Декілька днів тому на ДД відбулася чергова баталія. У тому нема нічого дивного,  Дурдом і є такою  ареною, де змагаються гладіатори або розважаються клоуни під аплодисменти або свист зарозуміло-вередливої публіки. Здебільшого мечі дзвенять посеред трикутника юльок-синяк-противсіх. Та останні взаємоіндукції призвели до такого завихорення магнітних потоків, що розібратися в них без профільного спеціаліста стало важко. Мій друг має друга, відомого психотерапевта. На моє прохання він зателефонував до нього і ми отримали кваліфіковану консультацію. Запис цієї розмови я і пропоную до вашої уваги.
 
                                                  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *
 
– Я іноді заходжу на ДД. Просто маю там знайомих. Учора спостерігав дивну дискусію. Один із авторів написав статтю про події в Миколаєві. Ну, зрозуміло в якому ключі.
 
Наступного дня з’являється реакція на цю статтю.
 
В ній спочатку про два полюси – добро і зло, які «находятся в постоянной борьбе, но мир держится в гармонии пока противоборствующие силы друг друга уравновешивают.
 
Опираясь на вышесказанное, стало понятно, что вызвало отторжение: отсутствие добра при зашкаливающем зле, отсутствие любви при фонтанирующей ненависти. Что не могло не вызвать такой же негатив и в комментах, ибо зло на первых порах всегда побеждает, но оно поднимает и волну добра в людях».
 
Потім розповідається про сюжет на TVi : як знайшли дівчинку, про реакцію міліціонерів, про донорські пункти, що там стоять черги бажаючих здати кров. Люди пересилають гроші, збираються на мітинг.
 
А далі: «Было и о тех нелюдях, но сюжеты в итоге оставили позитивное ощущение».
 
Погодься, що намагання внести гармонію в миколаївські події самі по собі вже викликають подив, а від останньої фрази так просто відгонить сюрреалізмом і «одобрямс» у коментах лише посилює його. Але це ще не все.
 
Того ж дня виходить стаття мешканки Миколаєва з розповіддю про мітинг в їхньому місті.
 
Спочатку йде цілком притомна розповідь про незрозумілу метушню навколо трагедії. Представники зашмареної, за висловом автора, «еліти» кинулися збирати дивіденди. Стаття закінчується дивним признанням :
 
«Пародоксально, но факт - во всем этом кошмаре есть обратная сторона. Ощущение счастья. Счастье от понимания того, что ты не одинок, что вокруг тысячи замечательных людей, готовых протянуть руку, помочь и поддержать. У нашей страны есть будущее! И еще какое!»
 
Знаєш, я спочатку не повірив своїм очам. Спробував екстраполювати цю ситуацію на події в Норвегії. Та історія з Брейвіком. Розстріл дітей. І от після цього люди збираються в умовленому місці, приносять квіти, свічки, вимагають покарати винуватця… і розходяться щасливі. Інші дивляться цей сюжет по телебаченню і він залишає в їх душах позитивні відчуття. Сюр?
 
Що відбувається з нами? Я так розумію, що наші люди настільки принижені тим, що ними керують гопники, а ще більше власною неспроможністю організувати серйозний протест, що коли вони врешті-решт збираються на мітинг і добиваються хоч якихось результатів, то почуваються щасливими, незалежно від того, з якого приводу зібралися. Так? Іншого пояснення я не бачу.
 
А тут іще була реакція, яку я вже ніяк не можу пояснити. В першій статті автор, згідно прохання матері Оксани, розмістив фотознімки постраждалої дівчинки. Один із коментів. Читаю:
 
«Я конечно понимаю что хотелось усилить "глагол", но ни одно самое желтое СМИ не додумалось выложить такие фотографии, и использовать некоторые "изюминки" текста, это аморально в первую очередь по отношению к пострадавшей Оксане. И лучше бы ты их убрал.
 
А уж то, что затем хватило цинизма этой статьей и над "Щас спою" постебаться ...  
 
Поскольку по настоящему мудрые слова нашла в своей статье ... <…> »
 
і далі йде цитата про «ощущение счастья», яку я вже зачитував.
 
Тобто, не зважаючи на прохання матері, не смій нам цього показувати, прибери фото? А відчуття щастя після мітингу, викликаного миколаївськими звірствами – то є ознака мудрості. Що це? Що за цим стоїть?
 

