Коли я почав читати листа Маккейну, то спершу у мене виникла ідея написати листа-відповідь. Від Маккейна. Так би мовити – із сусідньої палати. Ну, просто був відповідний настрій. )) Але потім подумав, що шановне товариство сприйме це занадто близько до серця, як оту „субмарину...”, а тому відмовився від цієї ідеї.  
Коли ж я дійшов до наведеного нижче фрагменту, то мій настрій і мої наміри дещо змінилися.
Цитую:
 
Вы выдающийся борец за свободу и демократию, мы мало знаем таких людей в мире, которые с таким мужеством перенесли жестокие пытки за 5,5 лет заточения в коммунистических концлагерях во время Вьетнамской войны, мы удивляемся и восхищаемся Вашей беспримерной стойкостью, когда Вас палачи ежедневно избивали , ломали Вам кости,  а Вы выстояли, не пошли на сотрудничество с коммунистическими изуверами, отказались выйти из плена до тех пор , пока сначала не освободят Ваших товарищей, которые раньше Вас попали  в плен, не предали ни одного своего боевого товарища. И Вы остались добровольно в этом аду на много лет.
 
Тут якось дуже примхливо переплелися боротьба за „свободу і демократію” з війною у В`єтнамі. Це, треба так розуміти, сприймається підписантами цього листа як дві невід`ємні органічні складові, які цілком природно можна залити в один флакон. Ну, що ж – „ворог мого ворога...”, „вигода даного моменту...”, „реальна політика...” і т.д., і т.п...  
У мене немає особливих симпатій до в`єтнамців, чи камбоджійців, чи будь-якої іншої нації, супроти якої воювали США. Звісна справа, що Америка самовіддано  боролася за „демократію у всьому світі”, на противагу есесесеру і Китаю, які дружньо, плече до плеча, так само радикально боролися за „мир у всьому світі”. Боротьба була не на жарт. І в цій „святій” боротьбі всі задіяні сторони звіріли до крайнього ступеня. Щодо безпосередньо азіатів, то їхню здатність і вміння причиняти муки живому організму взагалі можна вважати неперевершеними. До речі, неодноразово читав, що у тому ж В`єтнамі є таке дуже своєрідне блюдо – мозок живої (!!!) мавпи. Себто, мавпу закріплюють, щоби вона була абсолютно нерухома і припалюють їй розпеченим залізом язика, аби вона не верещала під час трапези. Потім майстерно роблять трепанацію черепа так, щоби мавпа залишалася живою. Ну, і далі – всілякі вишукані азійські соуси і приправи на будь-який смак; ложку в руки і – смачного!.. Відверто кажучи після того, як я ознайомився з традиційними садистськими методами забивання котів і собак до столу у Південно-Східній Азії (Китай, Корея, В`єтнам), то в це „блюдо” з мавпи я вже, практично, готовий повірити.
Тому, коли про тортури, завдані Маккейну, пишуть:
 
„Вы  знаете , что такое КГБ, подвергаясь во Вьетнаме пыткам учителями и учениками школы этой организации”, - я, не маючи наміру припудрювати кривавий писок гебухи марксистсько-ленінського розливу, хочу все ж зауважити, що у будь-якому випадку були ті в`єтнамці комуністами, чи „демократами” – вони, в першу чергу, були представниками своєї культури, своїх традицій.
 
До речі, тут у мене, в контексті цих своєрідних традицій, зажди виникає ціла низка цікавих питань щодо доцільності пропагування того самого мультикультуризму, на зворотній стороні якого я так і бачу усміхнене азійське обличчя, яке аж облизується, коли ніжно гладить мавпочку по голові.
У Харукі Муракамі є епізод, де розповідається про японських військових розвідників, які під час другої світової потрапили в полон до „червоних”. З одного розвідника монголи здерли шкіру. З живого. Робили вони це дуже професійно і без надмірних сентиментів.
 
До чого це я? До того, що представники цієї культури напевне робили тому ж Маккейну дуже боляче. І було йому в той момент так херово, як може бути херово тільки під час катування людьми, які здатні жерти мозок живої мавпи. Тому коли він пише, що у кожної людини є своя межа терпіння фізичного болю, і він пізнав свою, то такий „досвід”, без сумніву, може викликати тільки людське співчуття. Але ці страждання не можуть розглядатися, як своєрідна індульгенція американським методам „демократизації” того ж В`єтнаму. Це так само, як страждання, смерті і каліцтва солдат, яких послали „кремлівські старці” в Афганістан не виправдовують методи і мету самої війни в Афганістані.
 
