для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Хочеш свободи – звикай захищатися


Хочеш свободи – звикай захищатися
- Вершник! -  наполохано гукнув один з косарів.
 
Очі поселенців Дикого Поля мов за наказом повернулися в один бік. Жах пробіг по їхніх спинах. Поява несподіваного гостя не віщувала нічого гарного.
 
- До зброї! – твердо наказав їхній батько.
 
Хлопці прожогом чкурнули до своїх клумаків…
 
…На луг вони вийшли, коли сонечко пригріло і трави трохи просохли від роси. Худоба взимку потребувала багато сіна. А отже зараз треба було косити, косити, і косити.
 
Степові хуторяни самі обрали собі таку долю – оселитися у Дикому Полі. Серед широких степів, та вкритих ковилою пагорбів вони були повністю позбавлені опіки королівського старости, пана-шляхтича та прикордонних воєвод. Тут не було нічого і нікого, крім свіжого вітру, степової ковили, лисиць і куріпок. І ще – татар та козаків, які постійно ганялися у цих степах одне за одними і тому подекуди навідувалися до хуторян у гості.
 
Приїзд козаків означав чимало турбот. Ці степові воїни у разі небезпеки були для поселенців єдиним захистом та допомогою. Для козаків не можна було жадувати – було треба і лазню протопити, і стіл накрити, і оковитою почастувати. Бо той хто жадував на гостинність для козаків, рано чи пізно мусив приймати у гості татар.  
 
Справа робилася спокійно й весело. Широкі коси зі свистом різали степові траву та залишали за собою рівні рядки жмутів свіжого сіна. Аж раптом один з хлопців наполохано вигукнув.
 
- Вершник!
 
На його гук озирнулися разом усі. На обрії серед степових пагорбів поодиноко кружляла ледь помітна постать. І це явно був не степовий вовк. В такій ковилі косарі не помітили б навіть пішого мандрівника, не те що тварину. Без сумнівів це мала бути людина, яка їхала десь на коні верхи. Її поява не могла не злякати хуторян. Вершник у цих степах міг бути тільки кимось одним – або козаком, або татарином. І татари вкрай нечасто мандрували самотніми у землях християн.
 
- Хлопці, до зброї! – коротко наказав їхній батько.
 
Наказувати двічі не знадобилося. За мить косарі щодуху бігли до купинок, де були покинути їхні речі. Там на старій свитині вони розклали свої рушниці - невід’ємні супутники для людини, яка жила на цьому кордоні двох світів, мусульманського та християнського. Хлопці жваво похапали зброю. Хуторяни обходилися переважно простецькими самопалами, що запалювалися від матерчатих ґнотів, тому один з парубків зразу ж заходився роздувати вуглини, що зберігалися у глиняному горнятку.
 
Розібравши порохівниці та підпаливши ґноти рушниць, троє косарів вибігли на п’ятдесят сажнів уперед та присіли у траві. Інші залишилися біля своїх речей навперейми зі зброєю. Жартувати зараз було не час. Козаки знали розташування хуторів поселенців у степу і тому їздили не криючись. Інша справа – татари. Лиховісні сусіди християнських поселенців могли завітати будь-коли і будь-через-що. Самотній татарин міг виявитися чабаном, який шукав блудну вівцю. Він міг бути мисливцем, що захопився погонею за степовими козулями. А міг завітати до них і як розвідник – очі і вуха ординського війська, яке рушило у землі християн в похід «за п’ятьма головами».
 
Хуторяни знали – татари здобиччю не розкидалися. Їх цікавило все. Поселенське майно залюбки наповнило б татарські сакви. Коні та худоба були б приєднані до ординського стада. А самі хуторяни зайняли б місце серед сотень бранців, чиєю долею ставало бути проданими на одному з невільницьких ринків. Це – якби їм пощастило вижити.
 
Та сполох виявився передчасним. Покружлявши трохи на пагорбах, вершник раптом пустив коня у чвал і скоро зник за обрієм. Хлопці втомлено випросталися на ноги та загасили ґноти рушниць. Понуро вони зібралися біля клумаків.
 
- А хай би ї грець цим бусурманам, - буркнув один з парубків. – Не вгамуються ніяк. Коли ж воно закінчиться?
 
- Воно ніколи не закінчиться, - відповів їхній батько. – Свобода має свою ціну.
 
Хлопці промовчали. Там вдалині, в селах по Україні, їхні брати по крові спокійно жили під захистом короля, шляхти та їхніх гайдуків. Вони не знали що таке ходити в поле з косою та рушницею. Вони не уявляли що таке ледь не щомісяця відбивати навалу заїжджих кочівників. І ще – вони не відали що таке свобода. Без пана. Без гайдуків. Без шляхти.
 
- За все у житті треба платити, - мовив їм батько. – Хочеш жити безтурботно – ходи під пана. Пан захистить та охоронить. А ти йому за те заплатиш свободою та часткою добробуту. Свобода – не вітер, вона свою ціну має. Тож, як хочеш свободи, звикай чотири дні працювати, а три – від ворогів відстрілюватися.
 
Дмитро Калинчук
© Дракон [12.01.2012] | Переглядів: 4807

2 3 4 5
 Рейтинг: 47.3/42

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook