У обговоренні на ДД трагічних подій, що сталися з миколаївською дівчиною Оксаною Макар, просковзувала одна неоднозначна тема: дії лікарів. Мається на увазі не правильність чи помилковість їх дій (те взагалі не підлягає сумніву і обговоренню, тим більше – "кухонному"), не власне професійний медичний аспект, а питання: чи слід було рятувати життя у наперед безнадійному випадку? Одна шановна колега навіть виказала думку-підозру: а чи не стала Оксана Макар предметом тренувань для інтернів та охочих до експериментів професорів? Чи не відбився на її долі політичний аспект взаємовідносин у суспільстві? А я б ще додав: а які уроки суспільство винесло з цього на жаль, не поодинокого, випадку, що став широко відомим тільки через небайдужість людей. Сказав би, саме Людей, а не "дебілів, що не розходяться".
    Одним абзацем відзначу: для багатьох те, що вона взагалі прожила кілька днів, межує з чудом, і те чудо усім, і лікарям насамперед, хотілося б, певно, продовжити. Щоб дівчина вижила наперекір тваринній жорстокості, з якою було здійснено наругу, наперекір долі, наперекір тому негативу, що накопичився у суспільстві, щоб стала та Оксанка ніби знаменом перемоги над злом… . Ну, десь так… . Так от, строго кажучи, для медицини нема ніякого у тому ні чуда, ні божого промислу. Причина абсолютно банальна. Просто вона одержала травми у стані алкогольного сп'яніння, під алкогольним наркозом, а переохолодження і опіки – ще й на фоні глибокої гіпоксії мозку внаслідок спроб удушення тим виродком. Це її і врятувало від швидкої смерті, прирікши на муки впродовж наступних днів… . Ні чуда, ні надії… .  Втім, не про те розмова.
 
    Питання об'єму допомоги і врятування життя людині стоїть перед медициною стільки, скільки існує людство і усвідомлене ним милосердя. Якщо усім "очевидно", що врятувати життя людини неможливо, то:
  чи треба здійснювати усі можливі заходи чи ні?,
  чи доцільно витрачати час, дорогоцінні препарати і таке інше на "безнадійний випадок"?,
  чи варто продовжувати муки людини у надії, що вона виживе?
  і, безумовно, яким буде те "життя", і чи не прокляне спасителів людина потім, усвідомивши усе те, що вона має зараз, – по воскресінню, і те, що чекає її попереду?
     На всі ці питання реально важко дати відповідь. Багато що здається простим і очевидним, допоки  справа не стосується тебе самого. Легко абстрактно філософствувати за чашечкою кави перед каміном; а коли ж питання стоїть безжалісно "або-або", залишається небагато – і відчай, і сліпа віра і "господи, поможи і спаси!".
    Припустимо, що Оксана вижила б. Все її життя перетворилося б тоді на боротьбу із болем і безліччю хвороб легень і нирок; тривалі процеси рубцювання спотворили б її тіло, потребуючи десятки нових пластичних операцій. У неї залишилося б природнім тільки її симпатичне личко, яке скоро перетворилося б на застиглу машкару страждання… . Але вирішувати за неї – то не право лікарів, родичів чи оточуючих.
    Одні у подібних ситуаціях свідомо йдуть із життя, інші уславлюють своє ім'я в історії людства, як, наприклад – Stephen William Hawking, творець теорії чорної матерії, а хтось просто доживає свого кінця... . Suum cuique... .
    "Безнадійність" хворого – дуже відносне поняття. Професору Бурденку, головхірургу ЧА, знесло осколком півчерепа. Консиліум виніс рішення: не жилець. Але все необхідне було зроблено, і Бурденко ще багато років працював, збагачуючи людство новими здобутками і знаннями. Подібних прикладів занадто багато, щоб хтось із лікарів міг вирішити припинити рятувати життя тільки тому, що консиліум досвідчених спеціалістів виніс свій вирок.
    Хтось сумнівається, що в душі матері жевріє думка: чи все можливе зробили лікарі? А, може, був якийсь шанс?.. А може... . Завжди залишається надія, завжди залишається сумнів: чи все зроблено? І дуже часто той сумнів, породжений горем, трансформується у злобу: лікар винуватий!..
    Тому будь-якому лікареві простіше і вигідніше (хай вас не травмує такий вислів) зробити все, що можна, ніж відповідати на питання судді і стояти під обстрілом несправедливих звинувачень. І із совістю своєю миритися безсонними ночами. Не думайте, що лікарям наплювати на померлих пацієнтів. Тим-то тривалість життя їх менше, ніж середня по країні... .
    
