ІМХО Серьожкіної ( http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/13325.phtml), безумовно, бере за душу, як, власне, сама проблема, якої те емоційне імхо торкається. Я хочу додати до нього деякі судження, так би мовити, в розвиток теми, додавши трохи професійного розуміння. Постараюся коротко і без зайвої медичної специфіки.
 
    Чому серед багатьох нещасть, що спіткають людей, злоякісні утворення займають якесь особливе місце? Тим паче, що вони забирають менше життів, ніж інші хвороби, менше, ніж дорожньо-транспортні "пригоди" і, тим паче, збройні конфлікти.
 
    Слід зауважити, що термін "рак" – це термін "кухонний", термін непрофесійний і занадто загальний. Рак – це злоякісні утворення (або "об'ємні процеси"), що розвиваються із епітеліальних тканин – слизових оболонок, шкіри, залоз. Крапка. Всі інші злоякісні пухлини мають свої специфічні назви (остеобластокластома, хоріонепітеліома, саркома тощо…). Одні з них небезпечні швидким ростом, інші локалізацією, треті – швидким метастазуванням. Усі види злоякісних новоутворень об'єднує одне: повна відсутність або непатогномонічність (неспецифічність) симптоматики: пухлина розвивається непомітно і дає скарги чи симптоми тоді, коли хворого може врятувати лише оперативне втручання, до того ж, як правило, об'ємне, травматичне і ризиковане; гарантії сумнівні, оскільки для "зла" характерне метастазування. Метастази (дочірні пухлини) усі виявити неможливо – для росту достатньо однієї-кількох мутованих клітин, що можуть утворити пухлину де завгодно – згідно закономірностям руху лімфи і крові.
    Одними з "найзліших пухлин" є ракові ураження шкіри; при тому вони дають невисоку смертність: бо їх видно! Їх легко виявити,  діагностувати, хірургічно видалити чи задавити опроміненням до того, як вони метастазують у регіонарні лімфовузли і внутрішні органи (частіше – у печінку). У Японії, наприклад, дуже високий рівень захворюваності на рак шлунку, але низька смертність, бо там кожному, – від їхнього "мікадо" до срамної проститутки, – двічі на рік роблять ендоскопію, виявляючи пухлини на ранніх стадіях, тим самим мінімізуючи об'єм хірургічних втручань.
    Ці два приклади наочно демонструють важливість своєчасної діагностики. Природньо, проблема не вичерпується раннім виявленням пухлин, та й саме поняття "ранньої діагностики" відносне і лукаве. На стадіях первинних мутацій уражених клітин "зло" успішно лікується фітотерапевтичними і загальнозміцнюючими засобами, дієтою тощо, а досвід Китаю поцінувує акупунктуру і фізичні вправи на кшталт Цігун-терапії. Наша західна академічна медицина має справу з уже сформованими пухлинами на стадії маніфестуючої симптоматики, коли, власне, втручання уже запізнене, до того ж воно орієнтоване на хірургію. Так склалося історично.
 
    Увага! Дуже важливий аспект!
    Сучасна біорезонансна діагностика за умови достатньо високої професійності лікаря здатна виявити малігнізацію на ранніх стадіях, на стадіях первинних мутацій! Але!
    Але жоден онколог не візьметься лікувати пухлину, яка ще не виявлена звичними методами: УЗД, томографією, онкомаркерами  крові тощо. Що оперувати? Те, чого ще не видно?
    На одній Міжнародній конференції "Інтегративна медицина" у Києві ми слухали доповідь американського лікаря, що сам захворів на пухлину головного мозку (на жаль, її немає у збірнику статей того зібрання, йому дозволили зробити доповідь із поваги до нього і із унікальності випадку). Перед ним стояла дилема: або променева терапія, або операція з наступною хіміотерапією. Не маючи права самостійного вибору (срані "клінічні стандарти"!!!), він звернувся до можливості тестування препаратів за допомогою біорезонансної діагностики: лікувався травами і дієтою згідно результатів тестування (я пам'ятаю лише одну назву рослини – Гравіола; інших не пам'ятаю, бо не записував, думаючи, що текст його доповіді є у Збірнику матеріалів конференції). Через рік ніякими методами його пухлина вже не виявлялася, а сам він повністю видужав. Ми стоячи, дружно аплодували йому добрих три хвилини.
 
    Так от: саме безсимптомність розвитку пухлин і їх метастазування, а звідси – раптовість і безвихідність, -  роблять онкозахворювання такими безнадійними і емоційно трагічними. Нічим не легші такі хвороби, як деякі травми, бічний аміотрофічний склероз, розсіяний склероз, сірінгомієлія, ДЦП, міопатії, СНІД, ферментопатії і багато-багато інших грізних хвороб, з якими поки що не навчилися боротися ні медики, ні хворі… .
    Раптовість і швидкий кінець – "як обухом по голові" – ось що виділяє онкологію. Але подібних нещасть іншої етіології також дуже багато… . Повірте, друзі, є речі, страшніші за рак. Та хоча б параліч!, коли людина перетворюється на смердючу сардельку, повністю все розуміючи і не будучи в змозі ні щось сказати, ні волю виявити, ні свої сфінктери не контролюючи, повністю залежачи від оточуючих: близьких або не дуже. А у тих – своїх проблем повно, і кожен з тих  оточуючих навряд чи зможе довго Мамою Терезою бути. І тоді як у "Євгенії Онегіному" Пушкіна: "…Печально подносить лекарство, Вздыхать и думать про себя: Когда же черт возьмет тебя?..".
 
    Людина вразлива. Живе, будує плани, радіє дітям і внукам… і раптом – ба-бах! І все летить шкереберть… і важко змиритися з неминучим, особливо, коли трагедія стосується дітей. Немає на світі нічого страшнішого, ніж втратити дитину: любу кровинку, розумну, красиву, успішну, у якій бачиш своє продовження, свого роду реінкарнацію. Всяке щастя має свої межі, а нещастя – меж не має, як не мають межі людське терпіння, мужність і горе, злет і падіння… .
    Життя і смерть, успіх і випробування, людяність і падлючість – речі, через які проходить багато-багато людей, що не заслужили ні на горе, ні на випробування ним… . Тим паче – діти. За якими ще немає ні заслуг, ні гріха… .
    Дай Бог і доля, щоб нікому з нас і нікому з тих, кого ми любимо, не довелося зустрітися з подібними іспитами долі.
 
    Можливості ж медицини і медиків обмежені багатьма речами: і рівнем освіти, і оснащенням лікарень, і платоспроможністю пацієнта (у нинішніх реаліях). І мораллю суспільства, і ананасністю влади, і…. нема кінця у цьому переліку факторів і проблем. Повірте, совісність медиків – остання у довжелезному списку того, що зберігає наше з вами здоров'я.
    У розвинутих країнах захворюваність на рак теж дуже висока, виживаємість же - вища, а ще плюс - це спеціальні хоспісні служби, діяльність яких не тільки полегшує страждання невилікоано хворих, а й надає смислу життю таких людей.
 
    Ми живемо зараз (усі, весь світ!), як рибки в акваріумі: туди можна насцяти-насрати, вибачте за вирази, а діватися – нікуди! Планета маленька! І живемо ми, дихаючи зіпсованим повітрям, п'ючи погану воду, вживаючи суміші емульгаторів-консервантів-смакоформуючих хімікатів, борсаючись у густому вареві-смозі електромагнітного випромінювання телевізійних вишок, супутників, передавачів мобільного зв'язку, потужних станцій, пропускаючи через себе залишки викидів Чорнобильської катастрофи, недбалість, неграмотність і безсовісність фармакологічних корпорацій і власної нечистоплотності, і…  і т.д. і т.п. … . Перемать… .
    Щось з того  – плата за "цивілізований" спосіб життя, тепло і світло у домівках, можливість моментального спілкування через країни і материки. Щось – плата за чужу усвідомлену підлість чи злочинну недбалість (як Чорнобиль). Щось – за особливість нашого положення у складному органічному світі всього живого на планеті Земля.
    Все дуже не просто. І ми будемо постійно платити немалу і трагічну ціну за право бути не паразитом, а розумним і освіченим хазяїном нашої затишної, такої маленької планетки – Землі. І життя людське ще довго буде тоненькою павутинко, слабенькою ниточкою, яку так легко перервати. Не треба для цього навіть вірусу смертоносного чи кулі - просто кілком... .
    І найстрашніше: це відчуття абсолютного одинацтва, крижаного обмеження світу, що оточує безнадійно хворого, непередаване ніякими словами відчуття приреченості.... Як на картинці вище.
 
   Не дай бог... .