Ітар тут нещодавно своєрідне імхо повісив. Без сумніву – дуже своєрідне. Начинене обсценною лексикою по саму кришечку, ще й утрамбоване. І все це вариво адресоване одній людині – гаранту пацанського „покращення вже вчора”. Все, до останньої ложки. Якби Шрайк з етичних чи політичних мотивів видалив це імхо, то особисто я б вважав, що він абсолютно мав на це і причину, і право. Але – не видалив. Знову ж таки – його рішення.
Звісна справа, персонал у своїх відношеннях до цього імхо досить виразно поляризувався. І якби я оцінював його холодним безпристрасним поглядом, то однозначно заклеймив і тд., бо за всю історію мого перебування на ДД я вживав подібну лексику два чи три рази, і тільки в тому випадку, якщо контекст не підказував мені якийсь конотаційний „хід конем”. А так, то завжди стараюсь обходитися в текстах „малою лайкою”.
Це я до того, що є певна різниця, коли слово, як куля, летить в конкретного політика чи в абстрактний літературний персонаж, і зовсім інша справа, коли конкретно в тебе чи будь-кого з реально існуючих колег (тролів я до уваги не беру).
 
...Отже, я „заклеймив” би подібне імхо, якби температура мого відношення до „головного героя” була б не близькою до прямого кута. І тут я хочу нагадати один трагічний випадок, з приводу якого я вивісив таке собі невеличке імхо „Ненависть”. Пам`ятаю, Моня тоді дуже обурився безсердечною антихристиянською реакцією суспільства на ту трагедію. В цьому сенсі коменти дійсно були досить красномовні. Хтось (не хочу зараз шукати) навіть повісив посилання на аналогічні коменти, здається, сайту „Кореспондент”. І з точки зору здорового глузду і елементарної людяності, всі ці коменти можна було б розцінювати, як крайні прояви цинізму і деградації суспільства. Але той стан, в якому ми зараз перебуваємо, тяжко оцінювати „здоровим глуздом”. І, як не парадоксально, але саме масова реакція відторгнення у свідомості якихось чисто людських критеріїв від конкретного суб`єкта, чий образ автоматом екстраполюється на його колег по ВР, давав, натомість, сподівання на те, що не все так погано в нашому „данському королівстві”. Себто, загальносуспільне ноосферне уявлення про нормальну людину не давало змоги ідентифікувати цих типочків, як людей у повному сенсі цього слова. Відповідно і реакція на автокатастрофу була не як на трагедію, що сталася з людиною.        
Поляризація вже тоді дійшла тієї критичної межі, за якою кількісні показники ненависті розділеного антагонізмами суспільства могли утворити нову якісну складову. Яку? Бог його знає. В Лівії, як на мене, поляризація була набагато слабшою.
Ті коменти, їх однотипність і масовість, мусили б ще тоді заставити задуматися над цим симптомом тих, хто попри неконтрольовану можливість вигрібати все, до чого руки дотягнуться, все ж не втратив кінцево здатність мислити. Але цього не сталося. Градус наростає. А разом з ним зростає й радикалізація свідомості у всіх її проявах.
І це є дуже негарний діагноз. Певною мірою тут проситься аналогія з тією ситуацією, коли в червні 41-шого з обох боків кордону активно прибирали перепони, які заважали початку реальних фронтових дій. Щось подібне перманентно відбувається й у нашій психіці. Тонке цивілізаційне напилення, на якому базуються механізми, що стримують нас на умовному кордоні „людина – звір”, вже вкрилися кракелюрною сіткою, крізь яку з глибин генетичної пам`яті сочиться ось та отрута – ненависть.
І наразі мене ніхто не переконає, що по відношенню до обох Вітьків – іуди і бандита, моє почуття ненависті мусить не виходити за певні морально-етичні межі. Вони своєю діяльністю, свідомо чи не свідомо, практично знищують мою країну, звертаючи її зі шляху нормального цивілізаційного розвитку. Вони позбавили мене шансу спокійно займатися бізнесом чи знайти роботу з належною оплатою, а останнім часом, підминаючи все, що можна, під себе, руйнуючи якісь сталі місцеві ринки труда і зарплати, вони, практично, позбавляють досить великий прошарок громадян можливості фізичного виживання. Питання: що, окрім ненависті, я мушу відчувати до цих ушльопків і бандита Федоровича, як їхнього головного пахана? Тільки ненависть. Люту. І термінологія, застосована Ітаром, досить точно відповідає градусу моїх відчуттів. Про ядуковшика - тільки такими словами.
