Свято Українських Героїнь
 

 
Вже вкотре,  ми збираємось в місяці лютому, щоб вшанувати пам’ять жінок, для яких гасло „Нація понад усе!” було не просто словами, а змістом життя. Започаткувалось це свято в 50-х роках в діаспорі, коли до українців за кордоном дійшла звістка  про повстання українських політв’язнів у таборах Норильська, Воркути, Кінгіру. Українські жінки, що відбували покарання нарівні з чоловіками, встали живою стіною перед радянськими танками, направленими на придушення повстання. Жінки прагнули захистити повстанців від розправи, вважаючи, що військові не вбиватимуть беззбройних жінок… Проте танки не зупинились. В’їхавши у табірну зону, вони  сунули вперед, давлячи своїми гусеницями жінок і розстрілюючи всіх, хто не попадав під танками.
 
Після цих подій і виникла традиція  вшанування українських жінок:  і тих, що загинули під радянськими танками, і всіх героїнь, якими споконвіку багата українська земля. Вшануємо усіх: від княгині Ольги до сучасних українських матерів, які виховують порядних і свідомих свого культурного спадку дітей, не зважаючи на тиск сучасних  тенденцій меркантильності та атеїзму.
 

Цього місяця:
 
2 лютого 1986 р. загинула відома українська патріотка Олена Антонів;
9 лютого 1893 р. народилася легендарна січовичка Гандзя Дмитерко;
9 лютого 1942 р. розстріляна німцями Наталя Винників;
9 лютого 2002 р. померла Марія Лаврів, довголітній політв’язень та активна громадська діячка на Донеччині;
12 лютого 1924 р. замордована поляками Ольга Басараб;
21 лютого 1942 р. німці розстріляли в Бабиному Яру Олену Шовгенів-Телігу;
24 лютого 1944 р. загинула учасниця похідних груп ОУН на Східну Україну Галя Заячківська;
24 лютого 1989 р. померла в діаспорі Дарія Гнатківська-Лебедь;
25 лютого 1871 р. народилася Леся Українка;
28 лютого 2002 р. померла Наталія Шухевич, дружина Романа Шухевича.
 

 
Пам’ять про наших героїв – це те, що хотіла винищити російська комуністична машина, після того, як вона кинула за грати та позбавила життя  людей, які захищали свою землю, родини та українську ідею.
 
Олена Теліга
 

 
У Бабиному Яру, поряд з пам’ятником, що символізує масові розстріли киян у роки Другої світової війни, стоїть християнський хрест. Ця скромна відзнака символізує жертовну смерть тисяч українців, які в часи фашистського лихоліття загинули від рук окупанта. Саме тут, у Бабиному Яру, знайшла свій останній притулок визначна українська поетеса Олена Теліга. Їй було ледь за тридцять...
 
Чимало дослідників життя і творчості поетки не можуть збагнути, як «салонна дама», яка виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Понад те, національна самоідентифікація родини Олени переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Її батько, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій — вояком армії УНР, чоловік - старшиною армії УНР. Сама Олена, крім літературної творчості,  активно діяла в лавах ОУН.  Вона включилась у роботу Культурної референтури, складала  тексти листівок, відозв, летючок. Цікаво, що коли революціонери-підпільники вперше побачили О.Телігу, то поставилися до неї з недовірою. На їхню думку, така молода й вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак, уже після перших її слів їх перше враження змінювалось.
 
...Дізнавшись про загибель Василя Біласа і Дмитра Данилишина, молодих бойовиків ОУН, страчених поляками, Олена Теліга присвячує їм вірш, де провідний мотив — ідея безкомпромісної боротьби за визволення Батьківщини.
 
ЗАСУДЖЕНИМ
 
Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.
 
А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.
 
Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.
 

 
Оксана Мешко
 

 
"Одного разу Оксана Яківна розповіла, як її судила сталінська тройка. Суддя сказав їй (ясна річ, він говорив російською, але я не хочу імітувати): "Ти така молода, гарна, така зваблива, але ж після тюрми ти вже будеш стара, згорблена, хвора". А Оксана Яківна випросталась і гордо каже: "Ніколи не буду я згорблена!". Минув час. Іде вона якось вулицями Києва. "Дійсно, – каже, – йду стара, немічна, схилена, тяжко мені, і раптом дивлюся – назустріч іде той самий суддя, який мене судив. Я моментально розправила свої плечі. Ні, думаю, ти мене не побачиш згорбленою!". посилання
 
Оксана Мешко, полишила нас 2 січня 1991 року на 86-му році життя. Ця жінка вчинила подиву гідний спротив цілій Імперії Зла спочатку з самозахисту, а потім вийшла в організатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як Гельсінкський Рух. Вона стала однією з найвидатніших діячок українського національно-визвольного руху 60 – 80-х років.
 

 

Ольга Басараб
 

 
У 1918—1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації жінка відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською Військовою Організацією (УВО — підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв'язковою полковника Євгена Коновальця.
 
О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку Ольга Басараб винаймала разом зі Стефанією Савицькою, увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили у п. Ольги тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича. В результаті жорстоких допитів та знущань, Ольга вчинила самогубство.
 
Кілька років пізніше, після її трагічної смерті, автор "Молитви Українського Націоналіста" ім’я Ольги Басараб поставив зразу ж після імені Коновальця. Можна припустити, що нескореність духу Ольги Басараб,  її крицева віра й безмірна непохитність могли надихнути одного із засновників ОУН і пізнішого Провідника Степана Ленкавського, автора "Декалогу українського націоналіста"  на ці слова:
 
“Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації”, а далі: “Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе видати тайни”.
 

Олена Степанів
Жінка- воїн.
 

 
Перша жінка, офіційно зарахована у стрілецтво. Ще за життя Олена Степанів-Дашкевич була визнана національною героїнею...
 


 

Наталя Винників
 

 
«Визвольний» похід Червоної армії на західноукраїнські землі буквально через кілька тижнів «ощасливив» населення масовими репресіями сталінсько-беріївських каральних органів. В числі арештованих і знищених людей було багато молоді, серед них дівчат – колишніх гімназисток і студенток.
 
На так званому «Процесі 59-ти» у Львові, що відбувся з 5 по 18 січня 1940 року, з 59 учасників процесу було 22 дівчини віком від 18 до 25 років. Всі вони, як і хлопці, вели себе надзвичайно сміливо, відкрито заявляли про свої націоналістичні переконання, готовність боротися за самостійну Українську державу. 20-літня студентка Наталка Винників на суді заявила: « Я, будучи націоналісткою, яка б не була чужа держава, буду боротися за створення Самостійної України. А раз тут совєтська держава, я свідомо боролась проти неї» (газ. «Шлях Перемоги», 4.15.1999 р.)
 
За таку стійкість і зізнання про свою приналежність до ОУН і любов до України вона була засуджена до розстрілу. Пізніше вирок замінили на 10 років тюрми. Під час евакуації в’язнів їй вдається втекти, дістатися додому і продовжувати боротьбу в лавах ОУН. З похідними групами Наталка йде у східну Україну. 9 лютого 1942 року була розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру.
 

 

Марія Скрентович-Лаврів
 

 
Східна Україна також мала своїх героїнь. Марія Антонівна Лаврів з 1957 року мешкала і працювала в Донецькому науково-дослідницькому інституті. У 1990 р. організувала Братство ОУН-УПА та обласне Товариство політв'язнів, яке очолила.  Стала членом Конгресу українських націоналістів та Ліги українських жінок. Ця невисока тендітна жінка мала неабиякий організаційний хист, була усім серцем віддана національній ідеї.
 

"Народилася Марія Скрентович-Лаврів 2 січня 1925 р. в с.Залуква на Станіславщині. Навчалась у Станіславській гімназії та торговельній школі. Ще в грудні 1939 року вона стала юначкою ОУН, пройшла ідеологічний вишкіл. Від 1942 р – зв'язкова ("Звенислава") обласного Проводу ОУН і кур'єр крайового проводу у Львові, потім – обласна провідниця жіночої юнацької сітки ОУН.
 
