Расцвели в саду помойки
Знать и к нам пришла весна
Я иду хмельной с попойки
Мимо талого говна
 

Дивлюся, як ті, хто називає себе патріотами-націоналістами, люблять вигукувати красиві гасла. З тим, що ось, вже ось-ось і ми їм вставимо. Дорогенькі мої наївні мрійники, я вас усіх люблю. Що, ви не чекали, що я вам таке скажу?  Думали, що буду вас словом і буквай?  Та ні, мої хороші, зовсім ні. Бо дійсно, дивлюся я на вас і сум мене бере. А ще й жалість. Від того, що серцем я вас розумію. І душею теж. І знаю, як вам усім хочеться сподіватися.  
 
Давайте, я вам скажу, що через п"ять років ваші сподівання  справдяться. Повірите? А через п"ятнадцять?  Двадцять?  Скажіть, про що ви мрієте? Про квартиру для себе, чи своїх дітей, внуків? Про те, що вони будуть вчитися в університетах, а потім заробляти достойну людини зарплату. Вони женяться, чи вийдуть заміж і заживуть тоді своїм тихим щастям і народять гарних діточок. От вам і Божа благодать. Жити в країні, де мир та спокій, де люди посміхаються одне до одного, де своя правда і воля. Шануймося! Слава Україні! Гарно, правда?
 
А зась! В копанку, падла! Аабо в шахту у кращому випадку. Без надії, що вилізеш нагора. Що одержиш зарплату. Вчитися?
- Мамо, я  вчитися хочу, у тебе є кошти?
-Нема.
- То продайте курову
-Туй шо, всьо равно не хвате
-То оно Светка ж...
-А  шо Светка, шо Светка. Ти на неї не дивись. В неї батько головою був. Сиди вдома. Тута хто буде тувар доглядати.
-А може папа...
- Не чіпай тата, тато спить.
-А чого.
-А того. Шо не бачиш, бо п"яний.
 
Жарти жартами, а від правди теж ніде дітися. Які перспективи у сільських дітей. Ніяких. Чи, може є якісь?  Немає. Рівень освіти не дає надій вступити до вузу. Землю скоро заберуть, або самі продадуть. Або змусять продати. А гроші на ліки потрібні, або - щось підлатати, щось добудувати. А для кого? В перспективі, - далі рабство. Приблизно таке, як в колгоспах в найгірші часи. Та колгоспів теж немає. Або вибрьохуйся якось сам, якщо можеш і є кому допомогти і сили ще  є, або йди до шинкарки і пропивай те, що залишилося. Через три роки здохнеш. Або йди і втопися. Так краще. Бо вкрадеш, то тоді дорога одна. Але що таке тоді - тюрма. Там нагодують і в баню зводять. Телевізор побачиш. І поспиш на чистій постелі. Хіба то страшно. Волі немає? А на який вона біс потібна тоді, та воля, коли діти голодні і самому їсти нічого.
От і йдуть люди найматися. Хто вугілля з товарняків вночі скидає, хто рейки краде, а хто опори високовольтних ліній пиляє. Або пан на сьогодні, або пропав, Ну й що, не таке колись переживали...
 
У міста потягнувся люд робочий. Так колись завжди було. Перед великим горем. Коли голод, коли лихоліття виганяє на вулицю. Так і тепер. Стоять чоловіки в Києві на вокзалі, на роботу наймаються. Та де вона, та робота. Кому ти потрібен, раб. Місто живе своїм життям, обтікає тебе з усіх боків, поспішаючи по своїм справам, та  інколи поглядаючи на тебе байдуже, або із зневагою та презирством. Що й казати, в Києві жлобів не люблять. Та й де їх люблять, коли вони заполонили всі європейські столиці, вештаються скрізь і тільки заважають.
 
