Розважальна установа з лікувальним профілем. На вхідних дверях – усміхнений череп з чорною піратською смугою через одне око і в білій лікарській шапочці з червоним хрестом. В зубах він тримає листок четвертого формату, на якому виведено червоним фломастером:
„Буйним – укол внє очерєді!  А нудним – клізму!!!”  
На вікнах, як і належить в подібних установах, металеві грати. Якщо заглянути у вікно, то можна побачити велику кімнату, заповнену надмірно збудженим персоналом. Всі говорять, практично, одночасно, не особливо переймаючись тим, про що говорять інші. Якийсь закомплексований неврастенік агресивно рубає долонею повітря і обіцяє всім тут „наваляти”; інтелігентна дама з депресивно-безвольними очима плаче в куточку, періодично промовляючи тільки одну фразу: „Как низко пал секам!..”.  
Будівля цієї розважально-лікувальної установи стоїть неподалік невеличкого за глибиною і шириною рівчака, який, при бажанні, можна легко перестрибнути.
 
Неподалік, на іншому боці цього рівчака, збудована подібна хатинка, тільки дещо менша за розмірами, хоча з більш міцними гратами на вікнах. Самі вікна своїми формами дещо нагадують бійниці, чим надають будівлі досить похмурого й непривітного вигляду. Шпилястий дах прикрашений флюгером у вигляді риби, яка своїми абрисами нагадує піранью.
Над вхідними дверима – три великих плакати:
Верхній - «Смерть всем ДДуремарам!», нижче – «Добро пожаловать!», і ще нижче -  «Будьте вы прокляты и ныне, и присно, и во веки веков! Аминь».
Справа від дверей – коричнева табличка, на якій зеленою, відтінку мілітарі, фарбою, гострим готичним шрифтом виведене
«Радикальная Церковь свидетелей Девятага Термидора»
  
Між цими двома будівлями протоптана стежка, що є наглядним свідченням того, що рівчак, який їх розділяє, є перепоною чисто умовною і таки досить часто перетинається в обидва боки. Ось і зараз один з адептів-термідоріанців, закутаний в темний церковний балахон прямує знайомою стежкою до рівчака, періодично оглядаючись на похмурі бійниці за спиною – чи не бачить хто з „непримиримих”? Низько опущений капюшон ховає його обличчя, але характерна манера пересуватися когось таки нагадує...
Врешті невідомий підходить до рівчака і рішуче перестрибує його. Опинившись на тому боці він рвучко знімає з себе церковну хламиду, під якою ми бачимо легковажну світлу молодіжну футболку.
Вже в повній темряві видозмінений термідоріанець береться за масивну ручку вхідних дверей з червоним хрестом, звичним рухом відкриває їх на себе і входить у приміщення.
При його появі з натовпу, що хаотично тиняється, відокремлюється одна особа і з радісною посмішкою прямує йому на зустріч.        
- Йоханий бабай! Какая встреча! Клоуны уехали, зато Цирк остался!
- Тише, не ори! – нервово оглядається навкруги, - Ну, чё, вечером забухаєм?
- Так я уже!
- Да я вижу, что ты уже... А чё тут за движняк такой интенсивный?
- А, ты про это? – озирається назад -  Так партсобрание у нас. Клеймить будем. Позором. За непротивление злу без насилия, метание камней в дерьмо и отход от генеральной линии. Колебание тоисть.  
- Во как? Колебаться нельзя! А линия должна быть одна – генеральская!
- Так и я ж ото ж!
- Ну? А он?
- Колебенится!
- Так это ж – оппортунизм?
- Однозначно. Будешь? – дістає фляжку з нержа, в якій хлюпається рідина, - А то щас уже начнётся.
З цими словами він кивнув головою в напрямку подіуму; потім відкрутив кришку і зацікавлено закосив одне око у темне нутро фляжки.
 
...На подіумі – стіл, накритий червоною тканиною. Над столом – великий транспарант з написом  - „Свобода! Равенство! Блядство!” Слово „Блядство!” закреслене і поруч дописано – „Братство!” і підпис – „Корчинський”.
За столом – Актив. У активістів суворі обличчя з легким відтінком фанатизму і перманентної агресії. Подібні типажі можна впізнати в каталозі Ломброзо по характерній для них носо-губній лінії. Серед членів Активу – одна дама. У неї на голові пролетарська червона косинка з надписом – „Все там будем!” і підписом – „Кирилл Г”. Всю, неабияку серйозність своїх намірів по відношенню до підсудного дама демонструє войовничо-прищуреними очима і губами, зібраними в одну точку. Таку форму губ іноді називають – „куряча попка”.  
