вимагав відсторонення генералів від посад, але за генералів-вільнодумців раптом вступився Медведєв. Після сутички у Кремлі справа про генералів вщухла сама собою. Інший конфлікт стався у травні цього року при свідках, і стосувався саме України, точніше «РосУкрЕнерго». Тоді Медведєв прямо заявив Путіну: «Ви шкодите мені, бо там управляють мої люди». Відомо також, що саме позиція Медведєва зруйнувала переговори про створення коаліції ПРіБЮТ.
 
А якщо торкнутися оточень прем’єра та президента РФ, то там мова йде не про конфлікти, а про справжні бойові дії. У січні віце-премєр Кудрін відмовився (!) виконувати наказ президента Медведєва, пояснивши що втручання президента в податкову політику держави є зайвим. То тут то там спалахують публічні конфлікти Чайки з Бастрикіним, Бастрикіна з Кудріним, Кудріна з Шуваловим, Шувалова з Сечіним, Сечіна з Кадировим, Кадирова з Ямадаєвим (останній конфлікт між темпераментними чеченцями закінчився кривавою драмою). Про можливість заколоту проти Путіна, ще в березні, цілком всерйоз заговорила така одіозна особа, як околокремлівський політолог Гліб Павловський.
 
Кортить згадати і знамените телезвернення президента Медведєва президенту України Віктору Ющенку. Єдиним реальним результатом телезвернення (крім чергового імперського галасу, ціна якому – гріш в базарний день), було те, що в Україну не був посланий послом такий-собі Михайло Зурабов. А Зурабов – це стовідсотковj довірена особа та висуванець Путіна, який у разі знаходження в Києві будував би відносини з Україною (себто з тою частиною політиків, яка відповідає за транзит російського газу) в інтересах НЕ Кремля, а особисто прем’єра Путіна. А це в нинішніх умовах – не одне й те саме. Бо може так статися, що чергова впертість України в газових питаннях буде цілковито не вигідна Кремлю, і водночас дуже вигідна прем’єру Путіну особисто. Що означатиме, що Газпром з державної (читай – кремлівської) кампанії перетвориться на приватний маєток родини панів Путіних. А Газпром – це не просто шалені прибутки у бюджет РФ. Це ще й шалена кількість можливостей мати ліві кошти, у тому числі як ресурси для боротьби за владу. А саме ресурси для боротьби за владу стають для Путіна дедалі важливішими.
 
В цих умова Медведєв не міг відправити в Київ свою людину. От не міг, і край. А ось заблокувати відправлення будь-якої людини – міг. І він це зробив. Чим нечувано «порадував» свого прем’єра.
 
У вас ще є питання чому Путін так легко погодився зменшити для України обсяги вибирання газу і відмову від штрафних санкцій? І чому це викликало таку скажену реакцію Кремля в лиці Медведєва? При чому спочатку він заявив, що угода складена на 10 років і переглядати її не слід. А потім зразу ж заговорив про підвищення ціни на газ для України (тобто про таке саме порушення угоди). Коментарі зайві.
 
На цьому тлі «леді Ю» без різких болючих рухів, щоразу пропонує Путіну «взаємовигідне співробітництво». У даному випадку – у вигляді допомоги в боротьбі за владу… в обмін на таку саму допомогу… без права відмовитися. Бо ніжні жіночі пальчики «леді Ю» з газового вентиля нікуди не зникали…
 
Ви уявляєте собі ЯКИЙ вплив має зараз на Путіна, прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко? Яких зусиль зараз докладатиме Путін, аби «леді Ю» раптом не домовилася з Медведєвим? Медведєв у свою чергу домовлятися «леді Ю» явно не пропонує і пре на конфронтацію, знову таки через власні інтереси в РУЕ. Він, разом із Фірташем, явно сподівається на перемогу на президентських перегонах Віктора Януковича. Гадає, що президент Янукович позбавить їх «ненависної Юльки» раз і назавжди. Певно, він просто не розуміє з ким має справу. Навіть у разі програшу, Тимошенко матиме у парламенті більшість, ще підсилену «останніми могіканами» з НУ (тікати їм буде нікуди), а також усіма скривдженими і знедоленими. Владного пирога на всіх не вистачить, така прикра правда життя. По яких адресах вона уміє посилати президентів, які розпускають парламент, Тимошенко вже раз продемонструвала, за набагато складніших умов. Все це добре розуміє екс-президент Путін, тому й робить ставку на Тимошенко.
 
Тим більше що вибір у нього насправді небагатий. Складно борсатися, сидячи на подвійному гачку.
 
Що станеться надалі – побачимо. Наразі, колишній директор КДБ-шного «Будинку дружби СССР-НДР» у Дрездені, колишній викладач римського права Ленінградського Університету, і колишня створювачка та президент енергетичної корпорації з обертом 11 мільярдів доларів (саме з цих стартових майданчиків всі троє прийшли у політику) – продовжують спільну гру.
 
Як каже один з них: «Життя – дуже проста штука».