Продовження. Початок див.:
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/12605.phtml
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/12611.phtml
 
         
   Зауважу відразу, що мова не йде про лікарів столичних центрів чи медиків "Бориса". Мова піде про звичайних задрючених ескулапів міських поліклінік Чернігівщини чи Полтавщини і лікарів дільничих лікарень маленьких ПГТ та сіл і про медпрацівників "швидкої", що всі разом забезпечують 90% "охорони здоров'я".
    Коли моя дружина у 80-тих працювала дільничим терапевтом, вона, йдучи на 8 годин ранку на роботу, ніколи не поверталася раніше 19-ї, а спочатку і 20-ї години вечора. Приходила настільки стомлена, що їй ледь вистачало сил і бажання на швидку вечерю (вона була і залишається надзвичайно відповідальною). Потім потихеньку адаптувалася. Потім добрих двадцять років віддала роботі на "швидкій" і пішла на пенсію за моєю категоричною вимогою по стану здоровья, буквально надірвавши собі хребта на тій благородній справі служіння людям (тільки наша спільна професійність, наполегливість, терпіння і великі матеріальні витрати врятували її від кінцевого тяжкого каліцтва). Вона має 36 років медичного стажу, групу і пенсію 1000  грв.. "Allies inserviendo consumor" - "світячи іншим, згоряю сам" (девіз медика)... . Дуже красиво і злегка пічально... . А у наших реаліях... є добрий, інформаційно насичений російській аналог: гнусно.
    
    Три четверті, а може, й більше, викликів "швидкої" – необгрунтовані. Швидка медична допомога створена для рятування життя людини в критичних випадках, а не для перевезення чмошника, що зламав собі мізинця на руці, чи послуг таксі для загулявшої на Новий рік компанії.
    Мабуть, немає людини, яка б не лаяла б "швидку" через те, що вони "довго їдуть" і дістаються пацієнта, коли він починає холонути.
    
    Друзі! Якщо викликану вами "швидку" через гіпертонічний криз у бабусі ви не можете дочекатися, знайте: в цей час жінка-лікар із санітаркою можливо, тягають тлустого забльованого смердючого п'яницю, що валявся під парканом; можливо, вони у молодого довбня з температурою 38 град., що хворіє вже кілька днів, а в поліклініку йому йти ліньки; дуже можливо, що вони у бабці, якій просто потрібен укол, і вона хоче одержати його безплатно; можливо, що вони консультують якусь зманіжену дурепу, яка викликала "швидку", щоб їй пояснили, що приймати, "якщо їй вночі раптом стане погано (а зараз їй, ..., добре як нікому!)"; (були і в мене такі випадки, коли працював на районній "швидкій" фельдшером два рази по два місяця паралельно з літніми практиками). Кияни змушені очікувати "швидку", поки та стоїть, бо проїзд перекритий на годину через те, що повинен проїхати кортеж когось із владних зажирілих у безкарності падлюк.
    "Швидку" добрі люди викликають до утопленика, покритого трупними плямами, до трупа самовбивці-удавленика, що вже давно напіврозклався і смердить так, що підійти не можна, до чиновника, що перепив оковитої і обригався, як скотина, для знеболюючої ін'єкції наркотика онкохворому (для цього є спецбригада), викликають просто "на всяк випадок", а в цей час хтось помирає від тромбозу чи профузної кровотечі, чи серцевого нападу, коли кожна секунда на вагу золота і платини… .
    Не хочу говорити про нестачу пального для "швидкої" і часто-густо пусті бензобаки її машин, про дефіцит медикаментів, про хамське відношення до працівників, про те, як лікарі стаціонару презирливо називають "швидку" "ізвозчиками", про те, як родичі хворого відмовляються допомогти перенести його на ношах у машину ("це не наша обязанность!"), про те, як на мою дружину міліція намагалася звалити вину за смерть арештованого, якого самі ж менти вночі забили до смерті в камері попереднього ув'язнення (числені перелами ребер, внутрішні кровотечі, субдуральні гематоми)… .
    
    Скажіть мені, яким святим треба бути, щоб зберегти душу свою у чистоті, не пустивши в неї розчарування, озлоблення, не зачерствіти серцем, виконуючі свої обов'язки "на всі сто" за срані 1400 грв. на місяць, навчаючи одночасно одного-двох студентів, своїх дітей, допомагаючи при тому ще й своїм батькам, та ще й терплячи всі ці приниження? Що відчуває той добросовісний (а тому й злиденний!) лікар на викликові у квартирі, що аж тріщить від розкоші? При тому, що хазяїн міг би просто привезти свого хворого на станцію чи у лікарню власним транспортом, але "навіщо ж бензин витрачати, вони зобов'язані приїхати"! І "ні спасибі, на пажалуста", та ніхто й на це і не чекає… . ‎І не повезе ж, с..., а чекатиме "з принципу"... .
    Через не залежні від неї причини жінка, колега дружини по "швидкій", приїхала на виклик десь через півгодини з моменту виклику; ледь відкривши двері машини, одержала удар кулаком в обличчя від незадоволеного охамілого "тяжкохворого". Нокаут, струс мозку, сильний психічний стрес, два-три місяці стійких головних болей, суди. Причина виклику була, повірте, абсолютно нікчемною, у всякому випадку, це був виклик не невідкладний, виклик не для цієї служби.
    
