Відверто кажучи, не думав, що від тієї статті (за дегенератів) підуть такі круги по Дурдому. І як на мене, то якщо й варто було б продовжувати обговорювати щось по цій темі, то два конкретних утилітарних аспекти: зло системне і зло персоніфіковане. А також органічне їх переплетення в даній кримінальній історії.
Але шановному персоналу цього богоугодного закладу подібний утилітарний підхід не є цікавим. За визначенням, так би мовити.
Шановний персонал вирішив заглибитися в тонкі матерії, як то: збереження балансу добра і зла як у нашому розбалансованому всесвіті, так і в окремо взятому імхо. То ість – моєму.
  
Подібний філософський підхід з космогонічними масштабами не може не радувати. В першу чергу самим фактом радикального зростання рівня обговорення будь-яких тем. І такий почин треба вітати оплесками і стоячи, бо гармонія у всесвіті дорогого варта. Це я усвідомив.
За себе можу сказати тільки одне: признаю свою вину, міру, ступінь, глибину. Ну, і далі по тексту.
Якщо говорити про коменти, то нічого надмірно несподіваного. Правда, трохи незвично почуваюся без стандартного гострого вердикту „відсторонений погляд з даху почтампу”. Таке, знаєте, досить вбивче своєю аргументацією резюме на всі випадки.
Проте відчулося, що у одного коментатора таки трапилося певне нервове перенапруження, яке в момент пробило останню академічну прошивку; натомість, як зав’язки кальсон з-під армані, явив себе світу розв’язно-базарний стиль.  А закидони відносно претензій на морального авторитета Дурдому, то вже таки повний ойц!..        
Якщо ж діагностику суспільних явищ персонал сприймає за діагностику чиїхось особистих проблем, то тему треба закривати тут же.
 
Особисто у мене вже давно пропало бажання вести якісь дискусії на сторінках ДД. Причина? Та сама, яку назвала Вуді на прощання: загальна атмосфера. Я вже не буду казати, що вона останнім часом стала краща чи гірша. Просто скажу більш нейтрально: мені вона не подобається. Настільки не подобається, що в цій атмосфері не виникає бажання спілкуватися навіть з тими колегами, які викликають щиру симпатію.
Про причини зміни загальної атмосфери на ДД можна було б говорити більш детально в тому випадку, якби переді мною стояло завдання повернути все на круги своя, але оскільки це - а) неможливо; б) нікому не треба, то я побережу свої нерви і час для якихось більш продуктивних справ.  
      
