Нота бене! Я апріорі відношуся до своїх пацієнтів якщо не зі "страшенною" симпатією чи любов'ю (вони мені не родичі…), то, напевне, зі співчуттям. Без цього не буває ні медицини, ні успішного лікування. Це по науковому називаєцця емпатією. Це те, що вкорочує віку справжньому лікареві. Погугліть про довгожителів-медиків… . Як сказав би зануда і продавець "опіуму для народу" Мрачний, мій луччий друг, хре шо нагуглите… .
 
    На сайті можна знущатися над людськими слабкостями і – потрібно! У мене в кабінеті – ні! І між тим, як хтось уявляє ПілігрімаК з його графоманських опусів на ДД, і тим, який він є як лікар, – "дистанція величезного розміру". А то буде обидно, якщо хтось не зрозуміє… . Маю надію, що зрозуміють всі. Отож – про пацієнта як про такого, як про людину. А то, йолки-палки, всі анекдоти – про лікарів, а про пацієнтів жодного… . Типу "захист вітчизняного пацієнта". Немає справедливості на світі. Але за неї варто боротися. Ну, от… борюся. Поглянемо на іншу сторону відносин "лікар-пацієнт". На пацієнта.
 
    Значицця, пацієнт… .  
    "Как много в этом слове в душе моей отозвалось…". Які ж вони різні, які ж не схожі один на одного, і які у багато чому вражаюче однакові… .
 
    Тип перший, він же "Нормальний". Майже не хворіє, хіба що на ГРЗ. Бо здоровий, сцуко, "нісмотрянінашо". Прибутку приватному лікареві майже не дає, а лікарям полікліники не платить "принципово". За шикалатку удавицця, патамуша у нього, бач, "свої поняття про те, як все повинно бути". Та, в принципі, і не надокучає. Бо нормальний.
    "По жизні" активний, оптиміст, вранці робить зарядку, дурнею типу "дієти Брітні Спірс" не переймається, а якщо впіймає себе на інтересі до того, то запідозрить у себе "гея" або "рига-підараса" і витре все, що є у нього у браузері в "закладках". Розуміння ситуацій просте, логічне і раціональне: є проблема – є розуміння – є лікар-усім-друг. Цей прийшов, той подивився, розібралися дружно-разом і швидко-недорого перемогли хворобку. Пацієнт адекватний, лікар толковий, усе вчасно, нічого не запущено… повна гармонія і торжество медичного добра над темним злом світу хвороб. Такі люди товариські, у них затишно навіть у гаражі, в руках у них все горить, а дружина викликає неприховані симпатії у їх друзів. Здорові пофігісти. Маладці.
    Пацієнт-умнічка, але женщина. Все, що сказано вище, для них справедливо плюс деякі плюси. Вони (женщини-умнічки) трохи дисциплінованіші за пацієнтів-чоловіків. Призначено – випито – здоровенька. І всі подруги знають, який "її доктор" умнічка. Щира посмішка, жага до життя і прекрасне пломеніюче лібідо. Таких люблю найбільше, хоч і доходу від них ніякого. Зате є моральна винагорода і неабияке задоволення від спілкування.
 
    Тип другий, він же "Фома невіруючий".
    Цікавий тип. Тошнотний. Його життєва позиція: "Я й так все знаю сам, а кругом одні ідіоти, тож в лікарню ніколи не піду, краще здохну вдома". Деякі з таких надзвичайно послідовні: оскільки вони "все знають", то легко наважуються робити ремонти складних речей (годинників, компутерів, мікрохвильовок, мобілок тощо, не маючи поняття ні про принцип їх роботи, ні про їх анатомію-фізіологію), успішно гроблячи їх так, що потім ремонту вони взагалі не підлягають. Аякже, вони ж все знають! Будь-яку хворобу успішно доводять до важковиліковної хроніки, апендицит до перитоніту, що, втім, тільки зміцнює їх певність у тому, що кругом "одні ідіоти". Якщо припече, залазить в тирнет в пошуках своїх симптомів для самостійного діагностування і лікування.          
    Вважає, що форуми фруструючих недоумків – істинне джерело знань (бо вони там усі однакові). Іноді їм щастить – виживають. По своєму щасливі і нещасні водночас придурки; іноді – зі ступенями докторів медичних наук. Можу навести живий (вірніше, давно вже не живий) приклад. Як д.м.н., судово-медичний експерт, суперспец у своїй галузі, вигрівав собі бочок і пив но-шпу, гострий апендицит сплутавши з нирковою колькою. Перитоніт, смерть. Можливо, хтось знав його. Його звали Микола Миколайович.
 