…У березні 1945 року Марію заарештували.
Піддали важким допитам з побоями. Пропонували курси розвідників та працю за кордоном. Вона відмовилися від усіх "благ", бо, як сама говорила, "не хотіла служити двом Богам".
Цілий рік дівчину тримали в одиночній камері Станіславської тюрми. На згадку про ті довгі дні заточення Марія Антонівна берегла сорочку, яку пошила і вишила голочкою з риб'ячої кісточки. Тканина – шматок від тюремного простирадла, нитки – висмикувала з хустинки. Тепер ця реліквія зберігається у мене. Дивує велика кругла дірка на спині сорочки. Вона – не від часу. Але про це буде далі.
Неймовірні знущання не зломили Марію. Вирок: 15 років каторги на вугільних шахтах Воркути та 5 років позбавлення прав."
 

 
Ольга Ільків (Роксоляна)
 

 
Скільки їх, українських героїнь відійшли у вічність! Сотні тисяч... На щастя, є й такі, що, пройшовши важкі випробування, ще живуть. Серед них пані Ольга Ільків, що мешкає у Львові, і, будучи живою легендою, зберігає зв'язок між минулим та сучасним, запалює молоді серця.
 

Ольга Фаустинівна Ільків («Роксоляна», «О. Звіробій», 21 червня 1920, Стрий) — зв'язкова Романа Шухевича. Політв'язень, 14 років провела в радянських тюрмах. Указом Президента України від 17 січня 2008 р. № 32 Ольга Ільків нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ-го ступеня.
 
До окупації Львова більшовиками навчалася у Львівському медінституті та відвідувала курси косметики. З 1942 р. — провідниця жіночої мережі ОУН Львова. 27 квітня 1943 р. взяла шлюб у храмі Преображення Господнього у Львові з Володимиром Ликом («Данилом»), керівником Стрийського Проводу ОУН (загинув 17 березня 1948 р.). Маму Олі на Різдво 1945 р. за­арештували в помешканні при вул. Колонтая, 6 (тепер М. Мен­цинського) у Львові. Після звіль­нення Розалію переселили в кім­нату без вигод, тому що її по­мешкання (чотирикімнатне) від­­дали заступнику начальника тюрми НКВС № 4 (Бриґідки).
 
Із 1945 р. Ольга Ільків — у підпіллі, працювала в жіночій мережі ОУН. 11 липня 1946 р. в селі Конюхів Стрийського р-ну народила доньку Звениславу. До Княгинич «Роксоляна» прибула 12 жовтня 1946 р. разом з мамою та дочкою. Там з «Монетою» облаштували конспіративне помешкання для Романа Шухевича. Ольга Ільків сприяла в організації підпільної «хати» для «Тараса Чупринки» у с. Грімне Городоцького району. Там 8 грудня 1947 р. народила сина Володимира. Ольга захоплювалася поезією, і сама писала вірші (псевдонім — «О. Звіробій»), які поклала на музику Марта Пашківська у 1948 р. На початку 1950 р. Роман Шухевич через Галину Дидик передав для Ольги «штафетку» (зберігається у ГДА СБУ), в якій рекомендував їй переїхати з родиною на Донбас та створити там осередок ОУН. 14 березня 1950 р. (за день до переїзду) «Роксоляна» поїхала до Львова, щоб попрощатися з подругами, але була заарештована співробітниками МҐБ.

Wiki
 
Пані Ольга подарувала українській громаді Канади свою книгу. Ця безцінна збірка віршів та спогадів, виплеканих за гратами, та записаних протягом 14 років неволі,  ще й має послання, написане рукою авторки.  Українцям за кордоном  вона пише такі слова:
 
«Я молю Бога, прошу Матінку Божу, покровительку України, щоб ми всі "в Україні, і поза Україною cущі" любили свою Україну одержимою любов’ю і були вірні їй до кінця свого життя. Тільки одержимі мають сили осягнути найвищі висоти. Слава Україні!»