Похолодало.  Дістаю з шафи шкіряну втеплену куртку, згадуючи нещасну тваринку, з  якої якийсь турок років десять тому здер шкіру. І я теж не святий, бо одягаю на себе не нейлон з синтетичною ватою. Прости, телятко!
 
Тю! Що це?.. Шкандаль!  Молнія, по-нашому – блискавка, не працює. Що робити? Беру того куртізона та йду в приватну майстерню тіпа  «Ремонт одежды».
 
-Добридень!
Жінка щось жує, не худа.
-Здрасте! Што у Вас?
-Куртка. Замок не працює. Молнія.
-Это все нужно менять. Такой у меня сейчас нет. Оставляйте, зайдете послєзавтра. Это будет стоить (клацає на калькуляторі) 120 рублей.
-Рублей? Так дешево?
-Ну этих... -  гривень. Никак не привыкну.
-Дякую! Мені це дорого.
 
Блиснула очима, ненависно знищуючи. Дарма. Я в кишені склав два пальці – вказівний та середній – від відьмацтва.
 
Пішов.
 
…В одному людному місці біля метро сидить  жіночка з вузькими очима, має вагу 50 кг разом з чавунною механічною швейною машинерією часів Чан-Кай-Ши та купою невідомих засобів.
 
-Добридень!
-Добрій дєнь! Что у Вас?.
-Куртка.
-Віжю, бацю, молній поламался.  Підходітє через двадицять хвілін.
-Скільки це буде коштувати?
-Двадицять хвілін – двадицять гривень.
 
Пішов.
 
Хильнув  50 грамів за ту вузькоглазу, що важить разом  з причандалами 50 кг.
Дякую! Цзин-Дзюн, чи як тебе там…
 
…Пуассон. Це був такий розумний математичний дядько, що малював дуже красиві кривульки-графіки. Згадав про нього, йдучи з курткою повз півсотню «точок» з продажі одноманітного  взуття. Згадав та й забув. Але не надовго. Бо під вечір мав ділову зустріч на метро «Святошин». Знайомий запізнювався на ті ж 20 хвилин, крапав легкий дощик, тому я спустився в перехід,  де продають квіти.
 
Дурна звичка – рахувати.  Дефілюючи серед  хризантем, роз та гвоздік, нарахував близько сорока продавців. За 20 хвилин покупців було з десяток.
 
Пуассон…
 
В далекі часи нас вчили теоріям масового обслуговування, теоріям  черг (російською - теориям очередей).  Нам також втлумачували, що  для того, щоб усім було добре та економіка була економною,  треба підвищувати продуктивність праці.  Виробник виробляє. Продавець продає. Виробляти необхідно стільки, скільки заплановано, а кількість продавців має бути така, щоб вони не сиділи замріяними, але й щоб покупці не чекали задовго в черзі.
 
Виходило тоді не дуже. Але теорію всі знали.  Той, хто має пам’ять  об'ємом більше 20 років, згадає, як він час від часу виходив на калідор посмоктати цигарку, посьорбати чай-каву, а під вечір один-два рази на місяць вдавалось навіть бухнути. Але все ж цілими днями скрипіли кульмани, фрезерували верстати, щось штампувалось та скручувалось.  Так, інша справа – що? Але процес був.
 
Але я не про це. Я про дівчат, хлопців, жінок, чоловіків з вузькими очима. Їх (десь чув) працює  на виробництвах 800 000 000. Замість кульманів – автокади, лабвью, кукіси з браузерами. В кого нема нанотехнологій - ті мають молотки, мотиги, голки...
 
Вчора купив китайську гірлянду на 200 лампочок за 20 гривень. Декілька програм. Блимають. Лєпота.  Цзин-Дзюн.
 
Звісно – проблем у них купа. Але й продукції купа-купенна. Все клацає та блимає, як та гірлянда.
 
Інь. Янь. Піднебесна.
 
Пуассон…
 
Просте питання до наших жінок, що годинами сидять, щоби втюхати пару турецьких тухлєй таким же забацаним, як самі, або щоб продати букет квітів. Чому би не об’єднатися?  Хай по черзі одна продає десять букетів за годину, а інші  в той час доглядають діточок, читають книжки, можна фітнесом зайнятись…
 
Яка буде відповідь?
Найкоректніша:
-Фантазьор!
 
Частіше:
-Да ти шо?! Здурів? Щоби я та з Люською?
 
Це по-простому. А такий розумник, як мільярдер Тігіпко скаже:
-Ето же рабочіє мєста.
Хер ето, пан Тігіпко, а нє рабочіє мєста!
 
Володар торгівельної  маркі AZAROV скаже:
-В дєржавє дєнег меньше, чем  людей. Поєтому надо умєньшіть колічество людей ілі хотя би льготніков… А СПД-шнікам пенсія 1000 гривень. Хай працують...
 
...Держава – це підприємство. Директор, головний інженер, головний технолог, головний бухгалтер, профорг, охорона…
Але всі вони довбури!  Це в найкращому варіанті. Професійно – нулі зі знаком мінус. Морально?.. Самі знаєте…
А ми?
 
...Так, ми не сконаємо від голоду, адже ХХІ сторіччя, глобалізація… Та хіба тільки в жратві справа?
 
Йду майже кожного дня поміж десятків і сотень малих архітектурних форм  з  взуттям, колготками, цигарками та пивцем , міркую собі – так, люди працюють, це теж праця.
 
Там колишні інженери, музиканти, лікарі.., а також ті, хто міг стати ними, але не склалось.
 
Аналогії...
Кожен сам по собі… Щоб я, та з Люською?!  Та вона ж…
І тут же:
-О! Люся, привіт! Як справи? Нормально? Ну, пока!...
 
Крізь зуби - от стерво!
 
А поруч Гігамаркет… На місті заводу...
 
От і партій 180. У кожної свої квіти, свої черевики… Що вони проти Гіга? При тому, що  далеко не всі проти.
 
Ну то шо? Що далі?
 
-Привіт! Як справи? Нормально? Ну пока!