Коли я вчився в школі, то перші класи був цілковитим двійкарем. Коли отримував трійку, дома влаштовували ціле свято - купляли великий торт, запрошували сусідів на вечірній чай відзначити таку рідку подію. А якщо у щоденнику не було зауважень з поведінки, батько телефонував до школи і дізнавався чи все у порядку: чи школа стоїть, чи персонал живий-здоровий. Читати не любив. Єдина книжка, яку прочитав за три перші класи - ви не повірите - “Війна і мир” Толстого. Причому читав виключно війну, мир пропускав. Улюблений герой - Долохов. Звісно намагався повторити всі його “подвиги”. Інакше кажучи - гуло весело.
Завдяки особливому статусу бабусі, у четвертий клас таки перевели, але з випробувальним терміном у першу чверть з яскравою перспективою залишитись на другий рік у третьому класі. А ще через конфлікт з першою вчителькою відносини з предметниками були вже спаплюжені завдяки її наполегливим зусиллям.
Інакше кажучи - повний фарш.
І от літом після третього класу я з матінкою та бабусею вирушаємо відпочити у Євпаторію. Я вперше у житті побачив море... Безмежна велич, грізна й ласкава одночасно, грайливо підмигувала мені сонячними бліками. Прибій щось весело наспівував моєму серцю. Теплі хвилі запрошували погратись у доганялки. І була в цьому така сила, така відвертість, така правда, що … все змінилося.
Я вперше у житті побачив море ... і закохався … щиро … на все життя.
- Все! - кажу. - Буду моряком!
- Який з тебе моряк? - засміялася бабуся. - Ти ж неатестований з усіх предметів, крім фізкультури!
Першу чверть я закінчив усього лише з однією трійкою, решта - четвірки та п’ятірки. Після цього в мене ніколи не було в табелі більше двох четвірок, решта - відмінно. Життя змінилося - я дуже хотів стати моряком.
Не розповідатиму що було далі і як все змінлося, бо ІМХО не про мене, а про українців та країну.
Кожному знайоме відчуття, коли таке потрібне, точне, як постріл, яскраве, як сонце, слово крутиться-вертиться на язику і не згадується. Воно вислизає саме в той час, коли ти стовідсотково впевнений, що схопив його надійно і міцно.
Мене не залишає відчуття, що ми вже 20 років перебуваємо у такому стані. Чогось бракує в нашому житті, чогось важливого, чогось, що освятить і освітить нашу буденність, наповнить її не потребами, але високим змістом.
Нам бракує мрії. Великої мрії, гідної наших дітей. Ми не потребуємо національної ідеї, політиків, країни, мови etc. До лампади європо-російський вибір, реформи, корупцію, скорочення витрат та чиновницького корпусу, відновлення економіки, інвестиції, двомовність, москалів, ляхів, жидів негрів, мажорів тощо. Все в Бобруйськ. Не це є першопричиною. Це є наслідками великої мрії. Коли все, мається на увазі і справді ВСЕ, підпорядковується величному задуму, прекрасному і дивовижному. Немає мрії, немає наслідків.
Ви послухайте політикум. Яка мета пенсійної реформи - бездефіцитність пенсійного фонду. Яка мета земельної реформи - зробити землю товаром. Яка мета адміністративної реформи - зробити державу більш керованою (читай - контрольованою). Яка мета правової реформи - підвищення якості роботи правоохоронної (читай - правозастосувальної) системи. Яка мета судової системи - підвищення якості (читай - контрольованості) роботи судів. І так далі за списком...
Ну, скажіть мені, де тут пересічений українець, де інтереси людини. Покажіть мені того, хто заради переліченого готовий померти - хочу подивитись на цього унікума. Якщо помирати - то за щось високе, відповідне виплаченої ціни.
Ми потребуємо національної мрії. Саме мрія є найбільшим рушієм життя. Не реклама, як думають маркетологи та політологи. Це робота на рівні геніталій, в кращому випадку - шлунку. Вся їх робота - робота з потребами та конфліктами. Бо саме вони породжують енергію, використовуючи яку можна змусити людину купувати непотрібна чи голосувати за непотріб. Саме робота в конфлікті дозволяє взяти.
Тут дуже хочеться сказати про БЮТ, ПР та компанію, проаналізувати з цих позицій післявиборчий період української політики. Але не буду. По-перше, це окреме ІМХО, а, по-друге, як писала Урсула Ле Гуїн “розумному питати ні до чого, а дурню й розпитине допоможуть”.
Згадайте Майдан (я, до речі, чітко розрізняю Майдан та оранжопову революцію, а точніше переворот). Майдан відбувся, бо була мрія. І були мрійники. І їх було багато. Але масштаб вождів революції (читай перевороту) виявився замалим, навіть неадекватно малим, а їх цілі занадто меркантильними, щоб мрія здійснилася. Майдан для них був засобом долучитися для корита. І задля цього вони готові були поділитися. Невеличкою часткою.
А справжня мрія працює з високими почуттями, налаштовує на створення. А створення потребує енергії. Тут треба віддати. Віддати себе, своє, свою енергію, бо більше взяти нема де, бо іншого джерела не існує.
В підсумку: потрібна національна мрія, якщо хочете - утопія. Без цього нічого не вийде і нічого не буде.
