Друзі мої, пишу з гумором і тамованим матюччям, але все так і було!
Минулого року, десь у жовтні-місяці, мені довелося провести кілька днів у хірургічному стаціонарі. Була-виникла невеличка проблемка, "виїденого яйця не варта", яку, проте, треба було вирішити "окончатільно" і безжалісно, щоб не стала Проблемою з великої літери або Її (проблемку) не почали помічати сторонні люди на вулиці. Як всякий людина, я не йшов до лікаря і тягнув час, як останній дурник без усякої надії, що "воно розсмокчецця". І не тому, що боягуз, не тому, що не розумів – не розсмокчеться!, а просто було завжди, як завжди, ніколи, а "час терпів". Вопчім, все, як у людей.
Ніяких сумнівів щодо власного діагнозу у мене не було, все було ясно, як день, і одного прекрасного дня я пішов прямо у стаціонар до авторитетного у місті спеца, бо я його знав, а він знав мене, і у нас була (тобто повинна була б бути…) тіпа професійна взаємоповага.
"От!", – кажу діагноз і показую на вимогу показати.
"Воно!" – схвально згодився спец, побачивши.
"А коли?" – питаю я простодушно, відразу ж ясно давши зрозуміти, що "за ценой не постою, хоч і колеги, бо поважаю його нелюдської напруги труд і т.д. і т.п. і ваще…".
"Та хоч зараз!" – радісно-дружньо повідомляє він і додає: "Та ні про що говорити. Ідіть здайте аналізи, і завтра зранку сюди, роботи на чверть години… хня, усьо рєшим".
Пішов у лікарняну лабораторію. Ну, зрозуміло, я ж не лох з вулиці, щоб тинятися по лабораторіях поліклінічних, а знаний у вузьких колах спец у своїй широкій області. Заходжу. Три лаборантки і всі незнайомі. А треба зауважити, що завідувачка лабвідділенням – дружина мого друга, а троє-п'ятеро прекрасних ззовні провідних лаборанток – мої бувші студентки по університету. А тут – як дурак: я весь такий із себе, а нікого не знаю.
"Ось, направили, треба то-то й то-то" – скромно кажу.
"Ми не обслуговуємо посторонніх, а токмо тих, хто лежить у стаціонарі", – з непохитністю у власній правоті говорить одна жіночка (і вона формально абсолютно права!).
"Гляньте!", – як цивільний дебіл, намагаюся прокласти містки, – "це ж направив Він! Сам! А я уже сьогодні буду оформлений на стаціонар. І я теж лікар!".
"Мущина, шонипонятно?", – давить авторитетом лаборантка.
"Бачите, я ж не просто… Я ж також лікар… завтра зранку операція… колегіальність… з мене шиколатка… або дві… я ж з уваженнієм… і ваще…", – тримаюся, як положено бувшому танкісту, не здаюся, гундосю, і – починаю потихеньку казитися… . А мені сказитися, що дурному з гори скотитися… . Хоч і не сильно гордий. Інакше відразу ж підійшов би прямо до завлабораторії. Тримаюся – бо забанять.
Тут у кімнату заходить дівчина. Неймовірно красива, розумна, досвідчена у своїй справі, і – моя студентка. Вікторія звати її. Умничка і сонечко. Миттєво зрозумівши ситуацію, вона з якоюсь жалістю (у погляді її читалося виразне "який же він дурний по жизні поза універом!"), говорить Тій: "Немає проблем, зараз я все зроблю, це шановна людина, ви що, відмовляти не можна…" .
Та щось буркнула під ніс тіпа "панаєхалі…" і вийшла, всіма своїми сідницями виражаючи засудження поведінки юної колеги.
Стою "як обосраний". Слава богу, заходить завлаб, люба Танечка, дружина мого друга, вставляє відерний клістир язикатій лаборантці (тіпа "пора б уже і в людях розбиратися"), беруть кров, роздаю шикалатки, іду приймати свої пацієнтів.
На другий день приходжу "лягати на операцію", як домовилися.
Спец каже (не дослівно, то довго,..) але суть така: "От якби ви накапали меру (а виконуючий обов'язки мера, хоч і не мер, був моїм сусідом) на головлікаря, щоб той його вз'ї…ав, то уже завтра ми могли б прооперуватися". Іншими словами, той Спец, гівнюк, хотів моїми руками наср…и на голову головлікарю, на чиє місце він "поклав око і давно".