А щодо збалансованого почуття щастя...
Баланс добра і зла мусить бути. Плюс і мінус, кнут і пряник. Мужик і баба, болт і гайка. В останньому випадку дуже важливо, аби напрямок різьби і шаг співпали. Ну, це вже для гурманів. Баланс мусить бути збалансованим! От скільки зла наваяв ув своєму імхі, стільки ж добра на ті ж самі граблі качелі, але з другої сторони притороч. Показав алкоголіка? – відразу покажи, як бригада бере колегу на поруки і ніжно несе його на своїх колективно витягнутих поруках у райдужне світле майбутнє (а втім, „райдужне” ми, напевне, викреслимо – хто ж знав, що світова педерастична спільнота приватизує такий чудовий символ...).  
Ну, це якщо мова йде, ясен пень, про нашу гуманну систему. Бо у тому світі, де править голімий чисто gun, ніхто б того рабочєго парєнька не брав би на поруки. І спивався би він ото собі тихенько без колективного спротиву цьому приємному процесу, і чекав би його неминучий капєц з посмішкою хижой, запльована підлога, лікарі й чиряк на сраці...
Це я до того, що при совку була така практика в ундервудівській професії - умри, а відкопай щось добре і лагідне для збереження балансу; таке, щоби радянська людина не впадала в депресію від однієї думки, що ось цей фарбований болотно-зеленим станок вагою у півтори тонни на одну фрезеровочну душу і табельна з вузькими щілинами–бійницями для ранкового кидання пропусків на точність, а також прохідна з натертим до блиску турнікетом з нержа – оце і весь сенс його життя. Саме так, бо той холодний бездушний станок, який у деяких країнах є не більше, ніж професійний засіб заробітку грошей для достойного життя, у серпасто-молоткастій був сенсом існування людей-функцій. Він зжирав здоров`я, не даючи, практично, нічого взамін. Того, що заробляв типовий радянський заводчанин, вистачало на кольоровий телевізор, меблі з ламінату у квартиру а-ля Микита Сергійович і типовий же продуктовий кошик. В кожний окремо взятий кошик можна було не заглядати, бо від переміни тих кошиків перелік продуктів, куплених в одному і тому ж гастрономі (овочевому, хлібному...) залишався незмінним. Різницю можна було відчути хіба що на окремо взятих кухнях, там, де закінчувалося совдепівське і починалося приватне. І треба віддати належне нашим домогосподаркам: з того спартанського різноманіття вони примудрялися готувати страви, смакові якості яких могли приємно здивувати навіть іноземних гостей, балуваних харчами, ну, чисто, як та Галя...
Треба зауважити, що люди біля станка були не гіршою, як і не кращою частиною спільноти. Вони були типовою. Бо тим же Кульману з Ватманом права, обов’язки і блага держава відміряла тією ж міркою. Щоби нікому завидно не було. Ну, соціальної напруги не було, це факт. Як і сенсу надриватися на роботі.
Але найголовніше – система забороняла думати. Не те, щоби зовсім - про виробничий план думати було можна і навіть бажано. Про захист соціалістичної вітчизни підручними засобами також можна було думати нон-стоп. Також можна про науку на благо людини, чи про захист тварин від людей. А ще про те, як нам в жизні підфартило, що союз нерушимий республік свободних сколотила цвяхами так крепко московськая Русь. У деяких республік до сих пір стигмати по всьому тілу від отого слова – „навєкі”...
А ось про що не бажано було думати, так це про когнітивний дисонанс, закладений невідповідністю терміну „свободний” до терміну „навєкі”. Тут щось одне треба викреслити, бо дійсно свободний не може гарантувати оце „навєкі”. Загалом, якщо думати про це було не бажано, то говорити – взагалі заборонено. Той, хто озвучував подібну контрреволюційну крамолу, міг льогко на пару років поїхати за цингою і за запахом тайги до будь-якого з гостинних таборів Мордовії.
 
Так, нам було заборонено вільно думати. Нам було заборонено бути політично свідомими громадянами, які мають право голосу у вирішенні своєї долі і долі своєї держави.
Проте не все було так погано. Не будемо все минуле зафарбовувати чорними фарбами. Було й радісне. Я чітко пам’ятаю першотравневі демонстрації - не було там сумних облич! А той же пам’ятний 1938-й? Адже саме в цей рік вийшов на екрани фонтануючий позитивом фільм „Волга-Волга”! Це ж тільки уявити, скільком він підняв настрій перед тим, як їм довелось взяти в руки заздалегідь заготований чемоданчик з сухарями і теплим майном, щоби невдовзі в нічній тиші бараку переказувати колегам іскрометні жарти персонажу у виконанні Любові Орлової.    
І мені не дуже зрозуміло, чому окремі мізантропічні особи, коли пишуть за репресії тих часів, і наводять жахливі фотографії (явно смакуючи деталі, бо й одного слова „репресії” розумній людині буде достатньо, щоби зрозуміти про що ведеться мова, обуритися цим фактом і закрити тему) не наводять веселенькі ілюстрації з цього фільму. Я розумію, що далеко не кожен здатен відкопати якийсь позитив у репресіях чи катуваннях, аби не вганяти в депресивний стан свого читача. То ж паралельне наведення кадрів і опис ентузіазму творців фільму, а ще краще – опис стану радості, близького до ейфорії, який відчували глядачі цього фільму хоч якоюсь мірою міг би збалансувати як настрій конкретного читача, так і уяву про ту неоднозначну епоху, яку дехто схильний розглядати тільки під негативним кутом зору.
Бо щастя таки було, його не могло не бути!