Біда України в тому, що нею керують люди,
які її не люблять
Михайло Грушевський
 
Цього року Україна відзначила 18-річчя незалежності. Пристойний термін, щоб навести у власному домі порядок, використати свої стратегічні, економічні, природні, науково-технічні і людські переваги для прогресу в сучасному інтегрованому і інтернаціоналізованому світі. Тим більше, маючи найвигідніші, порівняно з іншими пострадянськими країнами, стартові можливості, і звільнившись від необхідності виконувати вказівки ззовні. Впевнений, що сподівання рухівців, що тепер, коли ніхто «не забиратиме українського сала», перед нами відкриваються світлі перспективи, були щирими. Але наївними.
 
В ейфорії перших місяців ніхто не звернув увагу, що владу перебрали у свої руки люди з деформованою «хутірською філософією», яку у ХІХ столітті Пантелеймон Куліш розробляв як ідеал українського життя, природній осередок національної самобутності українця. І якщо образ хутора був домінантою мислення письменника, він закладав у нього позитив, то політики останнього покоління виглядають через призму цієї філософії, як люди, що  закритися у своєму хуторі, намагаються побільше стягнути добра на своє обійстя, ні з ким не ділитися, їсти, фігурально висловлюючись, сало під ковдрою. До них повністю підходить вбивча характеристика, дана одним із дослідників творчості Куліша В. Петровим – «європейці між хуторян і хуторяни між європейцями».
 
Ось і вийшло, що замість творення, як це відбувається в колишніх соціалістичних країнах, в тому числі на теренах бувшого Союзу, майже два десятиліття ми спостерігаємо суцільну руйнацію. Якщо говорити відверто, то країна знищена, вона приватизована 130-ма сім’ями, до яких долучилися менш впливові місцеві латифундисти на кшталт колишнього нардепа Лозинського, про статки і феодальні замашки якого українці дізналися лише завдяки резонансному злочину. На жаль, і всі це добре розуміють, він би не став публічною подією, якби не загострилися політичні розбірки в стані колишніх «любих друзів». Так що про торжество справедливості і диктатуру закону поки що говорити зарано, тим паче, що Лозинський, як і десятки інших злочинців із числа високопосадовців, безслідно зник. Хтось вірить, що його знайдуть?
 
Завдяки діяльності провідних політичних партій і політиків, яким, за даними соціологічних досліджень, український виборець продовжує довіряти, країна розкололася за географічними, етнічними і майновими ознаками. Як може нормально розвиватися суспільство, в якому статки однієї людини більші річного бюджету держави, а 95 відсотків населення по-суті є бідними? При тому, зверніть увагу, і працюючі. Не може апріорі працююча людина бути бідною.
 
Через 10-15 років Україні і її населенню загрожує повна деградація. Бо сьогодні ми посідаємо перше місце у світі за рівнем дитячого алкоголізму. Зрозуміло, яке майбутнє нас чекає. А все тому, що, як і за часів визвольних змагань 1917-1921 рр., Україною керують люди, які її не люблять. А вони ж відносять себе до політичної еліти.
 
Давайте разом порозмірковуємо про ситуацію, що склалася. Як показала практика, партійно-політична структуризація в умовах України не спрацювала. Можливо, тому, що вона одностороння – нині як влада, так і опозиція, за винятком комуністів, представлені лише спектром партій з ліберальною ідеологією. Можливо, тому, що партійні симпатії серед виборців втратили будь-який сенс: люди самовіддано люблять вождів, а не прагматично обирають ідеї і програми. Це характерно для феодалізованого суспільства з відсутніми демократичними традиціями і з повальною бідністю. Політична еліта вдало користується тим, що бідну людину легко купити. Тому вибори перетворюються не на змагання програм, а на свого роду аукціони – підтримують того, хто більше заплатить. До речі, на останніх парламентських виборах такої спокуси не змогли уникнути навіть комуністи і соціалісти. І абсолютно адекватним реальному стану речей є термін, вперше озвучений Олександром Морозом – «політичний туризм». Парадокс, але, на відміну від європейських країн, пересічний українець, перш ніж вийти навіть на мітинг чи демонстрацію по відстоюванню його ж життєвих інтересів, поцікавиться: «А скільки за це заплатять?».
 