– Із того, що ти мені прочитав…  
 
Є два пояснення. Перше – це страх, тобто, швидше за все, це реакція на страх. Є такий механізм психологічного захисту, який називається реактивне утворення. Те, що у Лесі Українки – щоб не плакати, я сміялась. Коли людину переповнюють почуття, які можуть зірвати дах, а ці почуття неприйнятні зараз, з різних причин: виховання чи так соціум вимагає, ну, наприклад, той же гнів, коли я не можу вдарить в рильник того, хто мене розізлив, я починаю сміятися. Горе. Іноді буває, коли хтось втрачає дуже близьку людину, він починає сміятися, тобто, негативна емоція повинна вийти, емоційний спалах повинен якимось чином розрядитися. Афективний стан має бути виражений через плач, через сміх, через голос, через рухи, моторику будь-яку.
 
Це перше. Одне з пояснень. Так, коротко, щоб зараз не вдаватися в деталі.
 
Друге пояснення – це момент «совєтського чєловєка». Момент групомислення. «Какая разница по какому поводу собрались?! Посмотрите, мы вместе!» Це так само стосується людей віри, уцерковлених, тобто тих людей, для яких важливіше – це теж похідна страху – для них важливіше відчуття, що вони в натовпі, захищені, «давайте не будем говорить только о плохом! Давайте будем говорить о позитивненьком!»  і тд…
 
Тобто, це феномен людини, яка боїться зустрічі з реальністю, і завжди реагує агресією, коли їй цю реальність показують.
 
Знаєш, є зараз тенденції такі серед людей небідних – «переживать только положительное, никакого гнева, никакой злобы, никакой агрессии, только положительное, позитивненькое такое». Та насправді, це все одно, як я не хочу собі признаватися, що я хочу в туалет, але через певний час усі це побачать. Точно так само і з почуттями. Я можу собі не признаватися, але вони є. Навіть у цій фразі – «уберите фотографии» – звучить агресія. Тобто, людина вже виражає агресію, злобу і вимагає, щоб інші цього не робили.
 
В основі цього лежить страх. Він може бути, як індивідуальним, це – реактивне утворення, так і колективним, так зване, групомислення. «Давайте все думать одинаково, давайте все чувствовать одинаково, и вот это ощущение счастья…» - насправді людина пішла туди не для того, щоб підтримати цю дівчинку чи вимагати покарання гвалтівників, а для того, щоб не відчувати страху самотності.
 
Загроза самотності в тому, що я можу зустрітися зі своєю внутрішньою реальністю. Порожнечею, непотрібністю нікому…
 
- А момент ностальгії за Майданом…
 
- Нема, нема в цьому…
 
- У них нема навіть цього?
 
- Нема.
 
- Тобто, це набагато глибше,  аніж поверхневі політичні рефлексії?
 
- Так. Від Майдану отримали задоволення тільки ті, хто брав активну участь у подіях. Ті, хто час від часу приходив, можливо, заражалися, але в них немає, як у тебе, в мене, спогадів про ейфорію, про сам стан. Бо ми пройшли через різні почуття. Спочатку було страшнувато, а потім уже залишилось тільки позитивне.
 
З точки зору психології, ті люди, які вимагають «не концентрироваться только на отрицательных моментах» , будуть переживати агресивні, злобні почуття і їм страшно.
 
Можна запропонувати їм варіант – давайте тоді зробимо так, як товаріщ Сталін зробив після Другої світової: всіх інвалідів зберемо і порозстрілюємо, давайте не будемо показувати жертв згвалтування, а про насильників: «У них же тоже есть дети, у одного родители больные, на пенсии, у другого маленький ребенок», мені вчора дружина казала, що вже йде така інформація. При цьому не уточнюють, що «родители на пенсии» - це мати пішла недавно з позиції голови адміністрації, а «маленький ребенок» має слугувати оправданням згвалуванню.
 

                                                   *  *  *  *  *  *  *  *  *  *
 
    Я розмістив запис цієї розмови не для того, щоб когось образити чи повчити.  Не берусь якось коментувати слова спеціаліста і тим більше відстоювати його правоту перед вами. Я не психотерапевт. Але маю слабку надію, що знайдуться люди, яким стачить здорового глузду дослухатися до слів фахівця і задуматися над ними. Дякую за увагу.