для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Нам потрібна не перемога опозиції, а здатності до самоорганізації та об’єднання


Нам потрібна не перемога опозиції, а здатності до самоорганізації та об’єднання
Почну з  цитатки, об котру нещодавно спотикнувся в одній статті з претензіями на аналітичність:
 
«Стратегії боротьби з теперішньою провладною  квазіелітою  можна умовно поділити на дві групи. У першому випадку – це революційний підхід, що передбачає прихід до влади законним способом  якісно нових політичних сил.
 
У другому випадку – це еволюційний підхід, або повернення до "корита" так званої "головної" опозиції країни, яка в майбутньому буде замінена на новітніх здорових представників.»

 
І дідько б з ним аби щось подібне накалякав якийсь слюсар-інтелігент Полєсов. Але ж цю ахінею наваяв цілий аспірант одного із найповажніших вітчизняних вишів.  У зв’язку із чим у мене виникає одне питання і одна констатація факту:
 
І чому їх тільки вчать у тій бурсі? Та. Як все занедбано!
 
Пояснюю.
 
По-перше, прихід до влади революційним шляхом в законний спосіб апріорі неможливий. Це нонсенс. Історія не відає випадків коли б системні революції здійснювались відповідно до діючих на момент заворушення законів.
 
Навіть помаранчеве непорозуміння, яке багато-хто помилково означає революцією, і те супроводжувалось порушеннями діючого на той час законодавства. Згадайте хоча би антиконституційний третій тур президентських виборів, котрий аж ніяк не передбачався діючим на той час  Основним законом.
 
А чому помаранчеве непорозуміння? Та тому що будь-яка системна революція аби бути такою мусить  передбачати як мінімум три речі: якісну зміну політеліт, злам старої системи влади та започаткування суспільно-політичних та економічних перетворень задля розбудови нової системи влади.
 
А після помаранчевих подій 2004-05 рр. нічого подібного не трапилось.
 
Тепер щодо еволюційного шляху. У нашому випадку, треба так розуміти еволюціоністів, це якісне і поступове перезавантаження існуючої старої політеліти на нову через вибори. А вже нова політеліта буцімто почне проводити так звані системні реформи, котрі кінцево приведуть  Україну до едему демократії,  прав і свобод особи та громадянського суспільства.
 
Ну, те що подібна концепція не спрацьовує в Україні свідчить 20-річний досвід її незалежності. Розглянемо хоча би «еволюційний підхід» меткого аспіранта.  Він ґрунтується на двох дуже сумнівних припущеннях-твердженнях.
 
Перше – «повернення до "корита" так званої "головної" опозиції країни».
 
Друге – заміна цієї «повернутої» опозиції  на якихось «новітніх здорових представників».
 
Під «головною» опозицією, я так розумію мається на увазі апазіція імені ЮВТ.  Але самотужки вона до  «корита» навряд чи повернеться. З якого такого дива?
 
Ось , наприклад  як таке «диво» описав Юрій Луканов, звертаючись до Юлі та її команди:
 
«… єдина альтернатива, яку ви пропонуєте, це змінити банду при владі. На кого? На вас, хороших. Але ж народ усе це вже проходив і його не переконаєш пропозицією міняти шило на мило. Поясніть, чому народ має підтримувати вас, а не Януковича? Чим ви кращі від нинішнього пацана при владі?
 
Вам треба чітко і зрозуміло розповісти, яким чином ви будете змінювати систему. Але поки що соратники Тимошенко впарюють нам туфту під виглядом так званої "Народної реформи", яку ніхто не бачив і не знає в чому її суть.»

 
Писане це було майже півроку тому. І що змінилось? А нічого.  Жодних нових, креативних меседжів, ідей, програм, гасел. Усе одне й те саме і до нудоти набридливе, як застарілий гепатит в печінці: апеляції до  інших європ; нарікання на власне «дурнувате» народонаселення, котре не розуміє і не бажає біло-сердешного щастя;  по-більшовицьки категоричне і безапеляційне несприйняття будь-якої,  відмінної від власної,  іншої думки; вже навіть і не смішні як гумор Петросяна  обвинувачування у власних же бідах «клятих противсихів»; ну, і звичайно ж «Юлі-Волю!».
 
І, схоже, що саме із таким політтехнологічним та пропагандистсько-агітаційним багажем «Батьківщина» має наміри взяти участь у виборчих перегонах.
 
При чому, чим далі тим більше люду з клепкою в голові помічають, що на словах буцімто і «Юлі-Волю!», а насправді більшість із її оточення не дуже то й прагне бачити свою лідерку на свободі.  Їм вигідніше набирати якісь  некрофільсько-сумнівні рейтинги на самому факті перебування вождині за гратами, ніж бачити її на свободі.
 
Та й черга на вакантне допоки лідерське містечко вже вишикувалась. А ті, хто в ту чергу не втовпиться чи не прагне там товктися, дрейфують до інших опозиційних партій. Он персона Томенка вже цілком серйозно розглядається у першій локомотивній п’ятірці  Фронту імені Кроллєга.
 
