Я не любитель риболовлі. Точніше – любитель, але на неї бракує часу. А може, часу  бракує, тому що не любитель? Коротше – на риболовлю їжджу дуже рідко. Тому і сон про неї, риболовлю, наснився мені дурнуватий.
 
Сиджу я на березі річки. Скажу відразу, що в реалі я на тій річці не був жодного разу. Або був, але дуже п’яний. Місцина – зовсім незнайома. Як спитаєте, де це – не покажу. Сиджу, значить, і рибалю. Дістаю хробачка з баночки. Населяю на гачок і попутно дивуюся його кольору. Дивний якийсь хробак, із золотавим відливом. Списую цей феномен на вранішнє сонце. Закидаю вудку. Певно, ще й грузило на дно не лягло, як – покльовка. Підсікаю, починаю тягнути. Спротиву – майже ніякого. Знову якась дрібничка. Тягну, щоб зняти малька з гачка і населити свіжого хробачка. Піднімаю ту дрібноту над водою – і тут моя щелепа впала. Здається, і воду зачерпнула. Таких дрібниць я вже не помічав, бо на гачку звивалася справжня Золота Рибка. Далі ви й самі знаєте. Про бажання. Тільки моя рибка сказала, що  виконає лише одне бажання. І те – не для мене особисто, а для всіх українців.
 
Бажання прийшло якось саме по собі: відібрати все в олігархів – і поділити порівну. Рибка одразу ж підрахувала, що вийде кожному по мільйону зелених. Не знаю, не перераховував. Але сума сподобалася. Це ж усі і одразу стануть багатими! Рай на землі.
 
Перед очима почали з’являтися картинки. Одна одної краща. Червона ікра (пробач, рибко) в холодильниках простих українців – у трилітрових банках. Омарів і лангустів -- повні морозилки. Фуа-гру ніхто вже й їсти не хоче. Українці одягаються у Versace. Дами – в шубах до п’ят. І на кожній – по пів кіла золота. