В горах

...Стальной крюк нехотя влезал под жесткими ударами айсбаля в узкую щель, расколовшую гранитную скалу метров на двести по вертикали (ну, ясен пень, що не по горизонталі...). Повышающиеся в тональности удары металла по металлу звонким эхом возвращались от застывшей рядом каменной стены Мазери (як варіант – крюк запел под ударами скального молотка...). По верху вершина была коронована ослепительно-белой снежно-ледовой грядой, которая протянулась по всей длине гребневого  траверса (також варіант – «ослепительно-белая улыбка на уставшем, обветренном лице...»).
Виталий (Николай... Вадим... ) забил крюк, уверенным движением вщелкнул в него карабин и стал на самостраховку. Еще пара крюков, и станция для приема товарищей по связке готова. Вот подан сигнал вниз, и зубья жумаров ухватились мертвой хваткой в нижний конец веревки – товарищи скоро начали подъем на верхнюю станцию. Приятно смотреть на хорошую, слаженную работу команды! Уже который год они ходят на вершины своим небольшим надежным коллективом...

Ну, і бла-бла-бла... Зазвичай якусь подібну патетично-сусальну ахінею можна почитати, коли починається „художня література” на гірську тематику. І дуже зрідка трапляється щось дійсно якісне, як той же Візбор, чи Санін. Можливо саме тому при совдепії таким надзвичайно популярним був періодичний альманах „Ветер странствий”, де бродячий народ - альпіністи, туристи – просто й без надмірних „художеств” описували свої останні пригоди. Це був наш кайф. Це було те паралельне життя, яке, по суті, так і не вдалося кінцево зробити совдепівським. Певна справа, що й серед альп-тур-братії попадалися окремі фрукти „ідеологічного” розливу. Бо в сім`ї, як відомо... Але все рівно в цьому середовищі можна було знайти надійну і цікаву компанію, і це надавало сірій совдепівській буденності дещо іншого сенсу.
Це дійсно був наш кайф...
По великому рахунку розповідати про гори людині, яка там не була, потуга майже безнадійна. Бо, як то кажуть, смак ананасів є сенс обговорювати з тим, хто їх знає саме на смак. Відразу хочу зауважити, що кажучи „побувати в горах”, я не маю на увазі каву біля під`йомника в Буковелі, чи шашлики в Терсколі, на бірочках з вартістю яких в розпал сезону був сенс вказувати не кілограми чи грами, а карати, з окремою доплатою традиційних панорам на Донгуз і Накру.
Побувати в горах, це піднятися з рюкзаком кудись туди, де кінцево закінчується сенс терміну „комфорт” у будь-якому його „рівнинному” варіанті. Власне кажучи це слово - „комфорт” – наверху так само присутнє, але набуває дещо іншого змісту. Наприклад, достатньо комфортною можна вважати ночівлю, коли тобі не треба вирівнювати площадку під палатку, і вночі ніяка каменюка не вгризеться тобі несподівано під ребро. Відповідно також ніяке фирчання падаючого каміння також не мусить тебе напрягатись – долетить, не долетить... Себто, рівна і безпечна площадка під палатку, це вже комфорт. А ще – вода. Бо топити сніг – тратити дорогоцінне паливо.

Епоха слайдів.

Був, як зараз пам`ятаю, такий фотап – „Смена 8М”. В користуванні простий, як піонерський горн. Хоча – ні, ще простіший, - як піонерський барабан. І такий самий надійний. У мене раз в Інгушетії ця „Смена” протарахтіла по каміннях метрів 150, і таки вижила. Напевне дехто з тих, хто (як і я) не має відношення до „покоління пепсі” (хоча має деяке відношення до створення цього покоління) тримав цього фотоапарата в свій час в руках, бо цих апаратів було випущено понад 20 мільйонів штук, що дало підстави занести його до книги рекордів.
Вартість його була й на той час просто копійчана - 15р., тому, якщо цей виріб радянського „штампопрома” після випадкового дотику з каменем закривав навічно своє ЛОМОвське око, то основне, що тривожило його власника, це витягнути з його черева відзняту плівку.
Щодо плівки. На той момент, коли всі фотолюбителі передової ззаду країни рад при світлі червоного ліхтарика завзято полоскали в кюветах з хімікаліями чорно-білий фотопапір, наші „друзі” по „соц-лагерю” познайомили нас з одним своїм продуктом, назва якого відразу набула для нас просто гіпнотичного звучання -

