«Україна – це проклята країна, українці – це проклятий народ». Це слова одного мого знайомого жидо-кацапа, який щиро і завзято ненавидить Україну і українців. Але від його слів стає моторошно, бо це дуже схоже на правду. Згадую сюжет серії одного з моїх улюблених серіалів про те, як в якомусь американському місті владу захопив жорстокий бандит. Він знущався з жителів міста, а воні боялись йому заперечити. Тільки один хлопець не побоявся і його схопили і прирекли до страти. Жодна людина не спробувала цьому завадити через страх перед правителем. Тоді Бог прокляв цих людей і вони мусили проживати той самий день, коли стратили того хлопця аж до тих пір, доки люди не піднялись проти насильства бандитської влади -  і саме в той момент Бог врятував їх.
Що ж тут спільного з українцями? Їх морили голодом, а вони мовчки терпіли, жодного повстання не було проти знищення їх дітей, матерів, коханих. А зараз діти й онуки тих людей, які пережили такі страшні страждання, та й самі ті люди, яким все ж таки пощастило вижити в той час, зараз шанують своїх катів. Так, вони памятають, що відбувалось, але вважають Сталіна гарним правителем і приносять квіти до його пам’ятнику. Що це за безхребетність? Це справді люди? Або авганці з чорнобильцями. Максимум на що вони здатні – це стати на коліна перед своїми катами або здійснити акт самоспалення. Кому вони зроблять цим гірше, крім себе самих, залишається для мене загадкою. Або бізнесмени з «податкового майдану» - постояли собі і пішли геть, не отримавши нічого, окрім обіцянок. Пройшов вже рік, а жодна з тих обіцянок не виконана.
Вчора у Шустера виступали лідери опозиції: Леся Оробець, Анатолій Гриценко, Олег Тягнибок. Говорили, на мій погляд, правильні речі, але недоговорювали найголовнішого. Так Гриценко казав про те, що треба все ж таки знаходити різницю між «однаковими» політиками, про що він зовсім забув перед другим туром президентських виборів, коли представляв своїм виборцям Тимошенко і Януковича як однакове зло. Олег Тягнибок казав про те, що треба визнавати свої помилки, але так і не визнав своєї помилки – тієї ж, що і в Гріценка. Леся Оробець казала про необхідність об’єднання опозиції, про те, що не можна через свої амбіції дозволяти руйнувати свою країну. Але ж, Лесю, і Ви, здається, були у вирішальний момент противсіхом? І жоден з славетних опозиціонерів здається так і не зрозумів, що той закон про вибори, через який вони так завзято сперечаються, зараз не має ніякого значення, бо про вибори взагалі можна забути з цією владою.  Ми втратили шанс побудувати свою країну демократичним шляхом, коли прихильники вище вказаних лідерів не прийшли на другий тур президентських виборів і віддали владу Януковичу. Зараз Україна в тій ситуації, коли тільки український народ , переборовши свій страх і об’єднавшись проти бандитської влади, зможе зняти «прокляття» з нашої країни. Тількі тоді можна буде констатувати створення української політичної нації, тільки тоді українець здобуде самоповагу і повагу до себе інших народів. Нинішня політична тусовка “сумно” зітхає: немає “справжнього лідера”. Не лукавьте, політичні блазні, такий лідер є – це  Юлія Тимошенко. Це ясно відвертим ворогам нашої країни, це знає народ, тому і знаходиться вона у в’язниці.
Гаслом перемоги для України стане гасло: “Свободу політв’язням! Свободу Юлії Тимошенко!”. Тількі так переможемо!