    Легко вимагати від когось моральної ідеальності, паразитуючи на професійній добросовісності людей, у більшості своїй – людей звичайних, нормальних і хороших, співчутливих і порядних.
    
    Дільничий терапевт у поліклініці має норму прийому: 6 пацієнтів за годину, двадцять за три години, потім – похід по викликам по домах. В епідемічний період викликів стільки, що про якість допомоги годі й говорити, а лікар під кінець робочого дня іноді виглядає гірше за своїх підопічних, хоч відразу до патанатома… .
    Норма прийому терапевта, т.ч.: 10 хвилин на вислуховування скарг і анамнезу хворого, його огляд, записи-виписки, на роздуми щодо лікування, на диктування медсестрі записів у карточку тощо. Який геній може зробити щось путнє за десять хвилин? Що швидко робиться, те криве родиться. Діагностичних помилок не уникнути, а 90% з них мають місце саме через недостатній (іноді  недбалий, не без того...) огляд.
    А у коридорі товписька натомлених і від того злих пацієнтів, що дружньо обмінюються один з одним злістю і інфекцією, і кожен з яких дарує лікареві щедру порцію бацил та вірусів. Деякі, особливо "тонко виховані" (таких вистачає серед звільнених після відсидки на зоні озлоблених туберкульзників), кашляють-харкають прямо в обличчя. Маска – то бздура, вона насправді ні від чого не захищає, крім, хіба що, мікрокрапель слини, та й то її треба міняти кілька разів на день. Для віруса мікроотвори у масці – як для пінг-понгового м'ячика футбольні ворота.
    
    Мова досі йшла про умови праці і моральні стимули. Про матеріальні стимули сказати нічого через їх повну відсутність, а тема хабарів – то окрема розмова.
 
    Тепер про можливості самореалізації.
    Медицина, як і всяка інша професія, потребує постійного навчання: просто того практичного досвіду, що поступово набувається, недостатньо; крім того, набуття його нерідко іде через помилки, невдачі, а отже, і проблеми у хворих.
   Про курси удосконалення вже сказано. Значну користь лікар може одержати від читання періодики. Слід з гіркотою відмітити, що інформативна цінність української медичної періодики змушує бажати кращого, а зарубіжна кусається цінами. Інтернет – не вихід: професійних матеріалів там небагато, а ті, що є, не безкоштовні. Медична література дуже дорога. Постійна проблема – брак вільного часу для читання, той час забирається городами, присадибними ділянками і підробітками на четверть чи половину ставки. Ні часу, ні здоров'я на самоудосконалення не залишається. І бажання теж. Після нокауту.
    
    Одним абзацем повернуся до питання відбору у медвузи. Абсолютна більшість вступає за знаннями, а через хабар переважно ті, кому тих знань не вистачає, а грошей у батьків, навпаки, досить. І отут ті тата і мами, які за хабара впхнули свого трієчника учитися на контрактній основі, і той все-таки одержав диплома, щоб потім калічити людей, нехай заткнуться і подумають: а хотіли б вони, щоб їх полікував власний синок? А ще: чого люди не настільки вимогливі до самих себе так, як вони вимогливі до інших (і лікарів також)? На днях я слухав, як обурювався (справедливо) рівнем міської медицини (точніше, умовами перебування у палаті хірургічного стаціонару) один чиновник із газового хазяйства, заклятий хабарник, жлоб і бухарик, якого знає і кляне все місто. Яким прекрасним і натхненим він виглядав, яким праведним гнівом горіли його безсовісні очиці, які влучні метафори виходили з його уст! Затаврував всіх і все! Живого місця не залишив!
    Ледь не забув сказати, чим же той газовик обурювався…. Він мерз у палаті.
 
    Наступна тема згідно плану: "Пацієнт як він є". Пацієнт – не чурка дерев'яна, пацієнт – активний учасник лікувального процесу, активний борець за результат спільної з лікарем праці. Таким, у всякому разі, він би мав бути… .
    
    Продовжу завтра, якщо колеги нічого не матимуть проти. Душе прошу розуміти, що мої на цю тему ІМХО - не "адвокатські проповіді", а просто спроба показати стан справ "зсередини".