„Оrwo chrome”

Це була кольорова плівка для слайдів. І, треба зауважити, для дуже якісних слайдів. З того моменту, як появилося це кольорове чудо, майже у кожного, окрім рюкзака, палатки, льодоруба і купи заліза появилася пара нових опцій – слайди в коробці, проектор і екран для перегляду. І ми вже не ходили тупо пити пиво, а брали пиво й інтелігентно йшли до когось дивитися слайди. І це дійство, перегляд слайдів своєю устаканеною компанією, як естетично, так і емоційно суттєво відрізняється від сьогоднішніх переглядів фоток на своєму компі, які тобі надіслали по мейлу...

То був процес – перегляд слайдів... Які історії там озвучувалися!..
Мда, то була епоха спілкування не по Інтернету. Все „вживу”!..

Давно лежать в коробках і вицвітають старі слайди.
Давно хотів перегнати їх в цифру.
Перегнали. Але вже не те. Так, пам`ять для себе. А на фоні тих можливостей, які дають сьогодні навіть середньої якості цифровики...
Але викладу жменю тих фоток, і розіллємо щось по стаканах зі своїми колегами по уму-разуму, так само враженими отою висотофілією в хронічній формі... І якось ото глюкнемо, нехай вже навіть в отій інтер, блін, активній формі, нехай його... І десь там, на тому кінці дроту, буде тримати свого стакана широко відомий в вузьких колах Саня Біляков, який також розмовляє з телевізором, але тільки коли по ящику показують гори або футбол, і який може годинами триндіти про кримські маршрути...

...А ми й не заважаємо йому. Бо ми сидимо на веранді фанерної хатинки бази „Ізумруд”, і море від нас буквально за сотню метрів, а зверху монотонно капає, і обдирати об кримське каміння скальні туфлі і власні пальці ми сьогодні не підемо.
У нас достатній запас сухого „Сатера” кримського розливу. Достатній, щоби безкінечно  дивитися на море і слухати класного пацана Білякова...
Якось Саня взяв з собою в Крим „туриста”. Ну, тіпа – „чайника”, який до пересування по вертикальному камінню не мав ніякого відношення. Він, як і Біляков, був ай-тішником, і це, напевне, був єдиний його недолік, з яким ми встигли на той момент познайомитися.
Ми не любимо випадкових людей в компанії, але Суфтін увійшов, як п’ять копійок в касу. Він розповідав багато, цікаво, не грішив повторами і не перебивав Білякова, коли той починав свої мантри про скальні елементи.
Тоді дощ протримав нас на веранді аж три доби. На третій день Суфтін, закінчивши розповідь про битву при Тигранакерті і неквапливо розливаючи невідомо яку пляшку „Сатери” філософськи зауважив: „А мені таки подобається скалолазання...” З того моменту ця фраза – любов до скалолазання – набула для нас нового і більш приємного присмаку.
Крим, звісна справа, місце класне, але Кавказ – то є Кавказ...
Дуже жаль, що Москва і нині продовжує свої „традиції”, започатковані ще за часів Єрмолова. Тому на Кавказ ми сьогодні - „не єздєц”... Хіба що зі сторони Грузії.
Ну, трішечки слайдового Кавказу багаторічної давності.

Ітак, настала Епоха цифри.

Хто не знає про двох живописних тіпочків з Краснодара, Дімона і Славіка?
Пацани (якщо хто не в курсах) вже вийшли з того ніжного пубертатного віку, коли вони нервово тинялися біля аптеки в даремних спробах придбати латексну радість. Пацани виросли, „заматєрєлі”, і вобще.
Ось так вони виглядають сьогодні, - Славік Ніколайчук і Дімон Стефановський. Хто з них є хто – тяжко розібратися. Чимось вони тут дуже схожі один на одного... ))) Фотка зроблена у французькому селищі міського типу Шамоніївка. Пацани там пили пиво, про що не тяжко здогадатися по їхнім задумчивим фейсам і порожній пивній тарі на фото.