«Живите в доме, и не рухнет дом…»,- сказав Андрій Тарковський рядками свого батька. «А хіба Бог є? – У нас в хаті є…»,- відповів йому Михайло Іллєнко.
   Не люблю я рецензій, і критику не люблю. Хороша критика – стимулює творчий процес і у творця, і в глядача, погана – гальмує його. Платять за обидві. Я – за хорошу.  І якби не шквал поганої критики в адресу «ТогоХтоПройшовКрізьВогонь» – не було б цього листа.  Подяка за хороше кіно – право глядача, а не його обов’язок, але за умов, коли кіно може або розпочати нову епоху в українському кінематографі, або знов на роки поховати надію на щось своє й хороше… за таких умов подяка режисерові є не глядацьким правом, а громадянським обов’язком.
   Бо що в нас є, талановитий Буйніцкі та відома Врода? Про інших чули лише ті, хто копає глибоко. Та й про цих, мабуть...
   І я дякую.
   Дякую за ікону, вмуровану в стіну. Забужко нагадає нам про закопані в землю, Ви, Михайле Герасимовичу, - про вмуровані в стіни, то й не забудемо.
    Дякую за лелек на заході сонця, яких крім нас рятувати більш нікому.
   Дякую за аналогію з землею індійців і нашою землею, яку ми, бляха, таки не віддамо. Ліна Василівна напише По-Лицю-Дощ, ви знімете ТогоХтоПройшовКрізьВогонь, і ми згадаєм, що наше плем’я теж таки древнє, і теж має ким пишатись.
    Дякую за чари, яких так не вистачає у повсякденному житті.
   Заповідав Олесь Гончар берегти собори душ своїх. Забуваються ті заповіді. Михайле Герасимовичу, ви нагадуйте… Нагадуйте частіше.
   Можна кричати, що українського кіно нема. Можна говорити, що «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - поодинока іскра, а можна ту іскру роздмухувати до палючої ватри. Можна кричати, що україномовного мистецтва мало. Можна жити в домі, і дім не впаде... Живіть у домі, Михайле Герасимовичу, а ми його добудуєм.
                                                                                                Влад Молодід,    22 роки, Київ