Але! Є тут є ще одна маленька фішка. Маккейн, як відомо, був пілотом штурмовика. А до американських військових пілотів у в`єтнамців був свій рахунок. І я хочу нагадати адептам безкомпромісної боротьби за „свободу і демократію”, що у в`єтнамців, на жаль, таки були підстави люто катувати своїх ворогів. Особливо – пілотів. Причини? – напалм і „оранж”. І якщо хтось вважає, що „демократію і свободу” допустимо доставляти до кінцевого пункту призначення саме в такому вигляді, тоді - звиняйте...
 
На фото - кінцевий результат демократизації „оранжем”. Не знаю, як ви, але я подібним речам виправдання не знаходжу.
 

 

 

 

 

 

 

До речі, хто не в курсі, то подібні методи ведення війни були засуджені Міжнародним трибуналом під керівництвом Расела. Доповідь Ж.П. Сартра, який приймав участь у цьому трибуналі, мала досить красномовну назву – „Геноцид”.
 
Хочу також звернути увагу на ось цей пасаж:
 
Ваше мужество служит примером не только для американских граждан , но мы также своим детям и внукам рассказываем, что дядя Джон Маккейн страдал и выстоял, чтобы вы были свободными людьми. И они восхищаются  Вашим героизмом.
 
Шановні, ви дійсно розповідаєте на ніч казочки своїм дітям і внукам, як дядя Маккейн страждав, чисто, як отой святий Себастьян на полотнах Тіціана, аби ми були вільними? Ви дійсно проводите для діточок подібні політінформації? І що, діточки дійсно так реагують, як ви ото описуєте, себто – „восхищаются”? Бідні діти!.. А якщо – ні, то навіщо писати подібне? Ну, „дядя Маккейн”, звісно, якщо буде читати цього листа, скоріше за все дипломатично омине цей пасаж, але ж...
 
І на останнє.
 
Горько осознавать, но  у нас, украинцев, сейчас диктатура каждый день отнимает часть нашей свободы.
 
Я вже промовчу про те, що ця „диктатура” не з неба нам впала, а прийшла до влади не без активної допомоги, так би мовити, адептів „інтернаціонального” пост-совкового світогляду (хоча можна сказати й так: ворогів України, як національної держави). Тому, як на мене, всю „горечь осознания” треба адресувати всередину системи, яка обмежена нашими державними кордонами.
 
Щодо свободи, яку, начебто, відрізають шматками щодня.
Певна справа, що тут можна було б зробити коротенький забіг, для прикладу, на дистанції Ніцше – Розанов, (з проміжними зупинками Сартр – Бердяєв, аби надати цьому занадто різкому зламу деякого заокруглення), аби попередньо хоча б в загальних рисах узгодити отой абстрактний термін – „свобода”.
Але на одному маленькому аспекті я все ж зупинюсь. Наскільки я розумію, „горечь” від обмеження свободи носить не абстрактно-політологічний характер, а є реакцією на певне обмеження у виборі методів протидії сьогоднішній владі. Себто, конкретне обмеження свобод не дає можливості здійснювати конкретні дії по відношенню до даного інтернаціонально-кримінального режиму. Якщо так, то відразу хочеться запитати: які конкретно контр-заходи із тих, які вам хотілося б ужити, стали неможливими сьогодні внаслідок обмеження свобод? Поматюкати яника? - та скільки хочеш. Написати листа? – та кому хочеш. Порвати когось в коментах? – О, ну тут вже взагалі без обмежень в часі і просторі!..
Я ж чому питаю за цей момент? Маккейн, звісна справа, політик з досить радикальною і конкретною позицією - як щодо Грузії, так і щодо Путіна чи наших внутрішніх справ тощо. І особисто мої погляди, в основних моментах, цілком співпадають з його висловлюваннями з цих питань. Але хочу поцікавитися: яке обмеження дієвості є причиною того самозневажливого тону, яким просякнутий весь лист до нашого американського „дядьки”? Певна справа, що ви маєте право і можливість звертатися до будь-кого у будь-якій формі. Себто, у такій, яка найбільше відповідає вашому уявленню про етичні норми подібного листування. Але і я так само маю право і можливість критичного погляду на будь-який подібний прояв. І ось ця інтонація самозневаги, яку нічтоже сумняшеся демонструють „украинцы», напевне, і стала тією кінцевою причиною, яка змусила викласти свою позицію щодо даного листа.
 
P.S. Трішечки більше гідності, панове, адже це не тяжко )))