Загалом в не замутнених надмірними сумнівами очах Активу мертвим люмінесцентним відблиском світиться вже готова однотипна відповідь на питання будь-якої складності. І відчувається, що відповідь ця буде схематично проста і цілеспрямована, як лінія польоту кулі з нагана.
На подіумі, неподалік столу для Активу, до підлоги прикручено шурупами масивний табурет. На табуреті – підсудний. Він з деяким зацікавленням спостерігає за членами Активу; ті перебирають протокольні папери, тихо бубонять щось проміж себе і так само зрідка поглядають в сторону підсудного.            
Врешті один з активістів встає і опирається кулаками у стіл. Вся його насуплена постать красномовно говорить, що він жартувати не буде і другим не дасть. Так і не дочекавшись, коли в залі стане хоч трохи тихіше, він починає говорити. В голосі явно відчутні істерично-екзальтовані інтонації.
- Товарищи!
- Тамбовский волк тебе...
- Кто это там такой умный? Продолжаю. Товарищи! Братья по ума-разуму! Шо за херня творится, я вас спрашиваю? Это же «Дурдом», ли где? Нада что-то делать! Делать – лучше, чем не делать! Правильно, товарищи?
- Да!.. Лучше!.. Делать, чем не... Да-а!... Уррра-а!.. Де-лать! Де-лать!.. На-де-лать!.. Ура! Свобода лучше, чем не свобода!.. Экономика должна быть экономной!!! Урррраааа!!!!
- Во, я так и говорю! – оратор поблажливо посміхається, задоволений реакцією залу. – А вот он, (вказує пальцем з золотою гайкою на підсудного) говорит: не делать ему лучше, чем нам делать не ему! И потому делать не он делает, и давать делать не будет нам. Говорит: потому что! Во как! И – что? Доколе? И на основании чего, спрашивается в вопросе? А ведь нам вопрос – вынь, да покладь поперек под углом 90°, что, как всем известно, далеко не есть температура кипения возмущенного разума, ибо недостающие десять градусов - как корова жопой слизала! И где они теперь? Ась? Где, где... А если нету точки кипения, то и смертный бой не сварганить никак. И ответ - отут же, на блюдечке, справа от каёмочки! Правильно, товарищи?
- А то!..
Хтось закричав «Уррррааааа!», але йому дали в табло і він замовк.
- Ну, подсудный, - повертається до типу на табуреті, - об чем скажешь на правду промеж глаз? Народ, он ведь – всё! Видит, в смысле. А потом – как? Покаяться бы нада, и поляну накрыть, да в ноги поклониться, да челобитную, да с покаянием на устах, да со смирением в серце... народ, он ведь простит! Покайся, вражина! Штатное перо режима, понимаешь! Кстати, я сейчас персонально за народ по должности буду. Подменяю его. Типа – евойный представитель. Так что покаянную, в двух экземплярах, ко мне на стол. Лично! Так об что скажешь нам, подсудный?
Тип на табуреті дістає мобілу, неквапливо фотографує оратора і відсторонено розглядає його фотки.
- Ну, вы видите? – зловтішно звертається до залу оратор – Мы ему шанс на исправление и руку дружбы, а он нам что?.. И что будем дальше делать, товарищи? Какие предлагаются предложения? Смелее, товарищи! В ногу! В царство свободы дорогу проложим грудью и остальными запчастями тела! Будем делать! Назло злобным инсинуациям! Ибо ежели нада, социум ответит – есть! В смысле – да! Кто хочет сказать? От народа, по простому... Вы?.. Вон там товарищ руку тянет... Говорите, товарищ!
- Я, посланник далекого Ахуя!.. – робить ленінський жест рукою, втрачає рівновагу і падає.
- Поднимите оратора! Его рвет от возмущения режимом! Причем – из нутря, да на пол!
- Я, посланник...
- Да в курсе уже все! Карроче, Склифасовский!
- ...и горжусь этим!
- По существу вопроса что-то сказать имеешь?
- Земляне! Я, посланник недалеких цивилизаций, передаю вам привет от простых ахуйцев! И горжусь этим! Гордитесь и вы этим!
- А то!.. По обвинению есть что добавить?
- Да! На наше традиционное дружелюбное предложение дружно, как равный среди равных, посрать на одном гектаре подсудимый цинично ответил отказом.
- Это правда, подсудимый?
- Ага...
- Мда... Это уже ни в какие ворота не лезет!.. Запредельный цинизм... Ведь все мы знаем, что отказ посрать на одном гектаре для простых ахуйцев есть тягчайшее оскорбление! Это – их древний и красивый обычай, которым они как бы закрепляют факт духовного родства.
- Это типа, как Александр с Сартаком Батыевичем?
- Именно! И вот - на тебе...  Практически – плевок в их ранимую ахуйскую душу! Межпланетный шкандаль, понимаешь!..