Отже, не треба дивуватися, що ми так живемо. Не даремно один відомий український політик і письменник якось сказав : «Політика – брудна справа. Люди обирають 300 негідників, а потім вони формують «порядний уряд». До речі, таким негідникам ще й вельми сприяє домінуючий принцип «Моя хата скраю».
 
Де ж вихід, вибачте за каламбур, із безвихіддя? У нових людях, або, як модно зараз говорити, новій політичній еліті? Як би не так! Нова політична еліта – це, як правило, «мажори», діти старої еліти, котрі вже відчули смак дармових  неправедних грошей, втратили будь-які моральні орієнтири і міняти свою систему цінностей не збираються попри блискучі спічі на «Свободах» Савіка Шустера, Інтера та ICTV. Звичайно, багато читачів можуть назвати прізвища Володимира Литвина, Анатолія Гриценка, Арсенія Яценюка… Список можна продовжити. Але які ж вони «нові» включно з Яценюком, незважаючи на його молодість? Безсумнівно, він розумний і талановитий. Проте, як глаголить народна мудрість, «скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти». А в друзях у Арсенія Петровича всі, хто сприяв його кар’єрі, в першу чергу нині діючий Президент Віктор Ющенко, і ті, хто щедро фінансує його передвиборчу кампанію, на чолі з Фірташем і Пінчуком. Втім, навіть не це головне. За могутньої підтримки молодий політик стрімко злетів по кар’єрних сходах, отримуючи все більш високі державні посади. Але, як цілком аргументовано зауважив політолог Михайло Погребинський, «скрізь, де б Яценюк не побував, він лише починав працювати, встигав зарекомендувати себе, і, нічого видатного не зробивши, переходив на інше місце». Не доводиться сумніватися, що у президентському кріслі станеться те ж саме.
 
Аналізуючи реальний стан справ в Україні, мені прийшла в голову, можна сказати, крамольна думка. Всі нині існуючі політичні партії скомпрометували себе. Хоч це не означає, що в кожній з них немає порядних людей. Чесних, совісливих, які не рвалися до влади і просто знають, як розвивати науку і виробництво, організовувати сільське господарство, піднімати освіту і медицину, здійснювати судочинство по закону, а не за гроші. Інакше кажучи, людей, котрі прагматично дивляться на речі, є справжніми, а не квасними патріотами, всім серцем люблять Україну, кожного її жителя, органічно не сприймають соціальну несправедливість. От з таких, напевно, і варто створювати основу для якісно нового об’єднання, свого роду «партії порядних людей».
 
Зробити це, безперечно, не просто. У всякому випадку, серед розмаїття нинішніх претендентів на національне лідерство я особисто віддав би перевагу Володимиру Семиноженку, котрий разом із своїми однодумцями заснував громадянський рух «Нова Україна». Як би там не було, але персоналії у русі і цілі програми викликають довіру. Як, до речі, і життєва та політична позиція Сергія Тигіпка, як людини, здатної адекватно сприймати оточуючу дійсність і не зацикленій на власному збагаченні. Людини, яка відчуває власний дискомфорт серед повальної бідності, і тому буде боротися проти цього ганебного явища, в чому переконалися чернігівці, котрі 18 серпня прийшли на зустріч із Сергієм Леонідовичем в обласний драмтеатр. Хоч, не превеликий жаль, за правильними словами не зажди стоять відповідні справи.
 
Що, в принципі, потрібно українцю, незалежно від місця його проживання, політичних і релігійних переконань? (представники кланово-олігархічних угрупувань тут до уваги не беруться, у них зовсім інші інтереси, про які я скажу трохи нижче). Небагато: жити в єдиній, згуртованій і процвітаючій, політично стабільній та економічно успішній державі. Державі, яка буде одним з європейських лідерів і яку поважатимуть серед світової спільноти, де кожна людина, незалежно від соціального стану і місця проживання, почуватиметься захищеною і впевненою у своєму і своїх дітей майбутньому. Де люди будуть жити,  а не виживати, мати рівні стартові можливості для досягнення життєвих і професійних цілей, творити свою долю самі. Де не буде багатіїв, що бісяться з жиру, і бідних, котрим немає за що купити хліба і молока, де вища освіта буде загальнодоступною і її здобуватимуть розумні, а не багаті.
 
