Інколи до мене приходить Дівчинка. Щоб щось знайти в інтернеті і роздрукувати для здачі вчителям у якості вивченого уроку.  Їй п"ятнадцять років, вона худенька і зовсім трохи носата. Але, загалом, це її не портить.  Інколи, разом з нею, або без, приходить її Мама. Вона не носата, викладає математику і зовсім не має часу.  Носатий Папа Дівчинки.
 
Він художник і пропиває пенсію. Мабуть, в художників це так прийнято, або генетично закладено. Хоча, достеменно, не знаю і це тільки лише мої припущення. Але, виходячи із моїх спостережень за художниками, стверджувати щось протилежне, не беруся. Всі вони троє, дуже добрі люди. Можливо тому, що колись жили в невеликому будиночку в лісі у передмісті.  І, коли прийти до них, навіть опівночі, приймуть з дорогою душею. Але я не прихожу.
 
Приходять інші.  Вони, з часом, набридають Мамі, бо втрачають прості відчуття правил чемності і Мама тоді дає Папі перцю. Але Папа на це не звертає уваги і коли Мама його просить винести сміття, то він вимагає з неї копитні. Копитні, це такий, плаваючий курс місцевої валюти, в сумі від двох до п"яти юнітів. В залежності від того, що наразі є під рукою. Які, при першій же зручній нагоді, конвертуються в гарний настрій Папи. Сама ж нагода ніколи не відкладається в довгий ящик, приваблюючи манливим сяйвом неонових вітрин через дорогу.  Дівчинка грає на бандурі і нанизує на ниточку скляні кольорові кульки. Виходить непогано і навіть красиво.
 
В Новій Гвінеї вона, без сумніву, мала б великий успіх. І може, навіть, стала б місцевою знаменитістю. Особливо, коли до цієї, своєї здібності, додала б ще й своє вміння співати «Повій вітре» під бандуру. Але, чомусь, заспівати з далеких островів, поки не вдається. І Дівчинка співає на концертах. Теж, з великим успіхом, для якого зовсім непотрібно їхати в Попондетту.
 
Я теж, якось, все літо жив у лісі. І це, мабуть, помітно. Хоча я і намагаюся цього нікому явно не доводити. У великому будинку з паркетною підлогою і канделябрами на стінах. З величезною бібліотекою, розміщеною в засклених шафах, м"якими кріслами і рушницями на стінах. В надвечір"ї по підлозі ворушилися тіні сосен, які росли за вікнами і проглядалися  в них у вечірніх синіх сутінках.  Вдень я любив посидіти в зручному кріслі і почитати щось із якоїсь шафи. Але, на жаль, або й зовсім ні,  в тому будинку не було Папи і Мами. А була тільки Донька.
 
З якою було приємно полежати в теплій ванні, п"ючи терпке вино, принесене із підвалу, під тиху музику, яка лилася з невеликого транзисторного магнітофону і розмовляти про щось зовсім несуттєве. Інколи ми стіляли із якогось зауера по консервних банках, або вночі йши до лісу, озброївшись смолоскипами із намотаних на дрючки ганчіках, вмочених в солярку і прив"язаних до дрючків дротом. Де внизу пагорба, біля озера, метрів за триста від дому, розпалювали багаття і смажили картоплю та м"ясо. А потім, вдень, можна було повалятися майже до обіду на великому дерев"яному ліжку, під картиною, яка, якби впала, то вилізти з-під неї було б великою проблемою. Якісь, вже напівзабуті, запахи вранішнього лісу так і залишилися в пам"яті на довгі роки...
 
Сьогодні, нарешті, зайшов до мене і Папа, якого я не бачив вже декілька років. В двадцятиградусний мороз і без шапки. Правила хорошого тону, яких я завжди неухильно притримуюсь, змусили мене налити йому кришталеву склянку чудового антифризу. І він із задоволенням його залив у своє барильце. Через деякий час ми дружньо розпрощалися і він пішов далі у своїх справах. А мені чомусь  пригадався цей невеличкий епізод із такого вже далекого минулого.