Мені було трохи більше п’ятнадцяти, коли ти народилася. Я вважав себе значно старшим, атож і значно розумнішим за тебе. В свої п’ятнадцять я вже написав з десяток пісень, які слухали і півтора десятки, яких я нікому не показував. Я вже виклянчив у батьків свою першу гітару і вже встиг її уграти. Я вже пізнав кохання і встиг стати циніком. А ти народилася. Ми так вважали. Вони так вважали (та й досі так вважають (ємо)). Ми, такі розумні, такі мудрі, шукали твою пуповину, нам так хотілося її розірвати, адже це так солодко — відірвати пуповину. Це так солодко — бути суворим капітаном, що дає кораблю путівку у бон вояж... Капітаном, що з суворими очима, червоними від систематичного пияцтва, дає цінні поради, які мають божественним смолоскипом освітлювати твій шлях і яких цей розумник ніколи не відчував на своїй шкірі. Ми всі такі мудрі... Мене верне від цієї мудрощі...
 
Нам і на думку не спадало, що те, що ми мали за народження, було всього лише черговим намаганням вийти з коми. Нам, невчортаздубаохрінілим капітанам, й на думку не спадає простий факт: той день, який ми маємо за день твого Народження — насправді є нашим днем Народження. Ти є, була і, я щиро сподіваюся, будеш. Такою чи іншою. Українською чи абрусєвшею, але ти будеш... А ми?
 
А ми... А чи потрібні матері діти, що вважають себе розумнішими за матір, а самі навіть не здатні відрізнити свій ДН від ДН матері? Ти, як будь яка мати, любитимеш нас всіх однаково. Тобі болить, коли ми зраджуємо тебе, але ти не знаєш, що таке ненависть. Тобі байдуже з якими прапорами ми носимося, аби були живі й здорові...
 
Ти любиш нас в собі. А ми... Ми, як останні макаки, любимо СЕБЕ в тобі. Ти пробачиш нам навіть це. Ти не звинуватиш нас у своїй смерті. А ми й не покаємося, оскільки ми ж такі старі, а тобі лише двадцятка минула.
 
Ми дивитимемося на твою агонію і даватимемо тобі поради. І жодна мавпа не набере 103.