Останнім часом частенько згадую буремний початок дев’яностих. ГКЧП, Кравчук, Незалежність, перші президентські та парламентські вибори. Схід тоді масово голосував за Кравчука, який був комуністом старої закалки, та за самих комуністів.  Я був шокований. Навіщо було тікати з есесеру, щоб потім знову за них голосувати?
 
Поїздивши по Україні та поспілкувавшись з пересічним гегемоном, я зрозумів, що на Сході та Півдні живуть якісь «не такі» українці. Вони були милі, добрі, привітні, але «не такі». Це я так думав. Вони ж вважали, що це я – «не такий». І не тільки вважали. Вони говорили це прямим текстом. Мовляв, нічого проти мене особисто не мають, але абсолютно не згідні з моїм баченням майбутнього нашої спільної Батьківщини.
 
Пригадалися студентські роки, гуртожиток. Я мешкав у кімнаті з дома хлопцями. Чудові і веселі хлоп’яги. Але вони були яскраво вираженими «жайворонками», а я – «совою». Приходив вечір – і мені хотілося чогось почитати, а вони бурчали, що я не виключаю світла. На ранок же приходила моя черга бурчати, коли вони о пів на шосту човгали ногами по кімнаті. До сварок не доходило, але якась напруженість часами все ж виникала. Всього-навсього тому, що я був «не таким», як вони, а вони – «не такими», як я.
 
Тоді мені в голову залізла крамольна думка. Як же ми можемо разом, «не такі» з «не такими»,  будувати Україну, якщо ми бачимо її різною? А ще ж є і «не такіші», себто кримські татари. Вони теж хотіли б бачити нас з нашими «проектами» в одному місці.
 
Вихід один – ділитися. Відтак я повідав свої міркування друзям. Ті налетіли на мене, як круки. Згадали мені і дідів наших, які мріяли і боролися за Соборну Україну. Казали, що зі східняками у нас багато спільного, ми ж – українці. І казали, що гуртом буде легше. І ще багато-багато чого казали. Переконали мене, одним словом.
 
Нещодавно згадали ми той епізод. І почали дискусію на тему «Що було би, якби в роті виросли гриби?» Різні були версії. Але всі однозначно казали, що першим президентом Західної України був би Чорновіл. І була б вже та країна у ЄС. Разом із Прибалтикою. Про другу державну мову ніхто і не заїкався б. Процвітала б вона, чи ні, думки розділилися. Одні балакали, що так, бо ж у західняків європейський менталітет. Інші – що ні, бо навчилися працювати по-радянськи – аби день до вечора.
 
А що ж східна Україна без Києва? Пропала б? Ні, звичайно ж. Їм же той прозахідний Київ – як п’яте колесо. Мали б вони у своїй країні державну російську мову. І хорошого президента, бо не потрібно було б голосувати «проти», а «за». Можливо, і газ досі був би по 50$. І теж цвіли і пахли б.
 
Ще одне цікаве питання. Чого не було б в Україні? Не було б перманентного передвиборчого цькування одних на других. Не було б перекосів у зовнішній політиці, які маємо зараз. І не було б тої напруженості, як у моїй кімнаті гуртожитку.
 
Чи хотів би я такого зараз? Не знаю. Без такого лідера-державника, як В’ячеслав Чорновіл, навряд, чи в ЗУ був би позитивний результат. Про Схід не скажу, бо не знаю, наскільки велика там реальна підтримка нинішнього керманича.