Якщо задатись питанням, що ж з нами врешті решт відбувається, то беззаперечно можна стверджувати одне – ми таки рухаємось. Куди? Назад? Вперед? Вгору? Вниз? Чи може вбік? Тоді в який бік? Наліво? Направо?
 
Можна згадати троянду вітрів й спробувати визначити напрямок руху за нею. Мене наприклад, як людину теплолюбну, без усіляких сумнівів тягне на південь, а якщо точніше то на південний захід. Втім гадаю, що всі разом ми рухаємось у дещо зворотньому напрямку.
 
Можна тішитись бодай з того, що ми не стоїмо на місці. Хоча, знову ж таки, роль стороннього спостерігача, котрий, зручно умостившись на якомусь пагорбі, відсторонено (я б навіть сказав – філософськи) спостерігає за броунівським рухом унизу, не така вже й неприваблива.
 
А що? Доки вони там унизу рухаються у різноманітних напрямках, ти просто сидиш, мружачись від лагідних промінчиків сонця, яке пробивається крізь листя деревця, під яким ти так зручно розмістився.
 
Поруч, на цераті, вже очищені від шкаралупи варені курячі яєчка, малосольні огірочки, сало нарізане тоненькими пластами, окраєць житнього, пляшечка, якою повільно стікають крапельки конденсату. Що ще потрібно людині для душевного спокою.
 
Але, як мовиться, той самий спокій нам лише може наснитися, бо ми таки рухаємося. Часом всліпу, навпомацки, навіть не знаючи де ми в даний момент знаходимось. Ми  безпомічно протягуємо вперед руки, намагаючись намацати бодай якусь стіну, на яку можна було б обпертися, але весь час хапаємо лише порожнечу.
 
Часом нам здається, що ми бачимо якісь невиразні силуети, чи то людей, чи то звірів, чи то дерев. Ми поспішаємо туди, а це виявляється лише руїною старого хліва. І навколо ні душі, хоча ми спиною відчуваємо чийсь цупкий погляд.
 
А потім знову опускається чи то туман, чи то пітьма і ми знову безпомічно мацаємо руками просякнуте огидною вологою повітря,а цупкий погляд не відпускає й жене нас вперед (назад, вгору, вниз).
 
Іноді нам вдається перевести дух. І зникає відчуття, що за тобою стежать, і сонечко наче пробивається з-за хмар, і дихати раптом стає легко. І здається, що ось прийшли, можна й присісти, розстелити церату, нарізати сала, налити чарочку. Та куди там, знову темні хмари застилають небо, і ми знову опиняємось в темряві. Безпомічні й безпорадні.
 
І знову потрібно кудись рухатись, кудись бігти, кудись повзти. Збиваючи пальці на ногах, обдираючи коліна, ламаючи нігті на руках. Лізти, пертися, дряпатися. Без мети, без напрямку, без віри, без надії.
 
Напевно це тому, що ми десь там, на початку шляху завернули не туди. Нам би на південний захід, де тепло й сонячно, а ми …
 
Тепер ми там, де страшно й холодно… Де цупкі погляди впираються тобі в спину, а коли ти, весь тремтячи, обертаєшся, то бачиш лише порожню, майже повністю поглинуту темрявою, вулицю, якою вітер жене залишки твоїх віри, надії і любові.
 
Твій відчай досягає піку, аж раптом в розрив між хмарами проривається яскраво білий промінчик Місяця й ти бачиш, що вітер жене всього лише сніг, який починає загадково виблискувати в місячному світлі.
 
І тут спалахують вікна в будинках, ліхтарі на вулицях, ілюмінація у вітринах і ти розумієш, що це Різдво, і не все втрачено, і надія ще тут, і віра нікуди не поділася, і любові достатньо.
 
Бо це Різдво.
 
З Різдвом Христовим вас, дорогі Дурдомівці!