Так він трахав мені мізки три-чотири дні, а час спливав (а ми з друзями планували поїздку на дику природу). Нарешті мені, тупому, дійшло.
Ну, білать, "каллєга"… "А пішов ти, … !" – обклав я його при свідках, не сильно його самолюбством переймаючись. Сказився нарешті, значицця.
Згадав, що мій синок вчився у одному класі із сином головного лікаря районної лікарні. Пішов до нього, так і так, мов, не сильно вдаючися в деталі,.. він – "нема проблем, будь ласка, завтра виходить на роботу з відпустки і курсів нащ Спец, скажіть, що я дозволив".
Через день я був прооперований. Ну, само собою, приніс гривен на шістсот марлі, бинтів, знеболюючих, стерильних халатів, кучу всякого потрібного комусь, а не мені, гівна. Все, як у всіх, все, як у людей. І от я – в палаті, в ліжкові, куди сповз, як шматок… (додумайте самі). Лежу. Виписавшись, колезі – 500, то – святе.
Пережите і враження від нього.
Коли я спробував наклацати у вербальному варіанті свої враження, на моніторі раптом вискочив напис: "ПНХ, ламер! Вийди нх із системи! Небезпека займання материнської плати!". Тому редактую, не допускаючи в текст жодного адекватного виразу. Цей Блокнот занадто вразливий, засранець.
Хірург Петрович – молодець, золоті руки, без сумніву. Але він не впливає на морозний клімат операційної, сам мерзне… .
З операційної мене везли, накривши х/з чим ("ой, вибачте, забули одіяло!"), а, поки принесли, мені було вже усе однаково, і я тихо ненавидів усе на світі… . Замерзаючи, як хрестоматійний "Пилипок".
Ліжко моє бачило і кращі часи. Простирадла-ветерани, схожі від дірок на сито, були коричневі від числених стерилізацій і викликали повагу своїм віком. Ковдра була напівпрозорою від зносу, а в палаті було реально холодно: кінець жовтня, а опалення ще не включали. Через півгодини зуби мої відстукували "ще не вмерла медицина…", а у згасаючій свідомості запульсували думки: а) "а чому б мені не втратити віру у "медичне братство", не насрати на срану колегіальність і не вчинити "большой кіпіш"?" і б) "а за то лі ми боролісь?"… . Змирився, затих, спробував заснути… .
Сцуко, мля… перемагаючи біль, в три витки скрутившись, вишкандибував у коридор (це через півгодини, як з операційної…) – до сестри-хазяйки: " так і так, я тіпа тоже медик, тіпа з ваших, вопчім,.. ковдрочку б…". Баобаб, пардон, – сестра-хазяйка, – каже: "зайдіть в оту палату і виберіть, що понаравицця". Я ж і вибрав у тій жіночій палаті те, що понаравилося: класну ковдру у білосніжному наковдрику ("підодіяльнику"). Ідіот! Міг би й зрозуміти: то чуже!, бо не може бути таке нормальне казьонним! Не "сообразив" здуру і під стресом… Мабуть, занадто змерз і напереживався… . З чого б це, мля… .
Тільки-но зігрівся і приготувався відчути себе людиною, як все те забрали…. Накрили х/з чим… . Ще й вилаяли тихо, крізь зуби процідивши щось тіпа "панаєхалі"… .
Не хочу описувати "супь" і іншу лікарняну їжу – виверне… . А компутер знову візьметься за своє: "Проклятий ламер, перестань знущатися….".
Втік я звідти "світ за очі", тобто додому, на третій день… . Врешті все закінчилося добре. Через пару тижнів я був як огірочок. Але "туда я больше не ездок"… .
А ви кажете…. Тут, мля-перемля і розтуди-перетуди, і "свої" і "не злидні" ледь не здихають… . Що вже говорити про пацієнта не з медичного профсоюзу,.. ворогу не побажаєш… .
Тримайтеся, друзі! І не здумайте хворіти!..
З наступаючим Новим роком! Будьте щасливі!
А, ледь не забув… А в чім же позитив, тим паче – перед Новим роком?
А в тім, що живий!
