Краще завтра обзавестися чиряком або пухлиною,
                                                   Ніж сьогодні бути дотепною людиною.
                                                   Люди з чуттям гумору час проводять чудово,
                                                   Але ні в підлості, ні в героїзмі не досягають нічого значного.
                                                   Коли вони в чомусь здатні стати безсмертними,
                                                   То ладні від сміху померти, уявляючи, якими при цьому будуть кумедними.
 
                                                    (Ogden Nash “Don't Grin, or You'll Have to Bear It”
                                                     Огден Неш “Не зубоскаль, бо натерпишся”)
 
Звечора плавили з татом свинець і лили його через очеретяну трубку у цебро з водою, щоб одержати дріб. Потім вставляли в патрони капсулі, насипали малесенькою мірною кружечкою порох, зверху додавали дробу, забивали нарізані з газети пижі і заливали парафіном. Здосвіта у пів ока слідкую, чи не прокинувся тато – щоб не проґавити, коли він почне підперезуватися патронташем. Тільки ворухнувся, відразу:
- Тату, ти ж обіцяв взяти мене на полювання!
- Обіцяв, збирайся.
І ось ми крокуємо протряхлою дорогою на Богданівський під – полювати на диких качок і гусей. Лише тиждень тому сніг плив талою водою у балки та поди, а вже зелені шильця трави протикають ледь зігріту весняним сонцем чорну землю. Розбігаються перед нами сірі чубаті посмітюшки – всю зиму видзьобували вони з-під ніг корм біля людських осель. Ще тиждень – два  і посмітюшки жайворонками задзвенять над степом, срібними співами зустрінуть квітучу весну.
Добралися до поду – сіра вода ледь морщиться хвилями, ні на воді, ні на березі жодної пташини. З почорнілої за зиму, поточеної мишачими норами скирти набираємо оберемки соломи, вистеляємо нею засідку поближче до води. Лежимо горілиць, вдивляємося в небо. Високо в небі пливуть гусині ключі – один, другий, третій – поспішають на північ, байдужі до принад нашого озера і до двох маленьких людей з наставленою на них рушницею. Качки, гуси, знов качки... З’являються і зникають за видноколом. Не складається полювання.
- Тату, розкажи мені, який ти був малим.
- Дурний, як і всі діти.
- Розкажи, який ти був дурний. Розкажи про війну. Ти німців бачив? - як же люблю його розповіді.
- Бачив. Коли німці зайняли село, мені ще не було 14 років. Сестра Паша дражнилася – високий до неба і дурний, як треба. Таки правда, що дурний. Послухай, що я встругнув з німецьким старостою. Вибродило у нас  виноградне вино. Сидимо увечері з другом Ваською - пробу знімаємо. Заходить староста дід Кирик на роботу загадувати. Побачив вино і відразу:
- Петре, налий і мені на пробу.
У мене вже в голові джмелі гудуть, ще й на сміх розбирає. Я йому кажу:
- Дасте запаленого сірника Вам у бороду ввіткнути, то наллю.
- Ти що, Петько, здурів, якого сірника? – запротестував дід.
- Не буде сірника, не буде вина, - уперся і я.
Дуже дідові вина хотілося, згодився. Запалив я сірник, всунув діду в бороду. Засмерділо паленим. Випив дід вина, підставляє склянку:
- Налий ще.
- А дасте запаленого сірника  в бороду ввіткнути, наллю.
Дід вже не дуже й упирався, випив ще, і ще, і ще. Коли це посильний до хати біжить – німці старосту до себе кличуть. П’яного діда з попаленим клоччям бороди вилаяли німці і обсміяло все село. Так дід Кирик став Смаленим вовком, а пізніше просто  дідом Смаленим.
- А що потім було з його бородою?
- Нічого особливого. - збрив і відростив нову.
Зграя качок пролітає над озером і повертається. Ось вони одна за одною приземляються на другому кінці озера, шумно пробігають водними доріжками, хлопаючи крилами та розбризкуючи воду.  
- Тату, стріляй!
- Не можна, далеко до них, та й хто вбиту качку витягатиме з озера.
- Ех, треба було Тузика взяти, він би й притягнув нам качку, - запізніло згадую свого хвостатого друга.
- Наш Тузик здатен тільки Албину Розку притягнути, - нагадує тато про Тузикові амури.
Тузика, кудлатого брюнета з білою грудкою та білими лапами, вважали завидним кавалером всі сучки не тільки на нашій вулиці. Він їм платив взаємністю, хоча обходи подружок починав завжди з білявки Розки.
Чим, як не собачим коханням, пояснити, останній візит до вже дряхлого Тузика напівсліпої від старості сусідської Жучки. Зустріч на порозі вічності не відбулася, Жучка мала щастя по дорозі до Тузика звалитися у наш погріб і з ганьбою була відправлена у двір до господарів, так і не попрощавшись з Тузиком.
