А зачепило і хочеться сказати! Мужчини, з днем мужньості..
 
Що є нашою батьківщиною? Україна чи СРСР? Що це таке – мій народ? Українці, чи радянська збірна країни, якої вже нема? Хоча ні, у когось ще є, але в думках.
 
А, націсти!!! – заверещить хтось. Ні, я не буду «просвіщати» читача про чистоту і богообраність українського етносу. Будемо об’єктивні, що наразі маємо досить таки змішане населення. Втім для деяких ще стоїть питання, спадок якого народу приймати за свій і чи варто змінювати звички.
 
А поки що наведу відповідь  Михайла Грушевського на запитання  «Хто такі українці?».  
 

Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. ...Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час... Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови.

Так от. Якщо опустити зовсім не братські закиди українцям (тим, що визначив ще Грушевський у 1918 році) у кровожерливості, і подивитись на нашу історію об’єктивно, то хиба що сліпий не побачить, що українці – мирна нація, яка не страждає одержимістю розповсюдити свій вплив на інші країни, а захищає своє.  А чи має український народ право захищати свою землю з одержимістю? З непохитною вірою? Зі зброєю в руках? А що ми повинні робити в разі  проникнення на нашу територію осіб, які зовсім не зацікавлені у благополуччі мешканців України? І не важливо як -  тихим поступом з брехливими обіцянками, чи зі зброєю в руках, як у минулих століттях. Логічно – питання начебто риторичні. Але, наперекір усілякій логіці, радянські, а потім і сучасні російські (правоприємники СРСР) агенти впливу заламують руки в істериці: «Націсти! Фашісти!!!»  А виходить, що українські націоналісти – то є єдина сила, яка з найвищою  ВІРОЮ, БАЖАННЯМ і НАТХНЕННЯМ вставала і встає на захист мешканців України, діяла і продовжує діяти  в її інтересах. При цьому великий кавалек праці  підійняли громадські організації.
 
І на останок слово ветерану УПА. Жінці.  
 

Віра є велика справа. Ніхто нас не переможе, якщо у нас є віра. Хто вірить – він щасливіший.  Такі люди довго живуть на світі повноцінним життям, відчувають усю красу цього світу, мають натхнення творити, відчувати і цінувати мистецтво.  Бо Бог є творцем, і людина, в душі прагне бути на нього подібною, прагне творити.  Бездуховність страшніша пекла, вона не має виходу нікуди.

Я молю Бога, прошу Матінку Божу, покровительку України, щоб ми всі " в Україні, і поза Україною сущі" любили свою Україну одержимою любов’ю і були вірні їй до кінця свого життя. Тільки одержимі мають сили осягнути найвищі висоти. Слава Україні!

Заохочую ознайомитись з цим інтерв'ю повністю: http://lemonca.livejournal.com/950.html