Де тільки наших тепер немає. Москва, Рим Київ, Мілан, Варшава,
Прага і Петербург. Список можна продовжувати довго. Не виправдала незалежна та самостійна ненька Україна сподівань на тихе щастя. От і прийшлося шукати його за горами та морями. Спочатку гроші присилали, тяжкою працею зароблені та хати будували. Думали, що от, як хата нова буде, то й щастя в неї увійде. Але, не сталося. Бо в одній окремій хаті щастя довго не живе. Вийдеш надвір, а роботи немає. От ті тягають люди в Польщу цигарки на собі,  а звідти м"ясо, або ще щось. Якось жити ж треба, от і гендлюють. А хто міг, то взагалі втік.  А потім і дітей позабирали. Непотрібні вони неньці Укріїні. Не мати вона вже тепер, - мачуха.
 
Але й там не з медом. На нічних горщиках багато не заробиш. Для того, щоб там свій бізнес відкрити, грошей теж немає. Комусь, буває, щось вдається, десь в пасторально-сільській, холодній Ірландії, або ще де,  але то тільки рідкісний виняток.
 
От і думає людина, та, яка ще в змозі щось розуміти і думати; - хто я є. Ніби ж патріот і Батьківщину свю люблю. Землю, що весною парує від сонця. А потім врожаєм око милує. А в хліві свинка рохкає і курочка квокче. Якби ж то. Тепер вже не дуже рохкає і не мукає. Корма дорогі, а за молоко, якщо щось і дають, то то сльози одні. От і ріжуть люди худобу. А про лікарню то й не згадуйте краще. Там все за доллари. Або по курсу. Це, якщо швидка захоче приїхати і не даси дуба, доки її дочекаєшся.
 
Але люди у нас не прості. Українці, ті, що патріоти, то вони просто так руки не опустять. Вони собі думають: Якщо влада, та, що ми, чи не ми, а інша половина України, вибрали, знущається і надії на неї немає, то треба робити революцію і скидати її к бісовій матері. Бо легітимно вона не скидається. Хоча, дехто ще вірить, що ніби, скидається. Але ті, хто вже не вірить, то да. Кажуть, що пора. Ні, це не про Каськіва. Та "Пора" вже давно пройшла і загула. І навіть, для самого Каськіва з великим успіхом. Але, не для тих, хто колись з ним мерз. Вони так і досі, десь мерзнуть. А Каськів тепер друг і помічник президента. Бізнесмен і вчитель, як правильно любити Батьківщину. Та як потрібно на патріотизмі кар"єру будувати. По хребтах товаришів в рай видиратися.
 
Про Помаранчеву революцію, мабуть, згадувати взагалі не варто. Там якось, потім все не так пішло, як гадалося, наперекосяк пішло. Загального щастя теж не вийшло. Правда, деяке особисте склалося, але дещо фрагментарно і ненадовго.
Зараз вже нові революціонери-націоналісти людей баламутять. Вони різні. З чубами і лисі,  у вишиванках і з червоними мордами, але всі вони, кажуть люди, що великої довіри не викликають. А маленька, то вона і зовсім, якось - недовіра. Бо, як зразу не дуже впевнена, то що ж потім чекати, коли заміж візьме.
 
То значить, думає собі патріот, що - революція і все тут. Капець бкржую. Хотілось би мені заапитати, а як воно було б, якби Степан Бандера став Президентрм. Але, не буду. Я, звичайно, думаю, що знаю. Та, може все й не так, зовсім. Ідея ж була авторитарно-соціалістична. З націоналістичною диктатурою. І люди взяли б владу, подібно до більшовиків. Ті, хто вбивав і пройшов жорстокість, ненависть та поневіряння.  Але ні. Може я не правий. То й мовчу.
 
Не знаю, як би там було, але знаю одне;  наш народ на повстання не піднімається навіть віагрою. Можна кальоним желєзом, як казав наш завгар, але нема кому те залізо калити. Немає у нас гетьмана Сірка. І Богдана немає. І виховання того вже немає, коли батьки воїна виховували. Бо знали, що час-від-часу землю свою борнити приходиться.
А є якісь миршаві поцріоти в лапках, на яких і дивитися гидко. Вони всі тепер - в лапках. Бо раніше носили червоні партквитки і зовсім без лапок. І теж гукали про славу. Тільки, не Україні, а КПСС та ВЛКСМ. Це, як хто встиг.
 