- Ми ж можемо його навчити полювати на качок, він здібний до науки, згадай, як швидко навчився подавати лапку і служити, - вигороджую Тузика.
Ніхто не знає, що приступ  Тузикової службової геніальності викликаний куркою з борщу. За шматком курятини він скажено стрибав угору, намагаючись ухопити її зубами. Зрештою, натомившись, приземлився на задні лапи, і тут курятина потрапила йому в зуби. За черговим шматом курятини Тузик стрибав вже не так довго і не так завзято, знову присів на задні лапи і знов одержав винагороду. З пів курки почалася успішна Тузикова служба.
Моє “Гав-гав!”  Тузик ніяк не пов’язував ні з курятиною, ні з командою “Два!” Страх, що блискучі Тузикові успіхи не допоможуть уникнути покарання за згодовану йому курку, поклав край урокам арифметики.
- Тату, а ти у війну стріляв?
- А як же, коли німці відступили, багато зброї залишилося. Ми з хлопцями підібрали два кулемети, пістолети, патронів до чорта. Які ж дурні були! Затягли кулемет на горбок, що біля дороги на в’їзді в село і залягли там у засідці. Їхали наші баби з поля на бричці, а ми давай з кулемета строчить. Баби пострибали з брички і повзком у бур’яни, та до села. З сільради повідомили у район, що до села німці прорвалися, стріляють. Звідти прислали підмогу. Як побачили ми, що нашу засідку оточують, кинули кулемет, де навкарачки, де на пузі, відповзли геть і чкурнули бур’янами у село.
- І Вас не впіймали?
- Впіймати не впіймали, та батько мене всеодно налигачем відшмагав.
- І ти більше не стріляв з кулемета?
- З кулемета не стріляв, бо той кулемет забрали, а інший, який я під яблунею на городі закопав, відкопати не довелося, вже, мабуть, заіржавів. Зате з німецького пістолета я таки постріляв.
- Розкажи...
- Та теж по дурі. Паша побачила, що я під шовковицею пістолет заряджаю, вихопила його в мене з рук, бігом у двір і вкинула в криницю. Мене така лють розібрала, витяг я з-під стріхи інший пістолет: “Уб”ю!”- кричу. Так швидко Паша ніколи не бігала. Заскочила в хату і двері на засув заперла. Я зі злості всі кулі в двері всадив. Паша до вечора з хати носа не висовувала. А увечері прийшов батько... Було мені! Другий мій пістолет вже він у криницю вкинув і налигачем знову відшмагав.
- Боляче було, - співчуваю батьковому болю.
- Боляче.
- Більше не стріляв?
- Ні. Майже відразу мене забрали робить на шахти. Не зміг я витримати роботи під землею, втік звідти. І знов таки, дурний був, біг пошвидше до мамкиної цицьки. Тільки у двір зайшов, мене тут тепленьким взяли й посадили в тюрму. Звідси нас возили  працювати вже не в шахті, а в полі. Якось гарбу сіна поставили під стіною тюремної огорожі. Я - на сіно, перескочив через стіну і втік. Вже навчений, йшов додому вночі, вдень відсипався у вітропорах, або, як повезе, у скиртах. До села прийшов, діждався ночі, коли все стихло, прокрався до вікна, постукав. Мати вийшла. Сховали мене в клуні. Вранці батько взяв сулію самогону і пішов у сільраду до мого хрещеного батька - радитися, що зі мною робить. Той нарадив їхати мені у райвійськкомат і проситися добровольцем на фронт. Так я в 17 років став червоноармійцем. Хтось, видно, пожалів молодого-зеленого, послали мене на піврічні курси радистів, а потім служити на Північному морському шляху. Тралив міни на тральщику сім років.
- А ти там бачив німців?
- Ні, не бачив. Одного разу далеко на горизонті їхні військові кораблі бачили, але ні вони до нас, ні ми до них на наближалися..
- Тату, а можна мені з рушниці постріляти.
- В кого ж ти стрілятимеш, тут крім мишей у скирті стріляти ні в кого.
- В отих гусей можна?
- Вони дуже високо летять, дріб до них не долетить.
- Давай спробуємо, може й долетить.
З великою втіхою стріляю, заряджаю рушницю, стріляю ще. Високо в небі летять гуси, не зважають ні на дві людські постаті біля озерця, ні на зчинений шум. Час повертатися додому.
Біля хати порається мати. Ми з татом, не змовляючись, співаємо їй нашу мисливську:
          Добрий борщ, добрий борщ,
          Як лиха година,
          Батько вбив журавля,
          А мати зварила.
Сміється мати:
- Давайте сюди вашого журавля.
- Журавля немає, бери відігрівай свою синицю, мабуть, змерзла на полюванні, - підморгує мені батько.
 
Не люблю я свята. 26 лютого батько назавжди завершив усі свої святкування на цій землі.