- Сделали, называется прививку от гриппа, - ворчала я, – но мой грипп, видимо, об этом не знал, и вот, пожалуйста, 38 и 2! Да гонит, гонит-то как температуру! Ну, нельзя же глотать аспирин непрерывно. Вот надену третьи носки, халат, укроюсь вторым одеялом и немножечко подожду, а потом ещё приму аспиринчик. А пока не спать, я сказала, не спать…
Ледяной порыв ветра ворвался в комнату, стряхнул одеяла и закружил, закувыркал меня, как сухой листочек. Я вдруг оказалась под тёмным небом, среди мокрых снежинок, светившихся как будто своим собственным светом, и полетела куда-то. Ветер понёс меня тихо и спокойно, и я чувствовала себя так, как будто добрый великан баюкает меня на руках.
- Ну, и куда мы летим? – спросила я у ветра.
- А куда ты хочешь? – подумал ветер.
- Ну, в другое время я, как всегда, хотела бы в Париж. А сегодня, о, сегодня - на майдан, у Киев, на майдан – куда же ещё!
- Совершенно верно, – подумал ветер.
Вокруг меня замелькало, засвистело, пара минут – и вот мы уже на майдане. Ветер тихо опустил меня на ступени перед гостиницей «Украина» и исчез. Я оглянулась. Вокруг стояли люди с оранжевыми ленточками, шарфами, с фотоаппаратами, кинокамерами. Все кричали «Ющенко, Ющенко!» Внизу волновалась толпа, все размахивали оранжевыми знамёнами, косынками и тоже кричали «Ющенко, Ющенко!». Зрелище было величественное и какое-то необыкновенно волнующее и значительное.
- Ура, ура, да здравствует демократия! – заорала я.
Люди вокруг посмотрели на меня. Ой, я тоже посмотрела на себя. Поверх ночной сорочки старое шерстяное платье, потом махровый халат в ярких дурацких цветочках, на голове лыжная шапочка, а сверху туго повязан шерстяной платок с узлом на макушке - ну чисто Солоха! Я глянула на свои ноги – да, третьи носки оказались с протёртыми пятками, и я стояла прямо в них на каменных ступенях, покрытых мокрым снегом. Ага, вот почему ступни ног совсем окоченели! Ну да ладно, вероятнее всего, это мой очередной сон, а в своих снах я всегда одета так, как легла в постель, поэтому, плевать! Нужно хорошенько рассмотреть всё, что вокруг меня, раз уж я здесь.
Я начала спускаться вниз. Идти мне не понадобилось, я тихо полетела, и никто не обратил на это ни малейшего внимания – я же всё-таки астральный путешественник! Только болтать нечего, молчащую меня не видит никто. Люди, люди вокруг, лица, нет, лики – просветлённые, счастливые. Боже, как можно было целую неделю не обращать на это ни малейшего внимания! А посидим тихо в тёплых кабинетах, подождём, пока замёрзнут да разбегутся по домам. Нет, дорогое (причём очень!), правительство, на этот раз не вышло!
А Кучма, Кучма, ганьба, брехав, викручувався, але вже він не хоче нічого, не хоче Януковича президентом, тільки не Ющенко! Чути на весь світ волання екс-влади: “Тільки не Ющенко!” А він і сам винен. Навіщо розповідав на кожному кроці: “80% майна в Україні належить деятку сімейств”. Ось! Це головне, це пахне тим, що почнуться всілякі розслідування, всілякі колупання, хто, що і за скільки приХватизував, а це – табу, табу, табу!
Киевляне! Низкий вам поклон, вы выдержали первый натиск зимы, вы стояли стеной на майдане, пока не подтянулась подмога. Я люблю Вас, я горжусь Вами! Образование, доступ к разнообразным источникам информации – вот ваши плюсы. Видящий – увидит, слышащий – услышит, знающий – разберётся.
- А на вокзале яны митингуют, – сказала одна женщина возле меня. Вот, нужно туда слетать, посмотреть, какие они, эти яны. И я полетела на вокзал.
Сине-белая толпа скандировала: «Я-ну-кович, Я-ну-кович!». Возле автобуса стоял мужик с бело-синим флагом на плечах. Он бил себя в грудь кулаком и кричал в телекамеру:
- Вот я голосовал за Януковича, и все наши голосовали за него и он победил!
Я пристально посмотрела на него и вдруг увидела, или поняла, или осознала – в общем, все его мысли открылись для меня. Я подошла к нему и сказала:
- Коля. Николай Донцов, шахта имени Кирова, проходчик. Жена Ольга, сын Сергей?
- Ну, а тебе чего, – буркнул Коля
- Так вот, Коля, ты точно голосовал за Януковича. Но СКОЛЬКО РАЗ? Скажи нам честно, вот сюда, в камеру.
- Сколько, сколько, один раз, – мрачно сказал Коля.
- А мама тебе не говорила в детстве, что врать нехорошо?
- Пошла вон, ведьма, – мрачно огрызнулся Коля.
- По твоим собственным подсчётам, Коля, ты проголосовал за Януковича где-то около 20 раз. Автобус ЛК 48-321 , приписан к Кировскому автопредприятию 16-28, колесил по центральной Украине весь день 21 ноября, вы посетили 28 запланированных избирательных участков, но проголосовать по открепительным талонам удалось не везде, по разным причинам. Но 40 ваших человек исправно проголосовало по 20 раз. И это ты называешь честными выборами? У тебя язык поворачивается так врать?
- Олег, неси сюда монтировку! - закричал вдруг Коля, побледнев.
