Дві дами з тяжкою долею депутацьких жон, Еліта Павлівна і Вульгаріта Термідорівна, крепко подружилися. І хотя їх чоловіки стоять на різних ідеологічних позиціях, у Еліти – соціаліст, у Вульгаріти – Партія Раёнов, це не заважає двом рєзвим дамським серцям стукатись в унісон по всім житєйським позиціям.   
 

Кто жил и мыслил, тот не может
В душе не презирать людей;
„Евгений Онегин”, Пушкин.
 
Я щас була на діспуті, шо такоє щастя. Нічого, культурно побазарілі.
„Герой нашого часу”, Подерв`янський.
 

 


 

- Ой, Еліта Павлівна, а я не почула вашого дзвінка!.. Так я ж от і перезвонюю... Ага, давайте сходем на кофі... Так можна і у нас, заїжайте... якраз мимо проїжаїте? Так які разговори – заїжайте, я зараз кликну свому, шоб ворота відкрив... та нє, не мужу, - работнік у мене тут вештається... ага... ага... та ви шо?... просто не вірю, шо депутати такі дурні можуть бути... от же ж дурень, от же ж дурень!.. заїжайте, а я зараз телівізор включу... аж не віриться!.. ага, ставлю кофі!
 
- Ой, як у вас тепло!
- Знімайте шубку, Еліта Павлівна. Я вже включіла ізображеніє - пішли, глянемо, може цього ідіота покажуть. Так, Еліточка, угощайтесь, – Вульгарита Термідорівна старанно копіює рукою жест, який бачила колись в красівому кіно про блондінку Анжеліку –  от вам кофе, а от – сахар. Беріть собі і того, і етого. Накладайте без стіснєній.
- Спасібо. Я візьму конфету? – манерно демонструє соромязливісь.
- Та шо ви ото питаєте, їй-богу? – Плеска в долоні. – Беріть краще оці.
- Оці? Красіві які.
- Ага. Це, кстаті, „Фазєр Карла”. Папа Карло в переводі з фінського. Я його просто аба-а-жа-аю! Отак би їла і їла! Я це, обично, кілограм відразу нагребу, і хай буде. Отак іноді їсти шось не дуже хочеться, особливо зранку. Знаєте, така ізжога зранку буває... Нічого їсти не хочеть, бо ізжога така по всьому організму... А бува - наоборот. От ізжоги самої нема, але таке нахлине настроєніє, шо їсти вобще не хочеться. Як нахлине, бува, така розумова задумчівость і тонке ліричне настроєніє... І я, такая, окину томним взглядом з льогкой поволокой унилий пейзаж навкруги, і відразу десь начинаю понімать Татьяну...
- Це яку Татьяну?  
- Онєгіну. Це яка „...поету подаріла младих васторгов пєрвий сон”.
- А-а...
- А я вам должна откровєнно сказать, шо, знаєте, натура я дуже романтична, - пхає до рота конфету. – Я без стіха – як дитя без чупа-чупса! Я зранку, як ото кофі наливаю, так відразу томік стіхов Пушкіна... ви любете Пушкіна? Я - просто аба-а-жа-аю! Так я його ото з полички – цап! І я вам чесно скажу: не вспієш його відкрити, як вже занурюєшся туди прямо з головою, і вже влітаєш всьою масою у чарующій мір поезії... От просто погружаюся ото вся з потрохами!
- Ой, не можу з вами не согласиться! Бо як сказав хтось із класиків, - не помню – хто?.. то він отак от сказав, той класік: „...єслі чєловєк нє любіт поезію, он сам сєбя обкрадиваєт, мнє жалко такого чєловєка!”
- Яка глубока мисль!.. – Вульгарита Термідорівна робить очі а-ля Крупська, підкреслюючи легкою базедовою випуклістю вражаючу глибину почутої мислі.
- Дуже, дуже...
- О, як же я оце все, шо іскуствене, люблю – хоть поезію, хоть живопісь – вам і не передать! А про шо це я почала?.. бо вже забула...