До подіуму тишком наближується миловидний карапуз з відкритим, щирим виразом обличчя. Він вдягнений в кедики і шортики на лямочці. В руках він тримає схожий на „скворешнік” ящичок (з подібними ящичками замурзані і неохайні промосковські попи постійно клянчать гроші у торговців на базарах). На ящичку, який тримає малюк, написано:
«Сбор пожертвований жертвам абортов»
Малюк, задравши голову догори, розглядає дорослих. Видно, що „одногектарна” дискусія чимось його зачепила. Коли повисає миттєва пауза, малюк з тихим розпачем вставляє.
- Неужели не садится??? Ведь на одном гектаре – столько места! Да, это действительно – не по-товарищески... Но надо срочно что-то делать!
- А тебе то что?
- Какать, извините, очень хочется... – малюк ніяковіє і ховається за спинами дорослих.
Несподівано якийсь мужчина емоційно вибухає, нестримно виплескуючи з себе вулканом на зовні якусь вербалізовану лаву, - гарячу, але, в той же час, позбавлену будь-якої форми.
- Очернение - недопустимо! Выметем свалку истории поганой метлой до парадного блеску! Рррравняйсь на меня! Отдать концы нахер во все стороны!
- Кому, извините?
- Шо – «кому»?
- Концы отдавать? Вам?
- Умничаем? Малчать! Кадилом тебе по башке и якорь в жопу!!!
- А-а... Понял, не дурак.    
Закінчує він це все загадковою фразою:
-  ...Але я зараз точно зрозумів - хоч він і з нами, та він проти нас!
Хтось з-за спини:
- Сильно сказанув. Цей ребус явно не для слабого ума. І з якою експресією ізлагає!
- Ну, так какую школу прошел! Опыт, как известно, не пропьеш...
Головуючий:
- Так, кто еще имеет сказать пару слов об подсудимого?
- Я имею.
- Так неси их сюдой.
- Уже принес.
- Так давай уже.
- Даю. Тема проституции в романе не раскрыта вообще! Даже не затронута. И что тогда, спрашивается, обсуждать?
- Ты это об чём?
- Так я об этом же.
- Об этом – потом, в прениях. Кто ещё по существу? Есть желающие пригвоздить наймита? Изобличить его оскал и показать нутро?
- Да чё там базарить? И так все ясно! Брат – Корчинский, друзья – депутаты из ПР, а сам - на зарплате у Шрайка который год...
- И строем не ходит!..
- Подсудимый, вы признаёте предъявленные обвинения?
- Ага...
- Каяться будете?
- А то. Тут же!
Голос з залу:
- Клянись, вражина! Ешь землю!
Підсудний, задумливо.
- А хамон з глінтвейном не піде?
- От, гад! Да он не исправим! Весь Дурдом, в едином порыве, осуждает этого пасквилянта...
- Ты бы за весь то не расписывался...
- Во, и ты туда же?
- Я не туда же, я вже там же давно, а потому токмо оттудова же. На выписку, значится, иду!
- Председатель! Я знаю, что с ним нужно сделать: его нужно аннигилировать!
- Хорошее, толковое предложение. Будем обсуждать?
Не отримавши відповіді з залу, головуючий, аби привернути до себе увагу, помахав в повітрі невеличким мідним казанком, в якому на дні з гуркотінням калаталась вставна пластикова щелепа. Але по в`ялій реакції публіки вже можна було зрозуміти, що персонал почав втрачати інтерес до цього дійства. Несподівано відчинилися бокові двері і в кімнату просунулася чиясь голова.
- Ви шо, й досі тут? Там Катамаран свіжі стіхі повісив. Про любов. Жжоть – не по-дєцкі! Народ вже в коментах буянить – мама не горюй!..
З висоти подіуму було видно, як після слів зазивали людська маса почала двигатися менш хаотично; появилися локальні групки з трьох, чотирьох чоловік, які, подібно крапелькам вологи на запотілому склі, ліниво потягнулися на голос зазивали. Персонал зникав за тими дверима, як жетончики в автоматах метро – один... другий... третій..., і через відносно короткий термін в залі тільки й залишилися – Актив і підсудний.
Войовничість в очах Активу, за відсутністю публіки, змінилася байдужістю. Вони зібрали в картонну (ще часів гормонально-активного есесесера) папку свої папери, акуратно зав`язали білі хебешні шнурочки і, кидаючи зневажливі погляди на підсудного, з почуттям виконаного обов`язку змією поповзли на вихід.        
Підсудний залишився один. Якийсь час він скучаючим поглядом дивився через загратоване вікно на вулицю. Потім відкрив свій ноут, на пару секунд задумався і почав набирати заголовок –
„Полнолуніє...”