Для здійснення будь-якої дії потрібна мотивація. Мотивація може бути усвідомленою і неусвідомленою.
Прикладом неусвідомленої мотивації може слугувати написання цієї статті. Я дійсно не можу відповісти собі: чому, при всій кількості того, що мені треба зробити, я наразі пишу це імхо.
Я цього дійсно не знаю. Проте, у всякому випадку, я можу відповісти, що саме стало вмикачем для цієї неусвідомленої мотивації. Це фотка, на якій „любий друзь” нашого убогого недоколисаного недопрезидента радісно посміхається на фоні двадцяти з гаком (це тільки те, що точно вмістилося в кадр) забитих кабанів.
 
Я не можу сказати, що це мене сильно здивувало. Так само не можу сказати, що надмірно обурило. Бо коли у нас трупи сплавляють під воду з батареєю на спині, то, погодьтесь, тут не до кабанів, забитих десь у Словаччині. Втім, є один момент, який мене відверто порадував. Це – реакція пересічних громадян на ось це фото політика на фоні естетично розкладених в шахматку трупів тварин. Все ж у нас народ набагато кращий, ніж політики. Просто останніх треба привести у відповідність до цього народу.
 

 
А ось про що я дійсно задумався, так це про ту саму мотивацію, яка змусила цього дорослого балбеса постріляти таку кількість тварин, ще й викласти це фото, як предмет гордості. Знову ж таки – це необхідність змусила його взятися за зброю чи отримання задоволення від самої процедури? Щоби необхідність, так це, як казав Сухов, „вряд лі”... Хоча можна припустити, що за гомеопатичном принципом – лікувати подібне подібним – йому порадили дієту з кабанів, але ж навіть він стільки не зжере. Тоді – задоволення? Відразу виникає питання: скільки тварин йому треба умертвити, аби кінцево самозадовольнитися? Однієї, треба так розуміти, явно мало. Одного десятка – також. Будемо умовно вважати, що двадцяти – достатньо. Тоді в задачнику питається: скільки треба умовних „червоненків”, щоби у Словаччині закінчилися кабани? Я думаю, що не так і багато. І головне, що вони собі можуть це дозволити.    
820 євро за полювання – понти для правильно пацана.
Плюс 400є. за кабана? Смішна ціна. Штраф 650 за самку? Не смішіть мої капці...
Загалом, то подібне полювання для наших пацанів виливається в дитячу суму.
 

Що ви кажете, шановні мисливці?.. Що у цій Словаччині кабанів – ну, просто завалісь?..
Щось подібне вже звучало неодноразово. Наприклад, коли мова заходила про американських бізонів.
Коли туди приїхали озброєні вогнепалом червоненки, то цих тварин там налічувалося...
 

...а ніхто не знає, скільки їх там в дійсності налічувалося. Цифри називаються з недитячою розбіжністю – від 30 мільйонів до 60 мільйонів. Будемо вважати – 30 мільйонів. Бізон, це не кабан. Це тварина висотою до двох метрів і вагою до 1,5 тони. Таки є на що полювати. О, червоненки завзято взялися за справу. Зупинилися лише тоді, коли тварин на весь континент залишилося, за різним даним, від 1000 до 500 голів. Масову бойню призупинили, проте бізонів, звісна справа, все одно потроху відстрілювали. Врешті-решт на 1900 рік їх нарахували 39 (!!!) штук, і стало зрозуміло – не червоненкам – що ця сумнівна „розвага” може дуже швидко закінчитися, і вже – кінцево. І тоді у 1905 році Хорделей створив „Спільноту по захисту бізонів”. Тварини вижили.
Хеппі енд.
 

Ви скажете, що ж тут такого „хеппі”? Ну, це з чим порівнювати. Якщо з долею американських подорожуючих голубів, то таки – хеппі.
 
Вікіпедія:

 
Странствующий голубь (Ectopistes migratorius) — вымершая птица семейства голубиных. До XIX века являлась одной из самых распространённых птиц на Земле, общее количество которых оценивалось в 3—5 млрд особей.
 
Тут в текст вкралася одна неточність: птахи не „вимерли”, а „винищені”. Ось всі ті мільярди. Частково їх вбивали для м`яса. Але в основному – задля розваги. Наприклад – шрапнеллю з пушки.
 
Подорожуючого голуба, на жаль, ми можемо побачити тільки на малюнку. Зате останню кваггу, винищену свого часу в Південній Африці, таки встигли сфотографувати у 1883-му році. Ось так вигляділа ця тварина.
 

Все ж не можу я зрозуміти кінцевого кайфу від цього – вбити тварину. Для захисту – розумію. Для їжі – також розумію. А для задоволення?.. От ти підстрелив тварину, вона кричить. Ти береш ніж і дорізаєш її, аби не мучилася. Ну, практично гуманіст...
Розумію мисливство, як професію. Не розумію, як розвагу. Чомусь пригадалося полювання Леніна на зайців, описане Дорою Штурман:
„Владимир Ильич сумел добраться в лодке до островка и прикладом ружья набил столько зайцев, что лодка осела под тяжестью тушек. Надежда Константиновна рассказывает об охотничьем подвиге антипода некрасовского деда Мазая с завидным благодушием.
Способность испытывать охотничье удовлетворение от убийства попавших в естественную западню зверьков для Ленина характерный штришок"
 
Набити повний човен зайців... прикладом!.. це таки треба мати до цього хист.
І якби вбивав для харчування, так ні. Леніна, як про це пише Вольський-Валентинов за згадками Крупської, і так наймані селяни підкормлювали, як індичку до різдва.  
 
