Лежить тарган на спині, дригає лапами.
Другий питає: "Ші, аеробік?"
"Нуй, дихлофос!"
Молдавський анекдот
Сидимо якось: я і Вічність.
Вона мені каже: "Левитаненко, ти - знахабнів! Усі рипаються, метушаться на моєму тілі, а ти - як барчук звісив ноги з мого горба, заліз мені за пазуху, облаштувався там чемненько. Прискіпив до моєї цицьки, наче абонемент там маєш пожитєвий! Ти, звичайно, покірне телятко, з обох цистерн, падлюко різнополюсовий, смокчеш, але ж я можу і відлучити тебе від живильного нектару. Просто задля досліду, аби поглянути, як ти знавісніло конвульсивно дригатимеш лапами у нестачі натхнення".
Я, із хтивим придихом, розсміявся їй у обличчя: "Ти, звичайно, баба - авторитетна. Такого кайфу від спілкування ні з ким іншим і не отримаєш. Знову ж таки, дупа в тебе наче циркулем намальована. Але де ж ти такого коханця, як я, знайдеш? Щоби твої фантазії, тисячоліттями перелатані, по-новому виконував, та ще й із задоволенням? Сама собі ворог? Тож не лякай - я ляканий! Це ти по Плану існуєш, а я - вийобуюсь наскільки сил вистачить. Користуйся принагідно. Хіба я чогось для тебе шкодував?"
А вона (баба - вона баба і є, руйнування та килимне бомбардування власної монади для неї рідна стихія!) губи розкопилила, і отак, цівкою метеоритів, крізь зуби промовляє: "Та що ж такого у тобі, недоумку, є, що я, неосяжна, ще не бачила, пустотливий ти мій? Усі свої струни та струнки я знаю, віртуозів гри на них бачила-перебачила, їх висолоплені від натуги язики до цих пір у жахливих снах бачу. Довийобуєшся, хлопчино! Незамінних для Вічності справді не існує".
"Ага, - глумлюся я, - але ж його, чи її, треба спочатку виносити, і не дев’ять місяців, воно має прижитися на твоєму оксамитовому тілі, алергії на життя позбавитися, а це справа довга, виховатися, загартуватися, навчитися тримати удар під дих, по яйцям та у щелепу, зрозуміти своє призначення, а не дай Бог!, чимось, крім творчості, завагітніти, стільки але..., а я ось перехворів усіма облудами, нотуючи мізантропію, не забронзовів, хоча потяг такий був, навчився плювки із обличчя та душі хустинкою із твоїми ініціалами інтелігентно та вишукано витирати; та вірю-вірю, що колись буде кращий ніж я!, але зараз у тебе іншого коханця немає і в найближчій перспективі не вирине, тож, Моя Величносте, за нестачею гербових скрижалів, пиши на звичайному - зараз душу розчиню, усю у рунах шрамів, на якій сторінці?, комедією чи драмою твоя душенька воліє сьогодні побавитися?"
"Слизький ти Левитаненко, як облизень, якого я ніколи, на відміну від тебе, не впіймаю, - скривилася Вона, - наче й наговорив купу гидот, а образитись на тебе неможливо, бо ніяк не зрозумію на що ти тиснеш: на мою шляхетність чи на мою печінку?! А ображатися я люблю, ген окупантського материнства мою пиху проти твоєї невдячності агітує, доповідає: невдячне дитинча та балуване! Ти ж балуваний?"
"Атож, - ще ширше продаю рештки зубів я, - звідки вдячності взятися у вічного студента факультету збитих месершмідтів та юнкерсів, який на факультативному курсі згадування імені Бога усі зуби стер і пам’ять сіліконував по самі зап’ястя скривавлених та невідмитих у Леті рук? Хіба не ти у Лету вільні радикали жменями сипала, аби виняньчити такого як я? Балуваний, бо душевна палітра, як в борщеві овочева, різноманітна. Кожного разу для тебе і для отетеревілого людства іншу родзинку знаходжу!"
"Але ж я думала, - із викликом, відпрацьованим курвами на клієнтах-дебютантах, вразливих до цинізму і звинувачень у профнепридатності, мовила Вічність, - що ти із піхви інтернаціоналістом вилізеш, багатогранним духовним збоченцем, а ти обмежив себе потужним українством! Причому, мені видається, свідомо! Свідомит - широка перспектива на вузький світ, у моєму незгасимому віконці".
