Катер, розмірено заривався носом в високу зустрічну хвилю, вперто рухаючись по фарватеру проти течії і вітру, і вона, та хвиля, важко перевалювалась через ніс човна, заливала вітрозахисне скло, потьоками спадала на його ніс і далі за борт у рідну стихію. Де небо, де сонце? Лише початок вересня, а надворі холодна осіння ляпавиця. В катері, напроти, тепло і затишно, водонепроникний тент надійно відділяє його пасажирів від негоди. Рівне, монотонне рокотання двигуна налаштовує на мирний лад, дарує надію на благополучне завершення плавання, а ще запорука тому -  керманич, Капітан - шкіпер з більш ніж 40- річним стажем.
 
                                    
 
Його карбований профіль випромінює цілковитий спокій і незворушність. Катер навскоси перетинає фарватер і заходить у  довгу нешироку протоку  поміж двох стінок високого комишу. Вітру тут майже не відчувається, поверхня води вкрита лише легкими брижами. Ще здалеку у вічі впадає, стара кам’яна церква, котра стоїть собі, скільки пам’ятаю,  на невеличкому острівці, посеред канівського моря, ще з часів його зарегулювання.
                                  
                                    
  
     Зараз її реставрують і від берега до острова, на якому вона розташувалась, тягнуть пішохідний місток. За недобудованим містком, поруч з базою “Воєнохот”,  неслабе обійстя – такий собі родинний маєток якогось “нового українця”.
                                    
    База -  тут ми поповнюємо  запас питної води, а мисливці беруть  “відстрілки” (дозвіл на полювання на прилеглій водоймі)
Ще півгодини ходу і ми біля цілі. Зелений острів, йдемо уздовж широкої стіни очерету -  катер знаходить у ній вузьку, вільну від очерету, заводь і швартується біля невеликого причалу, де нас і зустрічає син Капітана.
                                    
     Капітан, вже багато років поспіль, з завидною послідовністю, проводить відпустку виключно на Острові, а по виході на пенсію живе на ньому, відлюдьком, з відкриття сезону полювання (початок серпня) і до кінця жовтня, в добре обжитому таборі. Час від часу, як те було з нами, він підбирає чергову компанію, що вирішила провести кілька вільних днів на узбіччі цивілізації і доправляє її на Острів.
     Оглядаю табір, в цьому році я тут вперше. Як завжди навкруги ідеальний порядок, біля причалу, прямо над водою, під розлогою семиствольною липою великий намет – кухня;
                                    
в ній дощатий, охайно накрий цератою стіл, лавки.
                                    
                                      
                                        
      Поодаль, під віковим дубом, 5-містний намет, неподалік від нього технічний намет-склад, трохи ближче до води двомісний гостьовий намет, ще є два зручних спальних місця в самому катері  Під двоскатним брезентовим пологом, акуратно складені нарубані дрова, в глибині  табору душова кабінка і ще безліч інших дрібниць, необхідних при тривалому перебуванні в польових умовах.
                                        
                                                
    Острів великий: завдовжки біля 2,5 км, завширшки більш ніж півкілометра, він піднімається над водою, місцями метрів на 20,  порослий віковим змішаним лісом і молодим зеленим підліском. По периметру острів оточує широка стіна непролазного очерету і нечасто в ньому можна зустріти прогалину, з вільним підходом до суходолу.
     В грибний сезон - білі гриби всюди, їх можна зустріти в метрі-двох від намету або кухні.
                                        
                                      
                                      
                                      
А ще риболовля: окрім класичного лову на спінінг судака, щуки або окуня,
                                      
                                      
місце знане своїми карасями, стандартний розмір яких десь біля 0,5 кг і те є істина правда, бо попадаються навіть кілограмові екземпляри.  Карася ловлять прямо з корми катера, закидаючи насадку якомога ближче до очерету.
                                      
                                      
                                      
     Більш ніж 30 років, майже незмінним  складом, кілька разів в сезон, ми вибираємось на полювання і рибалку, зазвичай днів на  4-5. Найчастіше то київське або канівське водосховища, а до Чорнобиля ще і р. Прип’ять, включаючи Білорусь.
 
     Я люблю ті поїздки за можливість на певний час вимкнути передачу, відсторонившись  від повсякденних турбот. А ще я люблю наше товариство, в якому панує любов і злагода і де кожен виконує якусь свою, маленьку, але важливу функцію, де свобода одного не стоїть поперек свободи іншого. Де кожен, без зайвого нагадування виконує якусь невелику частку загальної справи, де немає старших і молодших, командирів і підлеглих, чергових по табору та інших атрибутів сталих колективів. Кожен займається тим, що краще виходить, без загальних обов’язкових заходів, без найменшого натяку на авторитаризм, і та система відносин на протязі десятиліть не дала осічки жодного разу.
 
      Поїздка, як правило, починалась донедавна, з бази УТМР (Українське товариство мисливців та рибалок). Донедавна тому, що за останні два-три роки система надання послуг з боку організацій “УТМР”  і “Военохот” зазнала значних змін – і, зрозуміло, не в якості надання послуг (тут, навпаки, спостерігається їх повний занепад), а саме в частині оплати за ті послуги. Ще 3-4 роки орендна плата за дюралевий човен типу “Язь” складала 5-10 грн./світловий день, “відстрілка” стільки ж. Зараз і те і інше – 100 грн.!
     То ж для пересічного споживача дорога на ті бази закрилась і зараз риболови та мисливці вважають за краще користуватися власними плавзасобами; то ж стоять ті  “Язі”, без найменшого попиту, непорушно, увесь сезон. Для чого те робиться доводиться тільки здогадуватись.
     Далі, всього лише 1,5 години ходу на веслових човнах і плавання завершується висадкою на одному з облюбованих раніше островів.
        
     Зазвичай, приїзд відмічався генеральною приборкою території – все що горить у вогонь, інше під лопату. По собі завжди залишали чисту місцевість, сподіваючись що у наших наступників також не підніметься рука закидати сміттям прибрану територію. Та марне, кожного разу, за рІдким випадком, все потрібно було починати заново. Завжди дивувало те, як люди, згинаючись під тягарем ноші, тягнуть на природу здоровенні торби з харчем, а назад повертаються з порожніми руками, кидаючи, ничтоже сумняшеся,  спустошену тару на місці перебування.
 
     З жалем констатую – останнім часом ця сумна тенденція набуває масштабу стихійного лиха і виконувати оті санітарні заходи стає дедалі важче. Гори техногенного сміття піднімаються все вище і вище і нема тому краю – то ж і цю проблему з часом теж треба буде вирішувати, якщо той час нам іще відведений.
     Я не мисливець, хоча мене, мої друзі-мисливці, довгий час намагались ним зробити, але я ним так і не став, бо не зумів сумістити любов до рибалки з іншим заняттям. Найперші мої дитячі спогади – я з вудкою і невеличким відерцем спускаюся стежкою, поміж високим картоплинням, до ставу, де у його сумерковій глибині на мене чекають лискучі сріблясті карасі.
      Мої друзі самі, і тому навчили своїх синів, полюють ще дідівським способом.
За ним, ще задовго до світанку потрібно на веслах підійти до заздалегідь облюбованого місця, розкинути на мілководді півтора-два десятка резинових або пластикових чучел качок до яких прикріплена тонка шворка зі свинцевим грузилом на кінці. Потім належить якомога глибше заштовхати човна у комишеву стінку і, замаскувавшись, завмерти в очікувані на ту мить, коли ще у ранкових сутінках, на підсадку до чучел, зайде табунець качок, або з очерету, на призов мисливського манка, випливе зграйка лисок.
                                                  
                                                  
Не знаю чи залишились ще такі мисливці, якими є мої друзі, чи то вже доживає кінця класика полювання на водоплавних. Бо те, що зараз можна спостерігати на водоймах полюванням назвати важко.
      На великій швидкості, зі страшенним гуркотом потужних підвісних двигунів, по водоймі ганяють десятки моторних човнів і в кожному з них дві-три рушниці. Вони  відкривають шалену стрілянину по всьому, що піднімається на крило на відстані до 200 м., з прогнозованим, відповідно, результатом. Потрібно бути у повній готовності, щоб захистити від зазіхань моторизованих корсарів свої чучела, бо коли в поле зору таких мисливців попадає безтурботний табунець чучелок, вони відкривають вогонь з усіх наявних стволів, дивуючись чого ті дурні качки не злітають.
 
      Тож при кожній появі загрози, належить заздалегідь висунутись із засідки, вимахуючи білим прапором, бо ті чучела вже клеєні-переклеєні від тої напасті. Траплялись і анекдотичні випадки. Цього сезону до Капітана, котрий стояв у човні на чатах разом із сином, підпливли на моторному човні двоє мисливців і, заглушивши двигуна, звернулись до них з проханням:
- Можна ми тут біля вас покрякаєм?
- Ну, крякайте, коли є бажання – з цікавістю відреагували ті на досить дивну
пропозицію.
    
Гості, ледь пропхнувши ніс човна в очерет, на відстані метрів з 10 від крайнього опудала, щось там почаклували внизу, вмикаючи, очевидно, якийсь електронний манок, бо слідом почалось щось неймовірне. Гучно, на всю водойму, полинув багатоголосний пташиний хор. Тут було все: крякання качок, гелготання гусей, курликання журавлиного клину, ухання сови, цвірінчання весняних горобців – чисто савана в сезон дощів. Мабуть, на думку власників того чуда техніки, на той жагучий призов, з усієї водойми, мало позлітатись все, що з крилами. Все ж якийсь наслідок по тому таки був: лиски, які до того уже заспокоїлись і мирно бабрались на краю протилежної стінки очерету, від несподіванки, гучно лопочучи лапами, рвонули в глибину комишевих нетрів.
                                                
     Скільки Бог відвів часу, я пам’ятатиму цей острів, бездонне зоряне небо над головою, чисте полум’я  вогнища холодним осіннім вечором, туман над вранішнім річковим дзеркалом, поплавок, що завмер в ранкових сутінках біля самого очерету, в очікувані першої  несміливої покльовки.
                                        
Я пам’ятатиму кожен удар річкового хижака, що віддається в руку несподіваним трепетом. Я благословлятиму кожну, пійману мною рибу, а ще більше ту, котрій поталанило зійти. А ще я пам’ятатиму своїх дорогих друзів, тих, з ким провів так багато кращих у житті часів, а надто тих, хто пішов од нас назавжди, залишивши частинку себе в моєму серці.