Є така собі пісенька «В лесу родилась елочка…». Слова бібліотекарки Раїси Адамівни, музика агронома Леоніда Карловича.
 
Нижче кавер-версія -  моя.
 
В лісі лісі темнім, що десь під Коростенем, жив собі Йолк, зелений на пухнастий. Він був самотній. Поруч нікого, тільки дуби на осики. Все, що мали сказати дуби та осики, він вже чув багато років.
 
- Дивись, осика, які в мене великі жолуді, наче яйця! – казали дуби.
- А які в мене соковиті бруньки! – казали осики.
- Ха-ха-ха! – казали дуби та осики – а у Йолка тільки голки. Ги-ги!
 
Йолк їх не слухав. Він прислухався до далекого гуркіту та шуму, що лунали з житомирської траси. Йолк вже став спеціалістом з двигунів. Він розрізняв карбюратори та дизелі, фольксвагени та ланоси, вази та мази, маршрутки та автолюкси, літні та зимові шини. Десь раз на місяць шуршав невеличкий кортеж – то їхав Спікер.
 
Іноді під Йолком пробігав сіренький зайчик. Але найцікавіше було, коли лісом проходили істоти з двома ногами. Вони забирали собі гриби та ягоди, а залишали пляшки, а часом ще й страшний сморід. Але їх Йолк завжди чекав, бо іноді вони несли з собою коробочки, з яких лунали дивні звуки, зовсім не схожі на стукіт циліндрів та шурхіт колес. Це була Музика…
 
Маленькі двоногі завжди верещали:
- Мамо! Тато! Дивіться – йолка!
Частіше:
- Мама! Папа! Смотрите, елка!
- Так, да, дивно, странно, серед, среди, дубів, дубов…
Діти співали одне й теж:
- В лесу родилась елочка…
 
Чому вони мене називають Йолочкой, коли я Йолк? – думав Йолк.
 
Так йшли роки. І щастям було лише слухати гуркіт траси. Але одного разу навесні гуркіт став дуже гучним, він дедалі потужнішав і наближався. Щось рипіло, дзинькало, падало. Гуркіт був незнайомий. Через пару днів Йолк побачив величезних залізних створінь з колесами, набагато більшими, ніж у велосипеда того хлопчика, що приїздив позаторік по гриби.
 
Біля залізних створінь копирсалися двоногі. Жах!!! Вони зрізали, вони вбивали дерева. Не жаліли нікого, ні дубів, ні осик, ні білявок-берез. Спочатку вони їх зрізали, а потім відрізали гілки, стовбури пиляли на шматки, вантажили та вивозили в невідомому напрямку.
 
Вони щодня наближались. Сусіди-дуби, сусідки-осики тремтіли від страху, розуміючи, ось-ось і до них дійде черга. Вони прощалися один з одним. Навіть старий злий дуб з ніжністю сказав:
- Все,  Йолк. Нам гаплик. Завтра попиляють і нас. Прощавай! Не тримай на мене зла.
- Прощавай, вибач… – казали інші дуби та осики.
- Прощавайте й Ви…
 
Механізми були поруч. Йолк мав стати першим, кого вбиватимуть вранці…
…Вранці, як завжди, прийшли двоногі…
Все! Гаплик!..
 
Один з двоногих підійшов до Йолка. Розстібнув штани і смердюче посцяв на зелені гілки, співаючи:
– В лесу родилась елочка…
Йолк заплакав від безсилля… Принижений, він вже мріяв про найскорішу смерть.
 
...Але сталось диво. Раптом двоногі посідали на механізми, завели двигуни і поїхали геть, залишивши за собою пусту величезну просіку та купу пеньків, як пам’ять про порізаних дубів з жолудями-яйцями, осик із соковитими бруньками, білявок-беріз, ясних ясенів…
 
Ті, хто залишилися живі, ще довго відходили від пережитого жаху. Вони вже не казали один одному поганих слів, не насміхалися над Йолком. Вони майже полюбили один одного. Вони всі змінились. Там, за галявиною, за пустелею була траса. Тепер всі стали знавцями з двигунів.
 
Але найбільше за всіх змінився Йолк. Він мав найкращий серед дерев зір. І те, що дубам і осикам здавалось зеленою плямою, для нього стало новою радістю й тайною. Біля самої траси серед кущів калини та декількох акацій росла й жила та, про яку він підсвідомо мріяв. Вона була струнка. Він бачив кожну її голочку. За півтори сотні метрів він відчував її такий чудовий і рідний запах.
 
- Йолочка! Йолочка! – Коли дув вітерець, він шуршав своїми гілками на голочками, складаючи музику і співаючи. Він відчував, він знав, що вона його колись зрозуміє.
 
Одного разу так і сталось. Легенький вітерець доніс до нього:
- Йолк! Йолк!
 
Щастя…
 
Вони склали свою мову. Він розповідав їй про ліс, який вона вже забувала. Вона розповідала йому про те, що бачила і чула. Але ж вона росла біля траси. Вона знала багато… Інколи поруч зупинялись автівки, частіше автобуси... З них лунали пісні, музика, слова. Вона знала людську мову, навіть дві. Чула й розрізняла хороші і погані слова.
 
-Мальчики налево, девочки направо…
Мальчики йшли до неї. Вона давно звикла до того, що Йолк пережив одного разу й не переймалась. Вона теж кожного разу слухала перші декілька слів пісні:
- В лесу родилась елочка…
 
Вона була щаслива. Він був щасливим. Вони були щасливі.
 
…Так минуло літо, пройшла осінь. Настала зима, але снігу все не було.
 
Одного грудневого ранку біля Йолки зупинилась машина. Сталося те, що кожного разу.
Мальчики налево…
 
Як завджи - розстібнуті штані…Та сама пісня. Але цього разу вона лунала з машини. Радіо співало:
- Срубил он нашу Йолочку под самый корешок…
 
Таких слів Йолка ще не чула. Світало. З машини вийшли ще декілька чоловіків.
 
- Вітьок! А хулі ми будєм тратітся на йолку в Києві. Давай рубаньом ету.
- Та я ж на неї сцяв.
- Нічево. Ми єйо не под самий корешок, а вишє. Єсть у тебя какая-нібудь пілка?
- Топорік в багажнікє. Жалко, она всего одна. Кум тожє пока бєз йолки…
 
…Йолк здригнувся у ві сні. Йому снився страшний сон. Наче вона вмирає і кличе його на допомогу...
 
...Тихим ранком нема віітру, тому й не чутно моєї коханої Йолочки - думав Йолк. Ставало світліше. Йолк, як завжди  почав вдивлятися в сторону траси… Він здригнувся й заридав...
 
…Від його Йолки залишилось лише метр стовбура та декілька гілок. Дмухнув вітер і доніс стогін тієї, яка ще вчора…
 
…Сходило сонце. До Йолка прямував Вітьок із сокирою…
 
Отака казочка, малята… Екологічна.
 
З Новим Роком всіх, в тому числі й Вітьків! Окрім того, що з сокирою. Та ще одного...