«Треба йти» - подумав собі. Пересилюючи в собі лінь, манівцями йти до багатих родичів. Минаючи битий шлях, прокладений зовсім нещодавно багатьма колишніми сусідами, вибираючи найбільші чагарники. Величезна валіза без ручки, наповнена багатовіковим багажем історичного непотребу упереміш із дорогими серцю дрібничками, значно ускладнює дорогу. Він знав, що багато речей йому було непотрібно в тому світі куди він збирався. Багато разів Він перебирав потьмянілі історичні болванчики із твердим наміром позбавитися від них, проте щоразу клав їх знову до валізи. Пригодяться …
Здоров’я було нікудишнє. Підточений колоніальною історією організм все ж боровся із остогидлими болячками. Натужно відхаркуючи червонозоряний слиз, Він водночас вперто губив себе комуністичною люлькою, набитою «русскомірскім» самосадом. Чи знав він, що це Йому шкодить? Звичайно. Але ж зайнятися чимось треба, а щось нове придумати не вдалося. А може й не хотілося?....
Особливо докучали Йому кліщі. Жадібні кровопивці ссали нужденне тіло, розпухаючи до величезних розмірів. Він вперто не бажав почухатись, бо чомусь вірив, що напившись крові досхочу, ті самі повідпадають з тіла. Але марно. Прикрившись владним брудом, паразити витягували сили, вприскуючи замість них мікроби апатії та корупції впереміш із благодійними фондами, футбольними кубками та міжнародними саммітами.
Ноги зовсім не слухалися. Одна кудись поспішала, виписувала чудернацькі колінця на місці. Інша ж нікуди і не збиралася. Закута колись сусідською шиною, і не намагалася розім’яти атрофовані м’язи. Часом навіть Його мізки свердлила дурнувата думка про добровільну ампутацію. Але кому потрібен нещасний інвалід? Візочок, протягнута рука в переході?...
Раз-по-раз Він озирався за Сусідом. Може разом підемо? Пригадував спільні походеньки. Молодечі бійки, в тому числі й проти багатих родичів, та й між собою бувало не раз чубилися. Пролетарський косяк, який дурманив більш ніж сімдесят років. Ех….
Зараз було все по-іншому. Сусід постійно прикладався до пляшки із багатолітнім імперським шмурдяком і кликав відродити давно розвалений колгосп. І водночас волав на весь куток про начебто вкрадені дрова, лякав зимою і вперто не хотів купувати сир. Йти кудись Сусід і не думав. Дрова є, шмурдяка в погребі чимало. Навіщо?...
Окинув оком занедбане подвір’я. Сусідський індик у підряснику гонорово ходив по Його грядках, збурюючи своїм набридливим гелготом всю округу. Величезні будяки лінощів та зневіри заглушили кволі паростки самоповаги та відповідальності. Розчаровано подивився на помаранчеві граблі й лопату, начебто їхня вина в тому, що двір заріс за вісім років. «А може взятись та перекопати це все, лад навести – тоді і йти нікуди не треба?Хай вони в гості приходять. Але який він буде – двір цей? Хвіртка буде чи калітка на вході? А ворота як пофарбувати – червоним або біло-синім? Чи червоно-біле серце намалювати чи іржаву підкову на них прибити ? Зайців розводити чи собак-боксерів?…»
«Та ні, треба йти» - сказав собі, продовжуючи сидіти. Голодний живіт невдоволено забурчав. Квапливо дістав брязкальце з написом «Євро 2012» за яке віддав останні гроші, ще й заліз в борги, струсонув його кілька разів, відволікаючись від голоду. Начебто відпустило.
«Треба йти» - знову промайнуло в голові. Лагодити власне подвір’я зовсім не хотілося…