- Шо вам під поетичне настроєніє зранку їсти не хочеться, бо ізжога...
- Ага. А так от конфету, раз! – і вроді як поїв. І, главне, вона на ізжогу харашо лягає. А от завтракать після канфети вже вобще не хочеться. Беріть, беріть, не стісняйтесь.
- „Карл Фазєр”? Я думала – „Рошен”...
- Ну, я вас умоляю – „Рошен”... Ви ще скажіть – „Свєточ”, чи там, прости господи - „Конті”.
Обоє весело сміються.  
- Да... „Конті” годиться хіба тільки на то, шоби гроші на ньом зароблять. А їсти – боже упасі!
- Нільзя, нільзя. Як вони тільки його їдять? Ума не приложу. Це ж яким треба буть всіядним...
- ...як скотіна!
- ...точно. Щоби їсти оце все, яке тут роблять з продуктів. Ну зачем, зачем вони таку гадость роблять? – заламує руки. – Нєт, я цього понять не в сілах!
- А ось хоч взяти, для прімєру, ці їхні сири і сметани? – облизує ложечку.
- Я вас умоляю! Нє, я вам так скажу: це все, шо вони тут внутрі країни роблять, рішитєльно не можна їсти. Рішитєльно! Це ж вобще треба себе не уважати нікак, шоб отакоє їсти. Просто вобще!
- І мене це постійно дивує: лежить якийсь хароший продукт, ну як от, к прімєру, сир лежить. Хароший. Бельгійський. Масло французьке там тоже лежить, або - фінскє. От, здавалося б – бери! Так нєт же – нагребе ото якоїсь гадості київського молокозаводу, а його ж їсти нільзя. Шо у людей за вкус?.. Не понімаю...      
- О! Новості! – сьорбає каву. – Блін, обпеклась...
- Зараз громче зроблю, - Вульгаріта Термідорівна тицяє пультом в сторону плазми.
На екрані появляється грубо витесане людиноподібне у сталінському френчі. Він неквапливо розпалює люльку. Поправляє вуса. Бере папери, мовчки читає. Відкладає папери в сторону. Дивиться в камеру. Врешті виймає люльку і робить рукою неквапливий характерний жест. На зворотній стороні долоні стає видно тату - „Всьо будєт Донбас!” Починає говорити м`яким, майже душевним голосом.
- Братья і сьостри! От мене часто питають: за что сидить Тимошенко? За что вона так страждає? Ти ж – ізвєстний на всю округу гарант і гуманіст, так відпусти її. Попусти проблєму перед Западом. Я їм отвічаю: не можу. Я, всього-навсього, хто? Чиновник. Як той же директор автобази. Перед законом – ніякої разніци. Отож. А там – суд! Хто я протів суду? Ніхто. То ість – рівний серед рівних. Мені ж і самому це все гірко бачити, шо вона там. Бо я – тут. І кому, питається, як не мені знати, шо це таке? Я оце після роботи сапаю картошку у себе на дачі, а сльози так і навертаються. Ото рукавом бушлата витреш ті сльози, і далі мовчки сапаєш. Бо шо я можу зробити? І оце сапаєш, сапаєш, а сам думаєш: а чи є у неї зараз та картошка, чи хоч капуста яка квашена, чи ще який огірок-помідор? Ви ж знаєте, яке пітаніє в наших тюрмах... Ви не знаєте?.. О!.. Шо вам сказать за те меню... Але – суд сказав своє вєскє слово. Наш, народний суд! Хотя, якшо чесно, то я всьоже хотів просити про амністію. Хотів! Але тут прийшло до мене таке пісьмо... – бере в руки папери, які розглядав перед цим. – Це – пісьмо нашого народа. Його голос. І ету пєсню – не задушиш, не уб`йош! Я вам зараз його зачитаю, і ви поймете, откуда у парня донєцкая грусть. Читаю.
 
Пісьмо луччих женщін України тоже луччим женщінам, але не України.
 