Дехто потім перехрестився. Перший націоналіст в комуністи. А, ні, не так. Перший комуніст в масони. Ага, точно. А потім в націоналісти. Чи, знову не так. От, біс би його не схопив, здається, спочатку в націоналісти, а потім, коли чорноморський флот випарувався, як туман на морі, то тоді в масони. Це вони вже тоді сім"ями вступали. В масони. Коли накрали і маєтків набудували. А потм Папі римському доповідали, як лошар, нас, тобто, в стійло загнали.
 
Да, то тепер нові націоналісти з"явилися. Але, люди, вони ж не зовсім дурні. Бо щось же думають. А, коли думають, то бояться. Це у нас така національна звичка. Спочатку краще боятися, а потім думати. І що не кажіть, то це правильно. Тому що, думати, це завжди довго і нудно. І непродуктивно і голова починає боліти. Чому? А тому. Якби думати було продуктивно, то тоді б не було того, до чого додумались. І не прийшлось би тікати з рідної хати світ за-очі.
 
Ні, тут ви не праві, панове. Що, хочете мене звинуватити в ліворуції? Та ну вас. Ніколи я тим не був. А тільки навпаки завжди. Потрібно було диких танців не влаштовувати на могилах комунізму та й того. Не боятися було потрібно когось, чи чогось, а думати. Про те, що дикий капіталізм з повною розрухою держави назвали ринковою економікою. Неможна було будувати олігархічну державу. А потрібно було зберегти ті соціальні надбання, що були та не допускати безмежного збагачення одних за рахунок безмежного падіння в прірву інших.
Добрий конюх ніколи не рве кіньми. Бо в коней зуби від залізного мундштука повилітають. Це в кращому разі. А в гіршому, - пристрелювати приходиться. Натяк зрозуміли?
 
Тепер, або пристрелять, або зуби повибивають. А треба було раніше думати, як і що робити. Щоб було правильно. А не заводи різати та з кравчучками по польщах та туреччинах бігати. Що? Нерентабельні?  Ті, що підшипники робили, складну електроніку, алмази обробляли, метал плавили... Чому вони, коли попали в руки мафії стали такі рентабиььні, що тепер їхні мільярди в офшорах лежать. І забрати вже неможливо. А для держави були нерентабельні. Тепер і залізниця нерентабельна. У нас вся держава стала нерентабельня.  Тепер вже будують рентабельну. Скоро і дефолт намалюють і крантік закриють. І тоді, панове, хто б ви не були; націоналісти, комуністи, чи ще якісь істи, а ням-ням  буде йок.
 
І нічого ні ви, ні ми, якщо хочете, не зробимо і не виправимо. Бо країна у нас аграрна. І свідомість наша теж аграрна. Нас ні підняти  ні згуртувати нічим.  Бо наша особливість - в родючій землі, якої немає більше ніде. Тому нам хоч кілок на голові теши, а ми будемо на неї сподіватися, на землю, яка нас  прогодує і витягне із лиха і на те, що якось воно буде. І так було завжди.
 
Та цього разу, так не буде. Змінюється клімат. І дуже швидко.  Як і не чекали. А  землю заберуть. Вона буде годувати Європу. Це сьогодні там заливає, а завтра, коли заллє та завіє вітрами, вони сюди прийдуть.
Разом з тими шоколадками з Африки, Азії та інших країн. І будуть вони нам аллах акбар тут спозаранку читати. І ніякого нашого націоналізму на них не вистачить. Бо вони відносяться до життя агресивно, не так, як ми.
 
І не вірте ви отим політшакалам із шустерів, які живляться випорожненями касти недоторканих і шкірячись, втирають вам всіляку політтуфту. Вони на цьому живуть і з владою дружать.  А влада ця, це влада хижаків. Її просто так не змести. Якщо тільки вони самі не перегризуться. Тоді будуть бої слонів. На це й молітеся. Але, хто знає, до чого тоді воно взагалі привести може.
А поки, мої любі, живіть та не хворійте.  А тут, вже й казочці кінець.
А хто слухав - молодець.