Огидний будильник, як завжди, прорізав тишу дому дратуючою мелодією. Ну от ніяк не знайду часу змінити її на іншу! Хоча, начинений більш приємним для вуха вмістом, він все одно буде огидним об'єктом. Ну статус у нього такий.
За теплою ковдрою починався звичайний напружений день. Тим більш цінними та солодкими були останні хвилини млості.
 
Передчуття зранку було гидким. Таке передчуття вже давно оселилось десь всередені. Кожен день я маю бути готовою до неприємностей. Таке зараз у нас життя.
 
Pанок був таким, як і завжди: дворазова спроба розбудити Сашку, осоружний присмак рекламовоної зубної пасти, рижий кіт Тімка, звично нявкаючий під вхідними дверима, аби його пустили в тепло, дзижчання кавової машини і нарешті, як нагорода, насолода від філіжанки самої кави.
 
Тільки коли Сашка, (як завжди у останню мить), грюкнула дверима машини, я трохи заспокоїлась: встигнемо! Якщо, Бог дасть, і десь по дорозі не трапиться пробка... Мені не хотілося думати про наслідки, якщо-таки трапиться. Деякий час у машині було тихо. Тільки радіо белькотіло знайомими голосами ведучих, які в сто п’ятдесят перший ранок розігрували якісь квитки серед ранніх нероб-дозвонювачів. На нього ніхто не зважав. Кожен думав про своє.
 
Дорога до Сашкіної школи, а потім звідти - на роботу, була знайома до кожної вибоїни.
З'їзд з гори по грунтовці.
Величезна, брудна, не просихаюча, навіть влітку, калюжа.
Незагороджене, вже давно закрите, (але чомусь все одно чинне), кладовище з двоповерховими могилами. З якого місцеві бомжі пару років тому вкрали всі хрести і поздавали на металобрухт.
Міст через залізницю з залишками асфальту, укладеного ще за радянських часів, і облізлою багатошаровою фарбою на похилих огородженнях.
Праворуч за мостом, в ярку, - звалище різнобарвья строкатих кульків, а серед них –  місцеві бездомні собаки з проводжаючими тебе сумними очима.
Через триста метрів - міська площа з пофарбованим, чомусь, у синій колір пам'ятником Сірку.
Далі, вздовж дороги - ланцюг величезних ям і вибоїн, які є наслідком відкритого торік місцевого «Супермагазіну» (назва – ну наче знущання!). І оминути які можна, тільки заїхавши одним колесом на пощерблений бордюр.
Ще далі - закрита (під час мого проїзду), ощадкаса з десятком бабусь під нею (і це за годину до відкриття!), які лаються тепер вже не на Юльку-злодійку, а, ймовірно, на Януковича.
Далі, на виїзді з містечка, на зупинці, купка замерзлих і заспаних студентів з вже майже знайомими обличчями, які звично намагаються впіймати будь-яку машину до міста через відсутність маршрутки, між іншим, зовсім не дешевої.
Двох смуговий підйом на виїзді, де всі «транзитники» люблять розігнатися, опинившись нарешті на свободі траси.
З самого верху, на горі, непримітний вказівник, що населений пункт скінчився. А поруч з ним, сховавшись в кущах, звісно ж, ДАЇшна машина з двома ментами і радаром, яким весь час і «годуються» його господарі за рахунок любителів їздити більш, ніж 60-70. (Добрі місцеві хлопчаки на початку підйому періодично вішають на стовпі намальований від руки плакат «Обережно, менти!" Але більше одного дня він не затримується).
Кілька дрібних населених пунктів по трасі (зі своїми «бідами») і, нарешті, ... Харків.
Пробка! … Але, дякувати Богові, невелика.
 
... Сашкіна школа, з написом при вході: «Гідна освіта - запорука твого життєвого успіху!»
 
Фуууф… встигли! Майже ... Бо дзвенить дзвоник.
- Який у тебе перший урок? – питаю.
- Ху Ку! – вже на бігу.
- ???
- Художня культура! – долинає вже від дверей школи.
 
Абалдєть!!!
 
Розвертаю машину. Тепер – на роботу. Пробок в цьому напрямку – точно не буде. Перевірено часом.
 
... День пролітає майже не помітно. На вулиці вже зовсім темно. Відчуваю, як «засмоктало» у шлунку. Невже я не обідала? Заглядаю в холодильник. Точно, забула! Мій судочок із макаронами і котлетою самотньо стоїть на нижній полиці. Гаразд, нехай залишається на завтра! Пообідаю вдома.
Сьогодні бридке передчуття підвело. Ну, і дякувати Богові! Правда зранку зателефонували з районної податкової і «попросили» сплатити 300 гривень на рахунок за канцтовари, але це ж так, чиста дрібниця!
А загалом – звичайний день. Нічого не сталося.
Або сталося? Тільки я вже до цього звикла?
Від цієї думки стає страшно.
І гидко, ... як вранці.
Замкнене коло?