Ми, луччі женщини, які прописані отут, на Україні, пишем це пісьмо. Вам. Всім. Тоже женщінам, і тоже – луччим. То ість, таким самим умним і красивим, як ми. І порядочним. Як ми.
Девчьонкі! Не вірте нікому! Нікому - це ми за Юльку. А нам – вірте! А от вона - ніхера не політіческа! Це от я, к прімєру, політіческа. Ну, і Лариска, само-собою. От вона, Лариска, конкретно на всю голову політіческа... Ну, Ірка не політіческа, але тоже та іще...
А так, то ми просто класні баби. Варимо борщ, втикаємо в пяльца при лучіні. Вишиваємо крестіками і боремся за гендерну равность до упаду. А як упадем, то вже не боремся. Бо хера ж там уже боротися, коли впав? Позно...
Так, о чом це ми? А, Юлька... Так от: ми не согласні, шоби нас через неї не пускали в Європу. Вона – аферистка! А пацани – класні. Строгі, но – справедливі. І ми – тоже класні.
Пустіть нас в Європу... Там так класно тратити бабки з пацанами...
Ви, главне, придивіться до нас вніматєльно: ми ж такі самі європєйкі, як і ви. От і шмотки, і хавчик, і тачки – всьо ж таке саме. І пацани наші тоже прикинуті класно. А якшо хто з нових пацанов і появляється в спортівних штанах на Хрещатику, то тільки, аби дойти до найближчого бутіка з „армані”. А на рожу їхню ви не дивіться. А то відразу – Ломброзо, Ломброзо...    
 
І передайте ці слова правди всім не женщінам тоже! Бо вони – тоже люди! Хоть і не женщіни.
Ми ще приїдемо до вас!
Нас – не спинити!
Жди нас, сцуко, Європа!
 
Грубий предмет у сталінському френчі дочитав листа і поклав його перед собою.
- Ну, шо я можу зробити, коли такі гнєвні пісьма пише народ? Впрочем, це даже хуже народу, це – луччі женщіни нашого города! Одного не можу понять: чого Богохульська це пісьмо не підписала? Вона ж у нас – лучча із луччих... Шлангує, наша політіческа...
 
Вульгарита Термідорівна і Еліта Павлівна переглянулися. У обох нижня щелепа, як їй і належало, була у відвислому стані. Першою заворушила своєю щелепою Вульгаріта Термідорівна.  
- От би це пісьмо підписати! – швидко вираховуючи дивіденди від цієї оборудки процідила вона.
- Да, Хазяїн би це точно зацінив... – в тон їй мрійливо підхопила Еліта Павлівна.
- А вам то шо? Ви ж не з „Раёнов”.
- Так Хазяїн то один - хоч „раёни”, хоч соціалісти...
- Панімаєм...
- А от Дерюгін, мєжду прочім, тоже соціаліст.
- Та ви шо?.. А я думала – комуніст.
- Так це одне й те ж. Він на спільній з нами платформі. Тоже за мир во всьом мірє і протів мєстного націоналізму. Він тоді в харошу компанію попав. Пішов за соціалізм боротись в ЕсДеПеУ...
- О?..
- Да.
- Да, тоді це круто було. Я свому казала: може сходиш, поторгуєшся? Може б і перекупили...
- Шо зараз про це говорити. Нада думать, як оте пісьмо підписати. Це пісьмо зараз такий журавель в руках, шо вам і не передать. І, опять же, ми ж з вами - точно за євроінтерграцію. Бо не в цьому ж кримському жлобовніку відпочивать.
- Мда... Відпочивать в Криму, це все одно, шо їсти мєстниє продукти.
- Якшо не хуже...
- О, дивіться, це ж того ідіота показують.
- Де? Якого?
- Та отого депутата відмороженого, тіпа – борця з корупцією.
- От же ж, занесе таке чудо до Верховної Ради...
- Всі люди, як люди, з поніманієм. Самі живуть і другим дають.
- ...або - беруть. А цей...
- Просто ідіот, шо тут ще скажеш.
- А включіть погромче, шо вони там кажуть.
 