    Інша сторона того ж питання – евтаназія: безболісний відхід із життя за усвідомленим вольовим рішенням безнадійно хворого. У деяких країнах евтаназія узаконена; аргумент: кожен має право розпорядитися своїм життям. Але… .
    Але що робити:
  із новонародженим малюком із численими вадами розвитку?,
  із малюком, що іноді взагалі не схожий на людську дитину?,
  із виродком, що жахає своїм видом і не має дійсно жодного шансу на виживання, а якщо виживе, то, вірогідно, дасть життя такому ж?..
    Аненцефал чи маленький риг – це одне, а розумово здорова дитина без ручок-ніжок чи із внутрішніми органами назовні – це щось  зовсім інше… . Що робити медикам тоді?
    Припустімо, народився однозначно виродок, буквально потвора… . А для матері він все одно може бути найдорожчим у світі! Її любов зможе звести-підняти дауна до прийнятного рівня життя у соціумі, а гетто-дитбудинок – опустити того у неусвідомлюєме пекло, а, може, і у усвідомлюєме (хто із тут присутніх може відчути те, чим живе нещасний даун? Ну, хіба що руськоукраїнські валерікі чи ще якийсь риг, та й то – несповна…).
 
    Припинити муки новонародженого… . Ну, добре, уявимо собі, що вирішили… Вирішив шанований консиліум із безумовно світових світил медицини за участю інших шанованих і визнаних світил. Як припинити?!!  Та просто! Відключивши апаратуру життєзабезпечення, ввігнавши йому в тім'ячко шприц із ціанідом, розрядивши 20 000 вольт між скронями того-тієї напівлюдинки-напівбознащо… Є методи, угу. А хто зробить це? У кого, хто носить білий халат, підніметься рука зробити  Таке? І як жити потім з Таким тягарем на душі????????
    "Припинення страждань", "вбивство із милосердя", "евтаназія"… – все це не більше, ніж гра слів, словесна еквілібристика, жонглювання речами-поняттями, сутність яких не можна допускати у свідомість людську і на хвилину.  Бо ніхто із живих-здорових і ніхто із "допущених до Того" (а це, переважно, медики і священники-сповідувачі, та ті близькі і випадкові, хто "приймає останній подих") не можуть зрозуміти, сприйняти і переробити у своїй свідомості Те, що відчуває людина за Межею буття чи на Краю його. Та не дай Бог і наблизитися… .
 
    Дозволити евтаназію у гуманітарно неідеальному суспільстві означає відкрити скриньку Пандори – невідворотньо почнуться зловживання. Тобто безкарні вбивства. Це ниобсуждаїцця з огляду на очевидність того.
 
    Людство знаходиться в унікальному становищі: являючись частиною природи, людина вийшла з-під впливу природнього добору – основного фактору формування видів, забезпечення стабільності біосфери, рівноваги у природі. Людство, медициною рятуючи життя неповноцінним (у біологічному сенсі) особинам, несе великий тягар негативної генетичної інформації. Цей тягар робиться все важчим, генофонд все більше засмічується, людство дегенерує, і ознаки цієї дегенерації – біологічної, соціальної, та якої хочете!, – уже видно неозброєним оком. Та хоча б і на прикладі тих недолюдків, що убили нещасну Оксану Макар.
    Але! Але...  як тільки хтось вирішить поборотися за генетичну чи расову чистоту… . Отоді… . Нічого доброго з цього не вийде. Маємо вже досвід. Кривавий.
 
    Єдиний вихід – профілактика. Щодо вад розвитку – рання діагностика, щодо злочинів – виховання, а по здійсненню злочину – невідворотність достаньо адекватно-жорстокого покарання. І рівність усіх перед законом. Втім, то вже зовсім інша і дуже непроста тема для роздумів.
    А поки що кожен, хто може зберегти іскорку життя, повинен це робити. А, якщо наразі за професією і покликанням це повинні робити медики, – то нехай роблять свою справу до кінця, і професійно, і від душі, і до знетоми. А там – або Бог вирішить і полегшить, або воля самої людини.
    Варто лиш поверхнево торкнутися такого складного питання, і відразу - осколки, друзки і тріщини у всі сторони... .
    Така невесела  імха... .
 
    Малюнків на тему - океан; ця символізує безвихідь і страждання. І об'єктивну реальність, з якою мали справу ті, хто рятував Оксану і тисячі інших таких же... . І зробили все від них залежне.