Щодо до сумнівності рейтингів, то й справді останні соціологічні опитування начебто свідчать про двовідсоткову перевагу БЮТу над ПР. Що само по собі не дає підстав для радісного виплигування зі штанців.
 
Але я б звернув увагу на інше – справжніми лідерами опитування є не БЮТ, а «противсіхи» вкупі із «нігілістами» (тобто тими, хто вибори взагалі ігнорують), які набирають майже чверть (24,1%)  опитаних.
 
( На думку фахівців, з огляду на виключення із бюлетенів графи «Проти всіх», таке об’єднання цілком коректне. )
  
А тому, якщо бютівські мудрагелі нічого свіженького і більш оригінального програмово-меседжевого  не випродукують, то навіть відносна перемога  біло-сердешних дуже і дуже сумнівна.
 
А мо’  об’єднана опозиція переможе?
 
Ну, саме словосполучення «об’єднана опозиція» сьогодні багатьма сприймається як старий і вже давно несмішний паскудний анекдот. І навіть за найсприятливіших умов, тобто опозиційні партії перестануть інтригувати і поборювати одне одну, узгодять мажоритарщиків, а у ПР рейтинг ще підупаде, у найсміливіших прогнозах  опозиція сукупно за списками набирає 130 мандатів плюс максимум 40 за мажоритарною.  А скільки з них виявляться згодом троянськими кониками чи тушкоподібними персонажами – це сам дідько відає.
 
Є ще, правда, розрахунки, мовляв, ПР от-от сама посиплеться. Мо’  і розпирскається на кавалки, але не раніше ніж опісля виборів. Та й очікування, що партія влади розвалиться самотужки самі по собі малопродуктивні і небезпечні.
 
Бо тим часом напруга в суспільстві зростає, як зростає незадоволення не лише владою, але й так званою парламентською опозицією. І якщо, не дай Боже трапиться суспільне цунамі, то зле буде усім і опозиції в тому числі.
 
Позаяк рівень недовіри до неї порівнянний із таким же показником щодо влади –, бо будучи дзеркальним відображенням нинішнього режиму, вона за висловом Вадима Карасьова така ж закрита для простого люду  і «є  ізольованим клубом, куди вельми неохоче пускають нових людей».
 
Тобто виходить, що нинішню владу доведеться усувати все ж таки в революційний спосіб. Бо опозиція має мізерні шанси на перемогу в парламентських виборчих забавках.
 
Але уявімо собі – таки трапляється диво. І опозиція сукупно перемагає, і засланих козачків із потенційними тушканчиками в своїх лавах не має. Що зміниться?
 
Нічого!!!
 
Бо найприкріше, що суспільно-політична та економічна система влади залишиться старою, постсовковою. І будь-хто потрапляючи в цю систему, буде змушений або грати за її правилами  і кінцево, як це траплялось і раніше, морально спаплюжиться, або буде з неї вичавлений.
 
А жодна із більш-менш відомих опозиційних партій допоки ніяких демократичних системних змін не передбачає, і їхні лідери з цього приводу воліють мовчати в тряпічку.
  
Тобто, апріорі, мовчки передбачається, що у разі приходу опозиції до влади ніхто стару систему ламати не буде і нової розбудовувати не збирається.
 
Висновок який. Навіть, якщо тая  наша опозиція і опанує владу, то змінювати її суть ніхто не збирається. Тобто, знову ж таки і нову владу вже незабаром народу доведеться прохати піти геть у силовий, тобто революційний спосіб.
 
І якщо у владі і з’являться   «новітні здорові представники», то аж ніяк не в еволюційний та легітимний спосіб, а зовсім навпаки.
 
І дай Боже, аби на той час в Україні сформувалась нарешті позапарламентська опозиційна потуга, котра буде в стані, якщо  не запобігти суспільно-політичному вибуху, то принаймні трансформувати його на більш-менш спрямований,  керований та осмислений.
 
І останнє. Ще на початку грудня м. р. я вкотре висловився про нагальну необхідність гуртування морально-інтелектуальної еліти задля не лише вироблення альтернативних щодо намірів нашої влади/опозиції  нових програмових ідей подальшого розвитку України чи означення майбутньої цивілізаційної ніші, але й пошуку шляхів донесення цих ідей до широкого загалу.
 
Аж тут надійшла звістка про  створення ІГ «Першого грудня», котра об’єднала людей, більшість з яких можна сміливо віднести до моральних лідерів. І хоча особисту  думку щодо завдань і цілей цієї ініціативи допоки висловив лише Мирослав Маринович, тим не менш радує сама тенденція.
 
Бо подібні гуртки, котрі цілком здатні об’єднавшись стати креативним ядром нової,  вже згадуваної опозиційної потуги, останнім часом  ростуть як гриби опісля дощу.
 
І дасть Бог вже незабаром кількість трансформується в креативну, нагально затребувану, інтелектуально-організаційну якість.
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство «Малого Кола», для УП
 

  
 

 

 

 
© strelok57 [24.01.2012] | Переглядів: 3225

2 3 4 5
 Рейтинг: 33.1/31

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook