Я відчуваю, що багато навколо змінилось. Ім’я цим змінам - розпач  і сум. Слова інші, спілкування не добре, все частіше замість слів - хижачий  рик. Пісні, якщо й присутні – від них не радію. Таке відчуття, що ми в пустелі. Поруч лише іржаві кілки в піску вертикальні. Мажорів у нотах нема, лише сірі мінори. І замість співучих пташок на деревах – скелети рептилій.
 
Скільки часу – хоч щось би змінити на краще - згаяно марно… Скільки образ віртуальних - більше ніж за все попереднє  життя. Очі якщо й блищать, то не радість тому блиску причина – лиш відчай. Судоми, задуха, нестача повітря, мороку темряви вир.
 
Аорта - це ніби дріт оголений іржавий, мозок – застиглий від холоду  студень.  Нема ні тяжіння, нема левітації теж.  Мрії? Їх зась! Ілюзії, дуже тяжкі сни та маріння. Зима біла-біла, літо прийдешнє… Може весна? Лише вона, діва юна, життю наснагу дає. Але не всім… Вірші, обійми, цілунки…
 
Наш час мізерний. Творимо себе, ніби комусь, окрім нас, це потрібно. Щасливий той, який окрім себе, потрібен іншому. Душа його, того щасливого, беззахисна й крихка, навіть якщо тіло його найкремезніше за всіх  тіл і  він до того ще себе вважає логічним інтровертом.
 
В такі смутні часи й посмішка крива, неначе в риби кістєпьорой. Куди подітись – у повітря, море, річку, озеро, а може все ж сховатися в ставок серед осоки, чи в найбезпечнішому місці – у багнюці? Прозорість там нульова, ніхто і не помітить. Хіба що бульки від дихання помітить мудра  Тортіла.
 
В чистім полі вітер. Може бути й дощ, сніг. Вночі холод. Руки заклякають. Зуби тремтять. Ну, це коли нема вогнища або якоїсь хатинки, коли нема друзів. А буває й так – наче тепло і все є - кава, вино, чай, харч, але чомусь холодно... Ранок. Відкриваєш очі, а скрізь - чорна дірка.
 
Море. Океан…Там нема людей. Нема похмурих смердючих істот в чорних штанях та куртках. Там нема матюків. Дельфін з дельфінкою - залишилось їм лише трохи часу – пірнають та роблять кульбіти, шифруючи посилання двоногим апофеозам природи…
 
Біль. Біль. Вона скрізь. А може вона лиш у мене? Вкотре волаю – невже не здригнетесь від захвату й щастя свого існування? Воно майже миттєве. Але ж воно є… Ненависть. Де її витоки? Малеча, яка тільки народилась, хіба вона ненавидить? Вона кожною клітиною хоче бути  любимою.
 
Так, треба бути простішим. Жити легше. Ритмічно. Пульс 70. Тиск 130 на 80… Але не складається. Аритмія. Музику, світло, слова - сприймаю одразу очима, вухами, кістками… Від позитиву – тепло, від негативу – відчуття моргу.
 
Я не майстер бою.  Нажаль. Але питаю себе – навіщо бути тут? Адже, кажуть, що тут лише гра дорослих й неадекватних. Нехай кажуть.  Проте впевнений – те, що тут є, не має бути смітником. Бережімо!