Дата пройшла, то ж пишу навздогін (як це іноді буває). Якби не 8 Березня попереду, промовчав би.
    
     Колеги! Ті, хто тусується на ДД, хто не жаліє марнувати час на дискусії і срач, певно, люди не дурні… ну, більшість. Деяких можна навіть запідозрити у знанні алфавіту. Кароче, впевнений, що абсолютна більшість прекрасно усвідомлює, що 23-є лютого, як і всі радянські "свята" – то є повна хня, обман і придумка, штучне пропагандистське породження совка. То не свято, бо святкувати нічого: хто ж вважає днем народження день поразки, зрадництва і ганьби? Це зрозуміло будь-кому, крім клінічних ідіотів. ІМХО на цю тему абсолютно справедливі, і дискутувати, в принципі, було б ні про що, якби не каменти під тими імхо, якби не дебільна затятість деяких юзерів, що занадто сильно нагадують примітивний тролізм або рафінований "шароварний патріотізьм", який, якщо не межує з ідіотизмом, то напевне смердить дурними крайнощами.
 
     Далі. "Новонародженій" державі потрібні свої свята. Свята – це традиції, що не народжуються просто так. Чи не єдине нормальне свято, визначний день, Дата, вопчім, – це День проголошення Незалежності. Всі інші – то або визначні дні в історії України, що не набули визнання через історичну неграмотність і об'єктивні обставини (спотворення історії, замовчування невигідних комуністичному режиму фактів), або традиційні релігійні "празники", або атавізми часів СРСР. Для "новостворених" свят недостатньо наказу президента чи рішення парламенту: щоб свято (дата) сприймалося широким загалом, воно повинно "відлежатися" у часі, дозріти, усвідомитися, знайти відгук у серцях мільонів. Святкування чогось неприроднього, штучного буде носити характер блювотного офіціозу, викликаючи огиду і сміх, як, наприклад, жовтневі свята. Нормальній людині і в голову не прийде вийти на мітинг з приводу "Жовтневої революції", так само, до речі, як і "помаранчевої": бо що одне, що друге – смердять обманом, падлючістю і зрадою. Усе неприродне вмирає, не народившись. Або довго жити, наповнившись зовсім новим смислом, як ті ж 23-є чи 8-ме.
 
     Є велика різниця між святами державними ("освяченими" владою) і святами, яким ми самі надали нового змісту. І важливо, ЩО САМЕ ми відмічаємо (для 23-го, скажімо, слово "святкуємо" – то занадто сильно сказано). І важливо, як люди поводять себе на тих святах, про що говорять.
    Не хотів про це згадувати, мля,.. але доведеться. Кілька разів я вже бував у Крутах в Той день. І кожного разу після короткоплинного офіціозу, де наші записні "демократи" і "патріоти" проголошують до блювоти завчені і не наповнені "душею" проповіді, все закінчується п'янкою. Депутати бухають в ресторані чи в місьвиконкомі, начальство дрібніше – там же в наметах, народ – просто неба, "з горла". На землі, вимоклій від крові тих, хто там гинув, люди, не переймаючись щирими переживаннями, п'ють горілочку і їдять гарячий кандьор з м'ясцем, жодним словом не згадуючи сам привід, з якого вони там зібралися… . В принципі, все це можна зрозуміти, ніхто не чекає сліз за подіями багаторічної давності, але все це якось не так,.. якось не по людські,.. якось занадто "шлунково"… Та втім, чого дивуватися, якщо навіть похорони близької людини давно перетворилися у привід для банальної пиятики?.. А, якщо того не хочеш, то вбивчий аргумент – що люди скажуть?..
 
    У мене пропало бажання їздити в Крути в Той день. Ми із сином вирішили бувати там щороку незадовго до того Дня: просто побути Там з півгодини, спробувати відчути, що воно таке – безжалісний холод у відкритому полі, камінної твердості мерзла земля, і … і все. Бо навіть уявити щось із того, що відчули ті хлопці, людська уява не в змозі. Ні кулі в груди, ні штика в живіт, ні серця зупинки… Хіба що ті, хто щось таке пережив на війні в Афгані, і чого не дай бог пережити комусь іще. Отож – просто побути Там і помовчати.
 