На екані – диктор-інтелігент.
- ...Сьогодні в стінАх нашого парламЕнту трапилося неймовірне. Таке трапилося, шо як вам сказать, так ви всьо равно не повірите, недорогі зрітєлі нашого тєлє. Ви ж відразу скажете: та то діктор, як обично, гоне пургу по ящику. Ви ж скажете: цього не може буть, бо не може буть нікогда! Я й сам не вірю, але мені тут принесли текст на бумажці, і там написане: один депутат взяв гроші, бо другий депутат йому гроші добровольно віддав. А якби він йому не дав, то той би і не взяв. А в чому, ви питаєте, фішка? А фішка в тому, що дали йому взятку на лєчєніє. Бо той ніяк не хотів здоров`я поправляти. А пацани сильно запереживали, шо у нього цвєт ліца став голімий. Значить, подумали пацани, на солярій не хвата пацанчику, от він і поблєднєл. Ну, і скинулися йому на солярій. Той трохи поламався, але за пів-лімона погодився поправитись. Тут – колізія. Шо первичне, а шо вторичне: дати? чи взяти?.. Литвин – в шокє! Президент – в шокє! Вся прокуратура во главє зі своїм генералісимусом – тоже в шокє і рішитільно не знають, шо робити... Бо у депутатів нема доторканості, а без доторканості його не поімєєш. А якшо його не поімєєш на бабкі, то який смисл прокуратурі цим заморачіваться? Нікакого. Один гімор! То ість я хотів сказати - колізія! Але тут виплила ще більша фігня: той депутат, ну, який взяв бабки, то потім відніс їх кудись по совєршенно непонятному назначенію. Якби він інтелігентно кинув того Риболова, то – нікакого базару! Все ясно і понятно. Але те, шо він зробив, кидає тєнь на весь парламент. Бо кажуть, шо він вобще відморожений на всю голову і віддав всі бабки дєтям... Шо?.. Так я сам не вірю! А шоб вам було ясно, дорогі тєлєзрітєлі, базар іде про пів-лімона отої самої „капусти”, яку нам постійно радить квасити в офшорах наш остроумний прем`єр. Депутати возмущени таким дурним поступком свого колєги. Вони кажуть: якшо депутати будуть отак, ні сіло, ні в падло, віддавати по пів-лімона своїх кровних бабок всякім незнайомим дєтям, то у виборців може справедливо виникнути вопрос про їхню адекватність. Кому ти бабло віддаєш? Ти ж не знаєш, шо то за діти. Ти ж не вивчив вапрос, не проробив його в різних чтєніях. А може ті діти погано ведуть себе на пєрємєнкє? Може вони вобще всі троєчники. Або курять за туалетом. А може й того хуже – пишуть на стінах в тому ж туалєті маркерами всякий отстой про нашого ясновельможного цісаря.   Може вони не достатньо старанно дуділи в свого піонерського горна і не чистили крейдою того горна до солдатського блиску, як тузік свої помідори? От як, питається, таким помогать? А голіме здоров`я, це – отмазка, шоби не чистить крейдою горна. І вообще. Це ж получається, шо якшо такому депутату свого бабла не жалко, то і государствєнного - тим більше не жалко? Все розтринькає! І як такому депутату довірить державу? І це – правомірний вопрос. А тоді на фіга, питається, нашому електорату неадекватні депутати? Колізія!
То ж ми і далі будемо підглядати за нашими депутатами через всі доступні щелі. І як тільки вони щось нове відчебучать, так ми відразу вам це тут вивалимо і розмажемо тонким слоєм по екрану. Так шо не забувайте втикатися мозгами в наш зомбоящик!
Це була ваша любима передача „Енімел”, про жизнь депутатів, ментів і прочіх хижаків в їхній природній срєдє обітанія.
А зараз – анонс наших наступних передач.
В передачі „кам`яний шлунок” ми розкажемо вам, як вижити на підножному корму під час проведення реформ. Ну, там халявний вітамінізований чай з дубільним ефектом із кори дуба „весна”, зрази з жолудів „хазарчики”, паштет з головастиків „океанська рапсодія”. Запишіть рецепти, ще пригодиться.    
До нових встрєч біля урни, наш дорогий електорат!
І не розходьться далеко, дебіли!
Бо скоро ж вибори, збирати вас потом...