- Ха, да ладно, Коля, ты! Тебе, что начальство сказало, то ты и делаешь, но как может Янукович, премьер, с ясными глазами бить себя в грудь перед всем миром и говорить – мои 15 миллионов избирателей, я победил честно! Кто раз украл - украдет ещё, кто раз соврал – соврёт ещё, наш несравненный “послідовний”! А ты, Коля, ты у нас в Кременчуге не был, но другие 10 автобусов были – их видели тысячи людей! Они нагло заходили на избирательный участок, голосовали по открепительным талонам и ехали на другой избирательный участок. И так на всех 6-и участках города! В газетах были фотографии и автобусов с Донецкими номерами и этих людей – мужчин лет 25-40. Есть семьи, есть кого кормить хоть кое-как. Мы, советские, не привыкли начальство не слушаться - себе дороже. А вот начальство твоё, Коля, ответит сполна!
Я замолчала, потому что подошёл Олег с монтировкой. И он двинул меня ею по голове! Но монтировка легко прошла сквозь меня, Олег не удержал равновесия, попал себе по ноге, и, матюкаясь, запрыгал на другой. Ладно, девушки, скучно тут у вас, пойду я дальше, вон кто-то выступает.
- Єдина надія спасти Україну від окупації Америкою... - Ой, ой, геть звідси, це Вітренчиха, у мене на неї алергія з переходом до задухи та конвульсій, і я знову полетіла на Майдан.
Да, Наталья Ивановна, как вы обожаете поучать других, какой у вас тон носителя истины, непоколебимой и вечной. А на кой фиг Америке нас оккупировать? Мы же не сбивали самолётами торговый центр 11 сентября, какого хрена им нас оккупировать?
Правда, колись вони окупували Японію, впровадили там демократію, та й пішли собі. З тих пір японці окупували весь світ своєю електронікою, і, наразі, японські міліонери, яких чималенько, купують в Америці садиби та замки. І американці не кричать “Пробі! Рятуйте! Японці окупують Америку!”
А ми - дозволити продавати землю – та боже збав! Та нехай краще заростає бур’янами та чортополохом, зате - наша! Цікава “совєцька” логіка - а приїде американець, купить ту земельку, а нас запряже в ярмо ту земельку орати! Та краще я спокійненько лежатиму в тому чортополосі, а злим “мириканцям” – дулю з маком!
А я вважаю, що поки не стане земля товаром, поки й толку з неї (з найкращих у світі чорноземів!) не буде ніколи. Нехай бабусі, що все життя працювали на тій землі за копійочки, а той задарма, та змогли б продати ту землю по світовим цінам, та хоч не старості літ трохи порозкошувати, та щось залишити онукам.
І ось я знову на майдані. О, і дуже вчасно! Виступають польові командири! Томенко, Безсмертний, Луценко, Фесенко, інші стоять на трибуні, а виступає – Юлька, наша незламна Юлька, наша пасіонарія, наше вперте дівчисько та талановите стерво! От люблю я її, хоча трохи побоююсь – ну чисто дон Кіхот у спідниці. І який чудовий оратор! Кожна її фраза логічна, правильно побудована та завершена. Зміст висловлювань завжди Є, це не просто добірка фраз – це озвучені ідеї, думки та висновки з них. Хоча вся промова – явний експромт. От обдарував Бог жінку, нічого не пошкодував і створив без сумніву довершену істоту. Ну просто п’ятий елемент!
Юлька закінчила промову, і тільки тут я відчула, що ноги мої в трьох мокрих шкарпетках покрилися льодом і цей холод уже почав підкрадатися до мого серця. Треба десь зігрітися, чи мені хана. Настала ніч, майданові люди почали потроху розходитися на ночівлю і я тихо полетіла за купкою людей. Вони прямували до кінотеатру «Панорама». Чудово, і я туди! В кінотеатрі було дуже тепло, народ дрімав в кріслах. Але мені цього тепла було замало, і я вклалася прямо на підлогу біля стіни, на решітку, з під якої струмувало гаряче повітря. Оце воно! Я почала зігріватись і заснула.
І снилося мені (сон уві сні - чудасія!), що я кружляю понад будинком з химерами, але не одна, ні! Там витає повнісінько люду, але я не дуже можу второпати, хто вони такі. Ось якісь хлопці, вони напівпрозорі, однак з шаблями, на бритих головах у них оселедці – козаки! Вони радісно плескають один одного по плечах, сміються і радіють, дивлячись на юрбу внизу. «Буде, брате, буде Вкраїна вільною, не даремно ми гинули, не даремно боролись!» - розмовляли вони між собою.
Ось якісь веселі дівчата в вишиваних сорочках, з вінками в косах, вони сміються та кружляють понад ошкіреними пащами химер, неначе грають у піжмурки. Хто вони? Не знаю… Ще якісь люди, у військовій формі, у френчах, просто в піджаках чи білих сорочках, на яких особливо чітко видно плями засохлої крови. Я зрозуміла – це все привиди вбитих та замучених за нашу волю. Але я не знаю їх, адже ми вивчали здебільшого вигадану історію, угодну власті і знаємо тільки обличчя, угодні їй.
Ось якийсь огрядний дід у пишній хутряній шубі та шапці, що блискає дорогоцінним камінням. Він мовчки, похмуро дивиться вниз. Хто це? А якби я знала! Може Богдан Хмельницький, може князь Володимир? І що він собі думає? Мабуть, він знає, що ще не скоро, що ще не зараз, що боротьба за свободу та незалежність тільки-но розпочинається і рідну Україну чекає ще багато випробувань…
І тут мої обидва сни, так чудернацько вкладені один в один, закінчились, і я прокинулась в себе в ліжку під двома ковдрами, в трьох парах вовняних шкарпеток – вся мокра-мокрісінька від поту, вже без жару і майже здорова. Але, АЛЕ! Я стала вже зовсім і зовсім іншою…
©
valvel [22.11.2011] |
Переглядів: 2366