"Ти тепер це віконцем називаєш?!!! - Сміявся, аж із ліжка на зоряну підлогу впав. Мовив, схлипуючи: - Добре, що не іконцем, несамовита й ненаситна, як Бєлінський і Коллонтай, вирова вирва. Та на цьому віконці пластик ставити треба, бо там від космічних протягів декілька відер галактик із посвистом пролітає! Не цнотлива дівчинко вже, за що і любимо!"
Посуворішала: "Любиш? Дивись у вічі!"
"Знайшла дурного? - Не від алкоголю п’яний, від бесіди, контролюю колізії потужно. - Скам’янію я в окропі твоєї пристрасті. Буду неначе пам’ятник перемігшому онанізм соціалізму. А то наче немає чим мені на твоєму тілі милуватися? Он малюнок Модильяні промайнув у твоїх вигинах. А очі твої немовби чорні діри, затягує туди гравітацією та плющить і ковбасить на молекули. Стівен Хокінг засвідчує. Зворотні стріли Сивого Дракону Часу тільки, наче презервативи, й рятують".
"Ага, - отут вона мене й затаврувала дотепом на моїй Стіні Сміху, - отак геніальні особистості, накульгуючи, й народжуються! Де ж твоя п’ятка на яку ти припадаєш від болю недосконалості, мій невразливий до соціальних спокус Ахіллесе? Я ж - Система, відповідно, ідеальних істот не створюю. Усі гвинтики іржавіють і мелються на млині Вічності повільно, але дрібно, як згадувані тобою молекули".
"У цьому світі стільки смачних страв, а ти спрямуй думку, зметикуй, чи у змозі твій шлунок перетравити усі ці кулінарні шедеври, якщо жерти ненаситно? - Вужем завертівся я на розпеченій пательні роздумів. - Насолоджуватись гортані смаком - це одне, великого розуму не потрібно щоби запхати, а у шлунку, двигуна вічного, але не із дамаської сталі, спитай! Він що у тебе в приймах? Він що не частина тебе? Його голос на нараді співзасновників не розглядається? Чим він гірший від геніталій чи тім’ячка? А я хіба не частина тебе? Чого ж ти проти частини себе вийобуєшся? Яка б вона не була. Криві пальці на нозі хіба не рідні? Теж мені знайшла неодмінного дурника у селі! Чого ти комизишся? Невже навіть в голодний рік за лантух картоплі не погодишся на такого, класного у своїй притаманній осоружності?"
"Ковзаєш по моєму тілу, неначе Зайцев та Родніна, глузуючи з американських постійно других пар, соломки підстели! - Якщо жінка, хоч і Вічна, дивиться погрозливо - оргазму не оминути!"
"Трактор знає куди їде! - Як козир викидаю хвацьку нахабну думку, останній довід жебраків".
"Щось цей трактор, як старий кінь, борозну мою не псує, але зорює за власним малюнком!" - Ну ось, визнала що і її облаштування оригінальне, має власні властивості!
"А-а-а, зрозуміла нарешті, що тебе бісить! - стрибаю, розпалюючи люльку, на батуті піднесення, як Холмс перед Ватсоном. - Шанси мені даєш перманентно - а я їх не реалізовую, нехтую збігами, дивами та одкровеннями, і тупо отримую від цього насолоду. Шикую, одним словом, за рахунок вищих сил. Але ж аванс - він і є аванс! Визнаю - нахабо! На тілі Вічності. Хіба мене за це не варто поважати?!"
"Поважати варто лише статус. - Зверхньо цідить зарозуміло-зрозуміла Вічність. - Ти від нього принципово відмовлявся. Це - неповага. Неповага принципова. Розкіш, яка дозволена лише Богові. А ти куди із калениковим гопаком?"
"Слухай, ну ти ж вічна, Вічність, мене ж вже давно немає, чому ти продовжуєш зі мною сперечатися? " - роблю вигляд, що стомився від безглуздої балаканини.
Тепер вже Вона хтиво розсміялася: "А не треба було ідеї продукувати! Ідеї, на відміну від фізичних тіл, вони ж - вічні, ось і ти коло них вічно пастухуватимеш, опікуватимеш їх генерацію та регенерацію у суперечках. Вічністю мірятимеш. Ти намагався вічність на себе приміряти, наче одежину якусь блатного крою, а треба себе на Вічність, немов Байду на палю, приміряти. Переконався, коханчику? Терпи, не треба було оригінальничати".
Блін, лежимо якось... ні, на неї не ляжеш - каміння грудей у Вічності гостре.
