Все ж таки звичка – страшна річ. Вже 20 років не існує Радянської армії. Вже кілометри рядків написано, що ніякої окремої «української червоної армії» не існувало в природі. Що ті нечисленні загони у складі Всеросійської Червоної армії, які створили українські більшовики у прямому зіткненні з армією УНР були б розтерті на порох, просто тому що війна у співвідношенні 50 до 1 не лишає цьому одному жодних шансів. Ґрунтовно писано й про те що Червона армія прийшла до України у грудні 1918 року як окупант і жахливе знаряддя нелюдської більшовицької влади.
 
Але візок і нині там. За звичкою, українці так само продовжують святкувати як День захисника Вітчизни колишній День Червоної армії. Скільки б не було говорено про те, що Свято козацької Покрови в якості дня захисника вітчизни пасує для українців набагато більше ніж офіційна дата створення армії-загарбника, 23 люте продовжують святкувати за інерцією. Та й як його не святкувати, якщо варто включити будь-яке радіо, а там тільки балачок що про захисників і про те саме 23 люте.
 
Хоча якщо розібратися, то шанувальникам Червоної армії в день 23 лютого варто було б сором’язливо відводити очі. Вже не те що дискусії тривають, а давно доведено, що ніяких, ані найменших подвигів новостворена Червона армія 23 лютого 1918 року не зробила. Ба-більше – 23 лютого день створення самої себе формація названа пізніше Червоною армією відсвяткувала масштабною панічною втечею з фронту від набагато менших сил Кайзерівської Німеччини з під Пскова та Нарви.
 
А от українцям цього дня й справді є що святкувати. Саме 23 лютого 1918 року сталася подія що призвела в підсумку до масштабної перемоги української зброї над зовнішнім ворогом. 23 лютого 1918 року сотні Окремого Запорізького загону армії УНР, яким командував генерал Костянтин Прісовський, наблизилися до зайнятого більшовиками Житомира і приготувалися до атаки. Наступного дня після короткого бою червоні були викинуті з міста.
 
Подальші події відбувалися мов по нотах. 25 лютого від червоних був звільнений Бердичів. 1 березня – більшовиків було викинуто з Києва. Офіційна радянська історія пояснювала втечу своїх військ наступом полків кайзерівської Німеччини угоду з якими підписала Центральна Рада. Брехала радянська історія. Частини німецького рейхсверу з’явилися у Києві тільки 3 березня – коли вояки-запорожці повністю очистили місто від червоних і погнали горлорізів командарма Муравйова далі на схід. Німці і в подальшому вступали в українські війська уже звільнені запорожцями, а ніяк не навпаки. А Перша Донецька армія більшовиків втекла до Росії не давши українцям жодного бою, який міг би навіть дорівнювати Крутам.
 
27 березня було звільнено Полтаву. 6 квітня – Харків. 16 квітня – Олександрівськ. 25 квітня – Горлівку на Донбасі. 24 квітня – Сімферополь і Бахчисарай. Того разу Україну від червоної навали було звільнено.
 
Тож чи варто святкувати як День захисника Вітчизни день коли розпочалася військова операція, що завершилася звільненням України від військ зовнішнього ворога? Як на мене – залюбки. А якщо так – варто зробити висновок. Якщо звичка святкувати 23 люте вже аж так в’їлася нашому народу – варто пам’ятати події через які 23 люте стає саме українським святом.
 
З Днем захисника Української Вітчизни вас, хлопці. З 23 лютим!