    Чому згадалися Крути у звязку з 23-м?
    Крути. Привід зібратися дуже достойний. Не для святкування, не для застілля і радостей, а для пам'яті, для гідності нашої. І національної гідності теж.
    23-є. Нікчемний офіційно привід, зате добрий, щоб згадати юність і пару років служби в армії.
    Я, як і всі, служив не імперії, хоч і присягав на вірність СРСР, і захищав якщо не Україну, то своїх рідних. Боюся бути запідозреним у пафосі, але, проголошуючи слова Присяги, я не думав про те, що присягаю КПСС, ні! я відчував гаряче хвилювання від того, що переходжу якусь межу, що відділяє звичайну людину від солдата. Бо за моєю спиною – моя родина, а вітер колише  славне полкове знамено, обгоріле, ще з війни, і полк носить ім'я двічі Героя Радянського Союзу підполковника Бударіна, а я тримаю в руках автомат,  і поряд – такі ж хлопці, а, значить, моя сім'я, моя сестричка, батьки – у безпеці. Складні були емоції, це важко передати словами, але "десь так".
    Тим, хто не служив в армії, цього не зрозуміти. Як не зрозуміти захоплення жорстокою силою ревучого танкового дизеля, його непереборною потужністю, хижої досконалістю і надійністю зброї, поваги до самого себе, коли перемагаєш труднощі, страх чи власну слабкість. Не зрозуміє, що таке перший караул на віддалених складах, щира армійська дружба, коли всі рівні, і нічого ділити, а гнида знає своє місце. Не зрозуміє, що таке дійсне усвідомлення виразу "здохни, а виконай обов'язок".
    "И пытались постичь мы, не знавшие войн,
    За воинственный клич принимавшие вой,
    Тайну слова "приказ", назначенье границ,
    Смысл атаки и лязг боевых колесниц."
 
    Мені служилося не особливо важко. Мої армійські друзі гідні набагато вищої шани. То чи є гріхом поздоровити їх в пам'ять про спільну службу-дружбу і пережите?
 
    Хтось скаже, що армія робить з індивіда гвинтик. Так і є, робить. На те вона і створена. А ще вона робить з юнака чоловіка,  а чмо перетворює на людину. Гнида ж залишається гнидою, "нилічицця"… .
    Ото і є той мотив, що спонукає чоловіків трохи посидіти, щось таке із молодості згадати, не гріх і чарочку перехилити. Не думаю, що коли я таке робив у колі друзів, то тим самим зраджував неньку Україну. Або готувався її зрадити. Який смисл чи тугу за "сересером" вкладають в ту дату комуняки та інші виблядки, мені глибоко начхати.
 
    Не знаю, яка вона зараз, уже наша, українська, армія. Судячи з розповідей і власних вражень, ніяка. Проституйована подоба напівдикого збройного угрупування, а не армія. Не гідна ні поваги, ні дат, "потішне військо". Один "уголовкомандувач" чого вартий…  Віриться, що це – не назавжди.
 
    Скоро 8 Березня. Будемо рішуче міняти цю дату на якусь Берегиню чи щось таке ж хороше, чи просто порадуємо-побалуємо своїх дорогих жінок, не особливо переймаючись витоками самої дати? Може, хтось знає ідіота, який замість квітів подарує жінці розлогу лекцію про комуністичний рух в Німеччині і розкаже про блядські походеньки різних клар і роз? Нехай запостить фото того кретина на Дурдомі. А також поряд фотку тієї Нельки, що відмовиться від квітів, подарованих на 8-ме… .
 
    Дати і свята, втративши офіційну підтримку держави, швидко ідуть в небуття, якщо вони не мають традиційного народного коріння. І ці дві дати колись забудуться. І це добре і правильно.
    А поки не ввійшли в традицію нові (або несправедливо забуті) "дні" і свята, гідні незалежної держави, ми, не переймаючись їх походженням, робитимемо один одному подарунки, тиснутимемо руки і поздоровлятимемо один одного, щоб зробити приємне, щоб нагадати: 1 + 1 = ти не один!
 
    І, нікуди правди діти, робити це можна і потрібно, не прив'язуючись до певних дат, тим більше – історично сумнівних.
    Окреме зауваження: не хотів жодним словом образити авторів імхо, мої "5" - серед оцінок. Все вище написане – "гавкнув, щоб не дражнили". Толерантно.
 
За Україну!