«А ну без истерик Мы врежемся в берег Сказал капитан»
(ВСВ)
 

1. Вступ
Йдеться, звичайно, про українську і російську мови, хай мене вибачать носії румунської, угорської, кримсько-татарської та інших мов нашої країни.
 
Нема питань щодо розуміння один одного, адже висловлювання українською чи російською не стає перешкодою для спілкування. Йдеться про дещо інше ..
 
Йдеться про ставлення один до одного і навіть більше - про майбутнє двомовної спільноти в нашій унітарній державі.
 
Існує певний спектр ставлень до мови. З одного краю спектру ми знаходимо носіїв, що висловлюються виключно українською, з іншого краю - виключно російськомовних спікерів. Простір між ними зповнений такими собі двомовними істотами, як от я.
 
Якою мовою до мене звертаються, такою я і відповідаю. Хоча за походженням і вихованням я є російськомовною людиною (хоч і етнічним українцем). Зізнаюсь, що такий стан речей створює мені певний психологічний дискомфорт. Не сприяє гармонізації душі.
 
Що означають - запитую я в себе, - ці перестрибування всередині себе з одного мовного простору у інший? Це означає, - відповідаю я собі, - що я живу проміж двох різних народів, кожний з яких охороняє свою ідентичність, користуючись своїм мовним ідентифікатором. А я не належу повною мірою ні до першого, ні до другого.
 
Це також означає, що я, переходячи на мову співрозмовника, визнаю його право залишатися у його власному мовно-культурному просторі. А мій співрозмовник не відчуває потреби позбавлятися комфортного самопочуття .. Так виглядає, що користування виключно своєю мовою співрозмовник розглядає як нагоду збільшити (хоч трохи) простір свого етно-культурного існування. Адже тиха конкуренція «дружніх» етно-культурних спільнот за спільний поки що простір не вщухає і на мить. Така конкуренція проглядає навіть на ДД, де ставлення до ІМХО визначається інколи не змістом цього ІМХО, а приналежністю його автора до певного мовно-етнічного класу.
 
2. Логіка двомовності
Спробую проаналізувати двомовне життя. Тобто, спробую порізати його на частинки і сховавшись під столом почну спостерігати як частинки почнуть шукати одна одну щоб поновити втрачену від аналізу цілісність.
 
Скальпель аналізу легко нарізає від природи цілісне суспільство на три класи.
 
Перші два класи містять кожний мономовну спільноту, назви їм можна дати нейтральні, виходячи з назв тих територій, на яких скупчилися спільноти: Північно-Західна Спільнота (ПЗС) і Південно-Східна Спільнота (ПСС). Етно-культурне життя кожної із зазначених спільнот нарізаю на такі фрагменти: «мова», «звичаї», «культура» «державність» може ще щось з такого класу («історична пам’ять», «вірування» тощо).
 
З-під стола спостерігаю, як перелякані частинки-ознаки спільнот хутко збігаються до своїх куп, зливаються в екстазі, залишаючи назовні саме мовні свої органи.
 
Отже, стикаючись один з одним, представники означених спільнот спочатку обнюхують мовні органи один одного, а потім вже стають у стійку чи то плече-до-плеча, чи то ніс-до-носу, в залежності від приналежності віз-а-ві до своїх чи до чужих.
 
Третій клас назвемо просто: ДвоМовна Спільнота (ДМС). Аби не оцей ДМС, то ПЗС і ПСС давно вже наточили б великого зуба один на одного .. Ну, то таке.
 
Як трапляються вибори одного з двох, то виникає двоколірна мапа голосувань, причому, кожна частина мапи виявляється без дірок ..  Нє, не будемо спрощувати – належність виборця до одного з перших двох класів не є 100%-ою гарантією голосування «за свого». Є певний розподіл голосів по претендентах .. Але самі претенденти знають, що статистична більшість кожного з класів є непорушною, тому претенденти мають визначитися, для якого класу вони є «своїми».
 
Отже, в політичному контексті найбільш цікавим для претендентів виявляється клас ДМС .. Навіть тут, на ДД, можна помітити певну зацікавленість представників класів ПЗС і ПСС до корегування на свій бік райтерів з класу ДМС. І навіть спостерігати певну роздратованість з того приводу, що імярек не корегується бажаним чином.
 
3. Державність
Якщо за «1» прийняти бажання росіянина мешкати в сильній державі, то класу ПЗС я надав би значення цього параметру 0.7, а класу ПСС – 0.3 (в класі ДМС я «бачу» майже однорідний розподіл від 0 до 1).
 
Тобто, більшість мешканців північного заходу була б не проти мати сильну українську державу, але саме «українську», тобто таку, в якій стиль життя визначався б звичаєвістю північного заходу. А решті – «міласті просім» - приєднуйтесь до титульного етносу на правах «підтитульного».
 
Більшість мешканців південного сходу взагалі скептично ставиться до поняття «держава Україна». Ці мешканці, після зникнення сересеру, в своїх уявленнях не здіймаються вище своєво рєгіона (можливо саме з цих міркувань і виникла назва «Партія регіонів»?). Їх влаштовує перебування під владою місцевого «князя».
 
Тут можна було б зазначити, що сильна держава є необхідною умовою для виживання нації, як із внутрішніх, так і з зовнішніх мотивів. Трансформація пострадянського супільства, яке окрім «заботи партії» нічого не знало, у сучасне громадянське суспільство, яке влаштовує життєустрій власними руками і на власний розсуд, без сприяння держави не може відбутися швидко і без потрясінь. Назовні сильна держава виборює своєму народу сприяння успішних держав навколішнього світу, захищає країну від хижацьких зазіхань сусідів. Ці майже банальні речі я написав для тих, в кого в голові бігають анархистські таргани.
 
4. Латентний перебіг хвороби
Отже, маємо:
- Два народи з різними ідентифікаторами і небажанням кожного ставати «підтитульною» нацією,
- унітарний культурно-адміністративний устрій держави і, відповідно, одну на всіх територію, де відбувається тиха конкуренція між ПЗС і ПСС за простір і мешканців, за ресурси і владу,
- послаблений державницький рівень свідомості, що провокує Росію та інших прибрати наші ресурси, інфраструктуру і визначати наш рівень і спосіб життя (тут доречно зауважу, що єдиним державником серед провідних політиків виявилася Юлія Тимошенко; на жаль, ця її унікальна властивість не могла знайти належної оцінки серед недержавницького населення і його жлобкуватої еліти).
Хвороба взаємних поборювань двох незмішуваних етно-культурних спільнот може довго перебувати в латентному стані, а може, за певною своєю логікою, зненацька спалахнути конфліктом. В останньому випадку можливим є прихід до влади сильної ноги в чоботі (згадаймо, що в сересері не було гарячих міжетнічних конфліктів).
 
Так чи інакше, але поки що не бачу шляхів перетворення України в успішну (в усіх сенсах) країну .. Йдеться про найближче (10 років) майбутнє.