Ця мета і може стати привабливою національною ідеєю, щодо відсутності якої постійно бідкаються наші політики і реалізація якої, нарешті, зможе перетворити Україну з етнографічної нації в політичну. Справа за малим – об’єднати людей для досягнення цієї мети. Переконаний, охочих, особливо в період виборчих кампаній, взяти на себе такі функції, хоч відбавляй. Одна біда – чисто за Станіславським: не вірю. Не вірю ні Ющенку, ні Тимошенко, ні Литвину, ні Януковичу, ні Симоненку, ні десяткам їхніх політичних клонів. Бо ніхто з них не любить Україну, а любить лише сам себе. Як зашорені коні, вони  вже нездатні відмовитися від творення свого багатства на сльозах і крові своїх співвітчизників. Вони не здатні вкладати гроші у розвиток вітчизняного виробництва і створення нових робочих місць, а не у престижну нерухомість на своїх і зарубіжних теренах. Вони просто не уявляють, що вага людини в суспільстві не обов’язково визначається годинником вартістю у 100 тис. доларів. Вони органічно вписалися у викристалізовану схему телевізійних дебатів «навішування локшини на вуха глядачів». Це – стиль і спосіб життя наскрізь трухлявої, випадкової і бездарної меншини суспільства, котру, за непорозумінням, назвали політичною елітою. Врешті-решт, якби вони хотіли чи могли зробити щось добре для своєї країни і людей, які в ній живуть, то часу для цього було більш ніж достатньо.
 
Вимушений визнати, що це стосується і лівих сил, яким я відверто симпатизую. Тому що, зо означенням, саме вони мали б, в першу чергу, відстоювати інтереси середнього класу і знедолених. Проте комуністи і соціалісти вкупі із «прогресивними» на чолі з Наталією Вітренко і об’єднаними соціал-демократами до останнього часу йшли порізно. Обнадійливі сигнали стосовно об’єднання Симоненка і Мороза, скоріше за все, так і не викристалізуються в якусь реальність.
 
Про лібералів нічого і говорити. Тут, як кажуть, повний «абзац». Єдиний Центр на чолі з Віктором Балогою, що створювався на противагу Партії регіонів і в підтримку Нашої України, здається, готовий кинутися в обійми  Віктора Януковича. Чого не зробиш заради збереження і примноження капіталу! Згадайте мудрого Карла Маркса.
 
Логіка життя підказує, що нинішні провідні гравці на українській політичній сцені, незважаючи на вік – не завтрашній, а вчорашній день національної історії. Люди, молоді чи старі, відчувши запах крові, як вампіри, вже не піддаються лікуванню. Професіонали серед них не уживаються, вони їм заважають, бо не вміють робити кар’єру на прислужуванні. Їм не потрібні творці, їм більш до вподоби  руйнівники. Спокуса безмежної влади і безконтрольного доступу до державних резервів настільки велика, що перед нею не змогли встояти навіть представники партій, що сповідують європейські соціал-демократичні цінності.
 
То невже Україна опинилися у глухому історичному куті? Частково так. У всякому випадку, серед лідерів громадських симпатій претендентів на роль національного поводиря не спостерігається. Але, з іншого боку, безвихідних ситуацій не буває. Необхідна лише надзвичайна мобілізація суспільства, розуміння кожним власної відповідальності за долю країни, щоб населення відчуло себе не набрідом, а громадянами, що живуть у цивілізованому суспільстві. Настав, так би мовити, час збирати каміння, гуртуватися навколо тих, хто по-справжньому люблять Україну, професійно можуть організувати справу як у галузі державного будівництва, так і в різних секторах економіки і соціальної сфери. Інакше буде пізно. Відверто кажучи, новим-старим утворенням типу «Фронт змін» Арсенія Яценюка, «Громадська позиція» Анатолія Гриценка і його Конституція порядку, «За демократію і справедливість» Йосипа Вінського тощо я не довіряю. Але так хочеться повірити, що колись ми все-таки оберемо до влади відповідальних людей.
 
Максим Кернасовський