Якось я порахував: за останні 5-10 років емігрували близько десятка моїх добрих знайомих. Про причини виїзду не буду торочити – вони у кожного були своїми, індивідуальними -, бо не про це власне стаття.
  
Зауважу лише одне, в Україні за нашими мірками усі вони були людьми досить благополучними. За кордоном же доклавши певних зусиль стали ще більш благополучними, зберігши, а дехто навіть піднявши свій соціальний статус належності до так званого середнього класу.
 
Мова не про те. Не дивлячись на закордонне благополуччя (а може і завдяки йому), думки про Батьківщину їх не полишають. Україна, як то кажуть, їм болить. Вони щиро хочуть чимось допомогти занехаяній, бідолашній Ненці – але весь час натикаються на якусь глуху стіну.
 
(Тільки не тре’ тутечки моралізувати на предмет, мовляв, най повертаються і допомагають. Хоч і казав, що про причини еміграції не буду розпатякувати, але одну історію повідаю.
 
Моя подруга дитинства Катя Шмоніна, матір трьох дітей, маючи на балансі ще й свою маму-пенсіонерку, тим не менше примудрилася дорости до заввідділенням однієї із престижних харківських лікарень, будучи одночасно одним із найфахових ортопедів в місті. Попри те її заробітків заледве вистачало аби утримувати родину.
 
За кордон на ПМЖ  до Канади вона виїхала з родиною за викликом брата Олександра – фахового програміста, котрий емігрував раніше.
 
Два роки Катя працювала санітаркою, потім років зо три медсестрою, допоки не отримала ліцензію лікаря. Після чого, вже через три роки її річний дохід складав C$1.5 млн.
 
А тепер, скажіть мені будь-ласка, чи вистачило б у кого-небудь розуму(точніше його відсутності), аби кинути оце усе зароблене горбом і знову повернутися жебракувати на Батьківщину, аби її відроджувати?)
 
Ще один  нюанс цієї історії, котрий має пряме відношення до теми статті. Сьогодні Катерина працює за якоюсь гуманітарною програмою лікарем в Гондурасі. При цьому статки її за умовами програми зберігаються. Пише : реалізовувалось би щось подібне в Україні – поїхала б не задумуючись.
 
Але ж наші чиновники чи керівники відповідних держустанов чи громадських організацій ніц в цьому напрямку не роблять. Бо  програми  ці лакун для дерибану не передбачають.
 
Взагалі-то моїх  тепер вже закордонних друзів турбують три речі:
 
По-перше це абсолютна необізнаність світу про Україну і повне небажання, інколи схоже на саботаж, щось зробити в напрямку аби якось виправити цю ситуацію українських держструктур.
 
По-друге, глуха стіна, на котру наштовхуються наші діаспоряни останньої хвилі, коли вони звертаються  до вищезгаданих структур (починаючи від амбасад та консульств і закінчуючи МЗС чи Мінкульту) із конкретними пропозиціями чи ініціативами.
 
По-третє, це абсолютне небажання до співпраці із новоприбульцями старої діаспори. За висловом одного мого знайомого – це якісь абсолютно закриті гуртки за інтересами, для котрих бачення  сучасної України та її майбуття ґрунтується на уявленнях 50-70-річної давнини. А інтереси за вузьке коло, окреслене темами мови, вже мало актуального антикомунізму, ОУН-УПА, Бандери, патріотичних пісень і танців та інших «шароварів» не виходить.
 
До речі, показово, що із цією, фактично яловою в сенсі продукування якихось креативних ідей чи програм,  діаспорою радо співпрацюють відповідні українські держструктури і і низка старих, так званих, патріотичних громадських організацій. Хоча толку від цієї співпраці нуль.
 
Нижче ж я викладу переважно компілятивний матеріал з листів моїх друзів. Курсивом наведено пряму мову.
 
Що знає пересічний іноземець про Україну? А нічого суттєвого крім того, що це колишня колонія Росії. А звідки він може дізнатися про нашу державу? Яку українську книгу може прочитати в перекладі? Який художній фільм вітчизняного виробництва ми можемо запропонувати? А якщо англійський вболівальник збереться на фінал Євро-2012 до Києва? Звідки може почерпнути знання про країну такий іноземець?
 
Сьогодні найбільш поширеним джерелом інформації є інтернет. Вікіпедія заміняє бібліотеки світу. Однак, дізнатися щось іноземцеві про Україну, виявляється, дуже й дуже непросто. Серед безлічі сайтів актуальну інформацію про Україну іноземними мовами знайти вкрай важко.
 
А ще складніше виокремити зерно правди серед полови спотвореної інформації, яка зазвичай подається крізь призму російськості.
 
«Для прикладу загляньмо в англомовну Вікіпедію. Не треба довго шукати, щоб з’ясувати, що переважна більшість викладеного має російсько-совєтське коріння. Поширеними є такі ляпи як «російський» князь Святослав або «російські» козаки із Запоріжжя. Латиницею прикметник «руський» (від Русь, Русь-Україна – тобто український) часто передається як «Russian».
 
Такі огріхи сприяють асоціюванню України в очах іноземців з Росією. Розумній людині не треба пояснювати, до яких наслідків це призводить. Біда в тому, що в Україні і поза її межами нічого, абсолютно нічого, не робиться задля спростування імперських кліше й стереотипів.»
 
