Вона стояла посеред вітальні старенька, зморщена, легка немов пір’їнка, опираючись обома руками на палицю, стояла мовчки і, лишень зрідка повторювала тихо: "Не залишай мене… Не залишай…" Як міг утішав її, що те ненадовго, що скоро мене змінять, що у мене лекція і на мене чекають, та все марно.
 
     Вона не вірила, що ненадовго, не вірила, що змінять, не вірила що я не можу залишитись. І хоча подібне бувало не раз, я ніяк не міг до того звикнути і, кожного разу, мене не полишало важке відчуття провини і навіть зради. Квапливо прощаюсь, зачиняю за собою важкі вхідні двері і рипучим розбитим ліфтом опускаюсь донизу.  
 
     Дістаю з нагрудної кишені сорочки заздалегідь, саме для цієї миті, припасену сигарету (вже майже 5 років я майже не палю), швидко припалюю, затягуюсь. Холодно і вітряно. Зранку було ще зовсім тепло: на початку жовтня стояла незвично тепла для цієї пори погода і більшість люду зранку ще були одягнуті по-літньому. Тож зараз я порадів з того, що перед виходом з дому здогадався кинути до сумки легку вітрівку, котра стала тепер у нагоді.
 
     Вечоріло, сонце багровим кругом сідало у сиву імлу, що вузькою смугою затягла горизонт за кільцевою дорогою, віщуючи скору зміну погоди. Несподівано швидко із-за повороту виринув цибатий силует потрібної мені маршрутки. Поспішно захлинаюсь останніми кількома затяжками, кидаю недопалок до урни та й заходжу у затишне, нагріте сонцем, нутро мікроавтобуса. Всередині майже порожньо. Тихо,  не чутно навіть, таких звичних для маршруток, звуків солодкоголосого радіо "Шансон". На вході протягую водію, що розмовляв по телефону, десятку, сідаю на вільне, біля вхідних дверей, місце й знову поринаю у безрадісні роздуми. Відволік мене від цього заняття водій:
 
     -Я вам здачу дав? –запитує.
Запитання було викладене спокійним, буденним тоном, та мені чомусь захотілось долучити, у якості свідків своєї добропорядності, старожилів маршрутки. Водій, не переймаючись моїми комплексами, відрахував належну здачу, зачинив двері і автобус повільно рушив далі. З несподіваною для себе симпатією придивляюсь до хазяїна маршрутки: просте, спокійно-доброзичливе обличчя п’ятдесятилітньої людини, упевнені рухи, тихий, неквапливий, трохи стомлений голос.
 
     З наростаючою цікавістю і навіть подивом спостерігаю за його діями: ось він завчасно зупинився біля «зебри», щоб пропустити молоду пару, котра давно вже стояла на тротуарі, тримаючи з двох боків за руки , років 4-5, дівчинку, не наважуючись перейти вулицю. Чоловік при цьому повернувся у бік водія і  вільною рукою помахав тому на знак подяки. Ось знову той завбачливо зупинився перед світлофором, котрий ще деякий час заохочувально підморгував нам своїм зеленавим оком.
 
     Поволі салон заповнювався людьми, і вони згодом своїми постатями зовсім закрили об’єкт мого спостереження.
Маршрутка вже майже під’їхала до потрібної мені зупинки і я почув як молодий хлопець, що стояв неподалік від мене, попросив водія зупинитись, але той поминув зупинку не знижуючи швидкості. Мене цілком влаштовувала і наступна зупинка, тож я піднявся зі свого місця і став поволі протискуватись до виходу.
    
     -Я  просив вас зупинитись біля поліклініки! - почув я роздратований голос хлопця і вже приготувався вислухати класичний дует у виконанні водія і пасажира, що-небудь на кшталт: "Голосніше треба казати (раніше, завчасно і т. ін.)", свідком якого доводилось бути не раз, та подальшого розвитку подій я аж ніяк не міг спрогнозувати. Якби у ту мить пролунав грім, моє здивування було б меншим чим тоді, коли я почув у відповідь спокійне:
    
     -Вибачте, я запитував, ви мабуть не почули. Я вам поверну гроші. Хлопець помОвчав. Все ще сподіваючись, що те все лише добре продуманий піар хід, уважно спостерігаю за розвитком  подій, та на зупинці водій протяг потерпілому гроші і ще раз стиха вимовив:
     -Вибачте. Хлопець трохи знічено відповів:
     -Не треба, не треба, нічого страшного - прогуляюсь трохи -  і прожогом вискочив на вулицю. Я вийшов слідом і ми розійшлися з ним у різні боки.
      Я йшов по вулиці з якимось світлим відчуттям спокою і надії і ще, думалось мені, що оті кілька свідків події, можливо сьогодні  також не скористаються слушною нагодою відпости комусь злом на зло.
       А ще пригадались слова Тараса: "Раз, добром зігріте серце, вік не охолоне".