    Варіант "Фоми" – "Фома-статистик". Не дай бог….  Це щось. Такий тип вважає, що діагноз одного лікаря повинен на 100% співпадати з діагнозом іншого навіть у дрібницях. Ідіот не розуміє, що одне й те ж може бути названо трохи іншими словами. Такі тиняються по лікарям, збираючи діагнози. Завжди вимагають записати, а не просто пояснити в доступній формі. Ніколи не виконує призначення лікаря. Зібравши два-три десятки формулювань діагнозів, тупо-ретельно аналізує записи на предмет їх співпадання і призначень (не по смислу і суті, а тупо по формулюванням). Буде приймати те, що згадується найчастіше. Міняючи лікарів, він не дає змоги прослідкувати його проблеми в динаміці і, відповідно, уточнити діагноз і вдало скоригувати терапію: кожен наступний лікар бачить його вперше і восстаннє. Нещасне, відразливе, занудне чмо. Довести його "до ума" не вдасться нікому, бо ніхто не має змоги це зробити: завтра чмо трахатиме мізки іншому лікареві. Заради своєї дебільної "статистики".  
 
    Тип третій, він же "Занудний Педант".
    Своєрідний тип, небезпечний для психічного здоров'я усіх лікарів, що мають нещастя працювати у тому ж населеному пункті. Свято вірить у могутність наукової медицини і цілющі властивості таблеток, впевнений, що "в мікроскоп видно все", а "УЗД все покаже", знає (але не завжди розуміє) багато медичних термінів, ловить кайф, росшифровуючи кабалістичні карлючки в бланках аналізів. Взагалі, дуже любить робити аналізи, бо здуру вірить у їх неперевершену інформаційну цінність. Оргазмує від споглядання МРТ. Ретельно і слухняно виконує всі призначення. Повна відсутність почуття гумору. З товстелезною амбулаторною карткою, схожою на "Війну і мир" в одному томі, тиняється по коридорам поліклінік, зайо…чи всіх, хто там сидить і стоїть в очікуванні прийому. Обов'язково знайде такого ж зануду – нового друга.
    На питання "Які скарги?" починає від царя Гороха, з неймовірною занудністю описує всі деталі своїх вояжів по обласних поліклініках, чим добирався, що жував у дорозі, хто де сидів, як виглядає медсестра і які в неї колготки…. Жаліється на ціни на хот-доги і вартість кави в привокзальних кіосках. Затрахує до смерті нікому не потрібними деталями, занудністю своєю збуджуючи тиху ненависть у всіх – від регістратури і хворих до лікаря включно (бо у того ж під дверима – натовп, тим же педантом затраханий до коми).
    Лікування таких досить успішне, що, втім, пацієнта не заспокоє, бо завжди знайде якусь не варту уваги дрібничку (щось у нього свербить у жопі, а, може, й не свербить, а "показалось"…), і він втрачає спокій не тому, що це "може бути небезпечно", не зі страху, ні-ні!, – а тому, що це просто "непорядок". А непорядок такі переживають тяжко, і не дай бог домашнім щось покласти не туди… .
    Втім, є і плюс: це тип – справжня знахідка для приватного лікаря. Якщо набратися терпіння, вислухавши його до кінця (то Гераклів подвиг!), то він до кінця життя любитиме вас ніжно і віддано, розрекламує як "душевну людину" і робитиме регулярні внески до вашого бюджету. Від бажання пристрелити його рятує одне: розуміння того, що він щиро прагне все знати, любить порядок, і загалом цілком і однозначно хороша людина. Таких багато серед військових у відставці, особливо – інтендантів і інженерів.
 