Із листа Руслана Кривавича, Великобританія
 
На жаль, чимало наших співвітчизників дотримуються прокремлівського погляду на українську історію, мову, літературу, географію та ін., який винесло ще з радянських підручників, а їхнє культурне невігластво здивувало би навіть динозаврів, не те що іноземців. Тому, якщо українець і сяде заповнювати якусь сторінку в Вікіпедії, то шанси, що вона буде так само заангажованою і проросійською – дуже великі.
 
Насправді, сприяти розповсюдженню інформації про Україну серед міжнародної спільноти – першочергове завдання україсньких посольств і представництв за кордоном. Вони мають  це робити і робити якісно. І з патріотичного ракурсу. Насправді все навпаки.
 
Навіщо нам МЗС з їхніми дипломатичними місіями – одному Богу (й, можливо, МЗС) відомо, бо рівень обізнаності з Україною як в далеких державах типу Колумбії чи Нової Зеландії, так і в ближчих на кшталт Великобританії чи Франції зводиться в кращому разі до конкурсу краси Міс-Всесвіт (бо українки там посідають одне з перших місць), або до Чорнобиля. Ні, наш проффесор «блєснул інтєлєктом» і вивчив два слова англійською, запрошуючи іноземців на Євро-2012. Але бідолага навіть в цих двох деревах, тобто фразах, загубився і примудрився й тут зробити помилку. Причому двічі. Краще б взагалі рота не відкривав.
 
"Немає жодного пристойного англомовного, вже не кажучи про інші мови, ресурсу, який би розповідав дохідливо іноземцям про Україну з точки зору українця. Немає жодних перекладених творів для масового вжитку, жодного українського кіна, цікавого іноземному глядачу, немає українського телебачення за кордоном.
 
Для порівняння, у Сполученому Королівстві видається три національні газети польською мовою, працює польске телебачення. Що українці за кордоном можуть дивитися? А що читати? Всесвітньо відомий портал «Амазон» пропонує тільки одну (!) книгу сучасного українського автора в перекладі – «Польові дослідження...» О. Забужко. Все!.. "
 
Із листа Руслана Кривавича, Великобританія
 
Ми можемо дуже довго нарікати, що світ нас недооцінює, що наші лани найширокополіші й чорноземи найродючіші на планеті, що наша історія найдавніша, а мова наймилозвучніша, але хто про це почує?
 
В сьогоднішньому світі правдивій інформації про Україну місця немає. Є лише українські путани в борделях по планеті (до речі, ви бачили україномовну путану за кордоном? Або україномовного бомжа в Україні? Цікавий факт...), борщ, що увійшов до десятки найсмачніших супів світу за версією Lonely Planet, і Помаранчева Революція.
 
Запитайте в пересічного німця, про кого він більше знає – про турків чи українців? Запитайте в болівійця, де знаходиться Україна? А якою мовою розмовляють у нас державні діячі, не відають навіть її мешканці. Послухати хоча б Азарова...
 
«Українські дипломати займаються чим завгодно, окрім своїх прямих обов’язків, вказує той факт, що якщо ви українець і потрапили в якусь далеку країну, де нема українського посольства чи консульства, то «всьо пропало». Спроби сконтактувати з посольством найближчої країни зазвичай будуть марними. Я особисто намагалася достукатися до посольства України в Перу, оскільки ні консульства, ні посольства України в Колмубії немає (і це попри те, що Колумбія – одна з найбільш зростаючих економік регіона, з американськими і англійськими інвестиціями, які посідають відповідно 1 і 2 місця!). І це непоодинокий приклад.»
 
Із листа Інни Тарасюк, Колумбія
 
Те ж саме «не-діяння» стосується і української діаспори.
 
"Чи то вони в якомусь анабіозі перебувають, чи то живуть власними уявленнями про Україну, але реальних кроків щодо поширення інформації про українську державу вони за кордоном не роблять. Навряд чи можна вважати серйозними спробами «українізації» недільні походи до української церкви в замкненому колі таких самих "поселенців". Я можу навести принаймні кілька прикладів, коли українці, які щойно імігрували або просто поїхали у довготривале відрядження, намагалися сконтактувати з діаспорою в Австралії,  Новій Зеландії, Великобританії, Бразилії, Аргентині – глуха стіна."
 
Із листа Романа Кашпіра, Нова Зеландія
 
Як показує досвід, знання про Україну і її мешканців черпаються з вуст поодиноких ентузіастів-українців, яких доля закинула в різні куточки планети. Не українські посольства чи консульства, безнадійно радянські, сірі і тупі, не діаспора, яка думає, що «гелікоптер» - питоме українське слово, а саме прості українські громадяни-патріоти, безплатно створюють імідж державі в світі, хай би як вона, ця держава, не намагалася його спаскудити.
 
Тому надія залишається на поодиноких українців, щирих патріотів своєї держави, які, незважаючи на те, чим вони займаються і де проживають, роблять свою справу з Україною в серці.
 
Із листа Катерини Шмоніної, Канада-Гондурас
 
Додати, як то кажуть, нічого…
 
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»
 
Щира подяка за тему і фактичне співавторство Інні Тарасюк(Колумбія), Роману Кашпіру (Нова Зеландія), Катерині та Олександру Шмоніним (Канада), Руслану Кривавичу (Великобританія) та іншим діаспорянам нової хвилі.
 
Інфопорн