Всіх, хто буде моралізаторствувати щодо яника – автоматично в тому ж напрямку, куди і всіх регіоналів з яником на чолі. Просто вас це не дуже парить. А декого – і влаштовує.  
          
Хто коли чув від Ітара подібну мову? Особисто я – ніколи. Що змусило його так написати? Дістали!
Що змусило мене поставити +5? Адресат. Точніше - весь той спектр емоцій, які я відчуваю до ОПГ „Партія Раёнов”, і які, в свою чергу, кристалізуються в отій мікроскопічній точці під умовною назвою – „президент всія братви”.
Чи можна цей емоційний стан вважати нормальним? А ось тут маленький фокус. Чи є тут хтось із тих, кому доводилося хоча б одного разу приймати участь у реальному жорстокому мордобої? В даний момент я дам не питаю; і будь-кого, хто почне мені розповідати про необхідність примінення дипломатичних методів вирішення будь-яких конфліктів пошлю по натоптаній стежині, незмінний напрямок якої з ленінськю незворушною монументальністю час від часу вказує своїм забронзовілим перстом колега Мрачний. Бо коли теплого літнього вечора пара мирян з підворотні має намір провести справедливий перерозподіл твого майна (при цьому ти, орієнтуючись на інтонаційну категоричність їх пропозиції, розумієш, що тебе зі списку потенційних пайщиків вже викреслили), то вибір у тебе небагатий: втекти, виплатити, або ж затримати оплату до того моменту, коли пацани, після ударів тупим предметом по голові, будуть в змозі реагувати на зовнішні подразники. Так ось, коли ти вибираєш останнє, твій стан, в момент активної реалізації цього плану, дуже далекий від нормального. І розхожу фразу – „тонке напилення цивілізації” ти сприймаєш дуже органічно, відчуваючи своїм єством її вражаючу фігуральність. Ти звірієш. Натурально. Особливо, якщо пацани перед цим похвасталися тобі, яка у них є красіва і блискуча, але опасна бритва.
І особисто для мене кожен – вибачте за грубий натуралізм цього терміну – член ПР і їхній лідер особисто асоціюються з отими пацанами з підворотні, які носять в кишені бритву. І тут, як на мене, дуже доречним є комент Атеїста:
      
Если (оптимисты говорят когда) в стране начнется большой шухер - такие люди найдутся. И вряд ли  это будут известные всем сейчас персоналии. А вообще-то на УП по этому поводу хорошо сказали (забыл кто) - в этой стране что-то изменится, если появятся не только люди готовые умереть за Украину, но и готовые убить за Украину.
Вот где-то так.   
 
Цікава точка зору, чи не так?.. Атеїста ми також знаємо досить давно і ніхто, сподіваюсь, не тримає його за людину занадто кровожерливу.
Градус ненависті зростає дуже стрімко. До речі, хтозна, як би розвивалися події 24 серпня, коли люди вже самі пішли на прорив міліцейських кордонів, якби так звані „політичні лідери” не прибігли з переляканими очима і не припинили цей спонтанний штурм. Хтозна, як би розвивалися події під Верховною Радою, коли „афганці” вже вдерлися в приміщення. Регіонали, кажуть, вже тремтячими руками відкручували свої значки... Вибігла ця драна „опозиція”, тіпа - спокійно, ми будемо домовлятися... Домовилися? А як же, про нові правила виборів, які гарантують їм, любимим, що політичної конкуренції, практично, не буде. Себто, ті люди, які своєю „опозиційною” діяльністю зробили все можливе для приходу до влади ОЗГ „ПР”, тепер будуть плідно з ними боротися. А мені, коли я бачу хитрий писок Кролика, чи небритий, похмуро-задумливий „настоящєго палковніка”, хочеться сказати їхніми ж передвиборчими тезами: а ви всі, хіба не однакові?
Ну не можу я вважати опозицією „політиків”, яких старанно вистругували і ліпили під себе Фірташ з Ющенком. І коли я бачу в рамочці зомбоящика того ж Славцю Кириленка, спокійного, вгодованого... врівноваженого (до речі, я ні разу не бачив, щоби на його гладкому обличчі пробігали якісь помітні емоційні хвилі), так ось, коли я бачу це традиційно усміхнене обличчя, чую його вальяжні інтонації – все моє єство переповнюється впевненістю в тім, що ось ця людина – моя реальна надія на лучче! Ужо він-то їм задасть!..  
Афанасьєв недаремно каже, що термін „системна опозиція” вже треба розуміти, як опозиція, інкорпорована в систему, і вони є не що інше, як діючий симулякр опозиції, яка не має наміру змінювати суттєво самі правила і не має наміру допускати будь-кого нового до цієї вічнозеленої „капустяної” грядки під вивіскою „Придворна опозиція”.
І ось, усвідомлюючи це все, – патологічну, просто мізантропічну нестримність бандитів на шляху тотального грабунку і руйнації з одного боку і абсолютну гнилість і недієздатність опозиції, якій я буду змушений віддавати свій голос тільки через те, що більше нема кому... то не буде перебільшенням сказати, що епітети, задіяні Ітаром, єдино можлива форма спілкування як з владою, так і з деякими представниками „опозиції”. Бо дуже вже хочеться, щоби вони, врешті-решт, відповіли за свою позицію на президентських.
Десь читав, що Гриценко „не усвідомив” на слух текст резолюції про звільнення Тимошенко, а тому не підписав її. Це навіть для нашої гнилоти звучить неймовірно. Але якщо це дійсно так, то він – також „опозиція”?.. Який сенс ми тоді вкладаємо в цей термін – опозиція? Будь яка політична сила, яка не прийшла до влади, автоматично є опозиційною. І якщо ми розділимо ту ж Партію Раёнов так, щоби бандюків, для прикладу, в одній частині було в двічі більше, аніж в другій, то ця, більша частина, цілком прогнозовано переможе на парламентських виборах меншу, оскільки аргументаторів-бейсболістів буде мати вдвічі більше. Друга частина, відповідно, стане опозиційною. Себто, буде боротися з першою, щоби відібрати у неї владу. Але чи стане подібна „опозиція” тією політичною силою, з якою можна буде пов`язувати певні сподівання до змін на краще?  
Політик мусить бути не просто провладним чи опозиційним; він мусить представляти чиїсь інтереси. Чиї інтереси, для прикладу, представляє Катеринчук? Мені просто цікаво. Ось із цих позицій і треба розглядати як окремих політиків, так і партії в цілому. Ми ж вкотре перебираємо персонажі цього незмінного паноптикуму, сперечаючись „до хрипоти, до драки”, хто з них ліпший. Це є просте й очевидне свідчення того факту, що політики замкнулися в межах свого кола, грають за своїми внутрішніми правилами, утворюючи своєрідну незмінну касту, де корпоративні інтереси основної маси не дадуть зруйнувати отой баланс між владою і опозицією. Коли ж з`являється хтось, хто дійсно становить реальну загрозу певним системним схемам на рівні держави, як та ж Тимошенко, чи пробує завести кримінальну справу на „авторитетів” в краватках, як це зробив Луценко, то „опозиція” їх спочатку зливає, а потім гнівно на мітингах бореться за їх звільнення. Свободу Юрію Дєточкіну!.. тьху ти, - Луценку!.. Ну, а в перервах між мітинговщиною у них продовжується нормальне життя. Вони ходять на сесії, сперечаються з владою, потім ведуть переговори, а там і обід, - макарони, кампот...
Себто, немає ніякого форс-мажору, який би примусив їх змінити устаканений перебіг депутатських буднів. Нема форс-мажору, є – фарс-мажори...      
До речі, а поголодувати? Ну, це якщо більше ні на що не здатні. От всією фракцією не шарфики на шию, а біле на лоба з написом – „голодую!”, і щоби вас крутили по всіх зомбоящиках світу, і вийти самим на вулицю, і повести за собою людей!..
Так не хочеться вже, чомусь, йти за вами. Чи не тому, що ви ж, суки грошові, і здасте при першій нагоді?
Тошно, блін.
Ладно, віддам я вам свій голос, нема куди діватися.
Інших же „опозиціонерів”, окрім вас, у нас нема. І, наскільки я розумію, найближчим часом не передбачується...
Та ви не переймайтеся, пацани, все у вас буде тіп-топ! Пройдете ви в парламент, і ще чотири роки будете в шоколаді.
Але от називати вас все одно треба так, як ви того варті.