    Тип четвертий, "Хитрожопий".
    Цей тип проявляє себе лише у відносинах з приватним лікарем. У поліклініці його талант проявитися не в змозі – не ті манетарні відносини. Класичний приклад (як і всі приклади – із життя, тобто із живої практики! До речі, я цей випадок колись уже, описував, і дехто вирішив, що я "поганий"…).
    Отож, заходить у супроводі мами (!) 30-літній чувачок, зовні цілком благополучний, весь у скрипучій добротній шкірі (торгує на базарі шкірвиробами з Турції).
    "Що і як, у чому ваші проблеми, і ваще…?..", – співчутливо питаю маму, бо вважав, що то син її супроводжує.  
    "У мого синочка", – каже мама, – "є чоловічі проблеми".
    "?"… тіпа, які саме?.. Хоч і трохи здивований… .
    Все було б і нічого, все вроді і нормально… . Але цьому "синочкові" за 30-ть, він у недалекому минулому – армійський офіцер, старлей, тепер бізнесмен… .
    "У нього", – каже мама, – "піся не стоїть"… .
    Угу. Піся не стоїть. Пічально, канєшна: 30 років, офіцер, і – мама  привела, бо – "піся не стоїть" у здорового мордатого мудака. Ну ладно, всяке буває… . Ну, чмо, ну, що ж поробиш, ну, треба допомагати,.. тіпа "гуманізьм" і "клятвагіпократа".
    "Беруся!" – кажу. А не хоцця ж….
    А далі це чмо каже: "А давайте ви мене полікуєте разів п'ять бесплатно, а потім, якщо допоможе, а вам заплачу…".
    – "Давайте!!", відповідаю я готовно-життєрадісно, – "давайте! я візьму у вас курточку, поношу її пару-трійку тижнів, і, якщо сподобається, розрахуюся, її купивши…".
    Більше я цього "офіцера" не бачив. І слава богу. Хитрожопе чмошне чмо. Інкурабельне.
    Справедливості ради слід сказати, що "хитрожопість" – це універсальна властивість будь-якого етносу. Просто "хитрожопість" молодих і сильних чоловіків сприймається відразливіше, ніж старих пенсіонерів, або жіноча… .
    
     Жіноча "хитрожопість"… . Буває вульгарно-примітивною і навіть хамською . Живий приклад:
    Заходить жіночка і, – з порогу, – "Ой!.. Я знаю всіх лікарів міста! І – Главврача! (ніби це мене до чогось зобов'язує…), і прохффесора "такого-то" ("ну, так і іди до того прохффесора, і не ї.. мені мозги, …), "і оце б я до вас і не пришла б, якби"…(ага, я тобі шо, "скора помосчь!"), "бо завтра я буду у кращих професорів Хвиохванії…" (а я так,.. тіпа анальгін дам?…). Ах ти ж, …, ну, тіпа , ананаска… .
    Нормально? Нє, ну можна, канєшна, і "понять", єслі сильно напружитися і забути про самоповагу.
    Буває така проста, як огірок, хитрожопість: "Ой, а я гроші не взяла… потім занесу, та й грошей нема, а я знаю вашого приятеля, лікаря такого-то, той казав, ви добра людина, тож і з вами подружимося крєпко, та ми вже друзі…" (щоб одержати скидку) . Що ж, вірю, іду назустріч… .
 
    Тип п'ятий, найстрашніший: "Іпохондрик" або "пацієнт-Професіонал".
    Це винятково занудний тип, ненавидимий всіма медиками світу. У нього основна скарга: "нерви". "Нерви" дають йому купу преференцій у сім'ї і на роботі, і воно ніколи не розстанеться з тими "нервами". Вилікувати такого неможливо. Ніколи і ніяк і нікому. Тому, що він не прагне видужати, і основна мета його візитів – одержати зайве підтвердження свого "неймовірно тяжкого стану". Як зайве алібі власної хитрожопості, чмошності і біологічної та соціальної неповноцінності. Його "хвороба" – це дика суміш ліні, падлючості і вродженої дефективності. На них орати можна, але "де сядеш, там і злізеш", бо – "нерви!". Для лікаря вони – не проблема, якщо з ними не зв'язуватися, бо собі дорожче, з котушок з'їдеш; вони проблема для ближніх. Живуть у постійній боротьбі за право хворіти, бо, крім "хворих нервів", їм більше пишатися нічим. Це мізантропи з хорошими зовні манерами, що тихо ненавидять всіх навкруги. Їм усі щось заборгували, більшість – "по жизні", і "вся сім'я тримається на них". І, якби не вони, то й небосхил недовго б втримався на місці.
    Тошнотні, претензійні, занудні і відразливі особи. При найменшій спробі об'єктивно їм щось пояснити, ви миттєво переходите в список особистих ворогів, "коновалів" і безсердечних типів, очолюючи "Список падлюк і ворогів людства".
 
    Слава Богу, переважна більшість пацієнтів відноситься до типу "Нормальних". Це розумні, милі люди, яким щиро хочеться допомогти і немає потреби себе у цьому примушувати. І вони активно допомагають лікареві перемогти хворобу.