«Дешевизна в этом Шушенском была поразительная, – писала Крупская. – Например, Владимир Ильич за своё «жалованье» – восьмирублёвое пособие – имел чистую комнату, кормёжку, стирку и чинку белья – и то считалось, что дорого платит . . . Правда, обед и ужин был простоват – одну неделю для Владимира Ильича убивали барана, которым кормили его изо дня в день, пока всего не съест; как съест – покупали на неделю мяса, работница во дворе – в корыте, где корм скоту заготовляли, рубила купленное мясо на котлеты для Владимира Ильича, – тоже на целую неделю... В общем ссылка прошла неплохо».
 
Щоби перебити цих зайців заради шкіри? Теж сумнівно. Бо, як казав відомий зайцьофіл Мазай:
 
Я их не бью ни весною, ни летом,
Шкура плохая, – линяет косой...
 
Але ж Лєнін – вождь, а не якийсь голімий Мазай. Вождю можна. На крайній випадок „історики” цю історію трішечки підправлять, і ми будемо мати новий і приємний образ доброго і мудрого вождя...
 

У Борейко є книжка з дуже символічною назвою “ЦАРСКИЕ ОХОТЫ”:
ОТ МОНОМАХА ДО ПУТИНА И КУЧМЫ”
В розділі „Сеяние смерти как образ забавы”, він пише:
 
„Несмотря на то, что многие охотники доказывают необходимость любительской охоты ее экономичностью, экологичностью, селекционной важностью и т.п., в конечном итоге охотник-любитель охотится не для того, чтобы управлять, охранять, контролировать, выбраковывать или улучшать дичь — он охотится ради своего собственного развлечения. И заботятся охотники о дичи, подкармливая ее в лихую годину, устраивают гнездовья только с одной целью — чтобы забрать ее жизнь потом. Да, они очень широко разделяются по своим мотивациям, взглядам, привычкам, возможностям, ментальности и поведению. Но у них всех есть одно общее — это желание получить удовольствие путем убийства, или же получить удовольствие при помощи выслеживания, преследования, погони, целью чего, в конечном счете, тоже является душогубство”.
 
В цій же книзі є досить цікавий опис останніх полювань Брежнєва і Леніна. Ці обоє, будучи вже практично паралізованими, зажадали цієї розваги в останні дні свого життя.  
 
„...Два абсолютных правителя советского государства Ленин и Брежнев, даже на пороге смерти продолжали охотиться. Ленин отправился на охоту за три дня до кончины, Брежнев — за сутки. Какой страшный психологический изъян погнал двух Ильичей, стоящих одной ногой в могиле, убивать других? Одни люди под конец жизни отказываются от охоты, вспомним хотя бы Льва Толстого. Другие, пересматривая юношеские увлечения и замаливая грехи, жертвуют на храмы или занимаются другим богоугодным делом. Пожилые японцы уходят в горы созерцать красоту. Возможно, патологическая и постоянная страсть Ленина и Брежнева к массовому избиению зверей и птиц в определенной степени получила свое развитие в красном терроре в 20-х и кровавой бойне в Афганистане в 80-х...
Есть что-то мистически ужасное в том, что два старых и больных человека, испытавшие при своей жизни все блага цивилизации, умирая, отправлялись смотреть, как умирают другие. И радовались не солнцу, не ветру, а убитому зайцу и утке...”
 

  
Колись, досить давно, читав записки одного вченого, європейця, якого туземці привели до кратеру Нгорангора. Він був не один; з ним була група мисливців. Коли вони підійшли до краю кратера і побачили оту фантасмагоричну картину неймовірної кількості тварин, які заполонили весь простір внизу, то на якийсь час просто нерухомо застигли, вражені цим видовищем. Потім мисливці отямилися, схопили свою нарізну зброю і вчинили жорстокий і бездумний розстріл всього, що попадало їм на очі. Охоплені азартом, вони стріляли, поки не закінчилися патрони.
Вчений був вражений такою реакцією цивілізованих джентльменів. Туземці – теж...  
 

Ось так, врешті-решт, і виходить, що людей, які поводяться дійсно як божі істоти на цій землі, себто розуміють, що життя мусить продовжуватися і після того, як вони останній раз зможуть отримати якесь сумнівне задоволення за оту вельми умовну вартість – гроші, не так вже й багато. Але саме ці люди не дають кінцево скотитися людству до отого бездушного стану - „мисливців за задоволеннями”. І саме вони залишаються в пам`яті вдячного людства – Хорделей за врятованих бізонів чи Гржимек – за боротьбу за збереження унікальної природи Серенгеті.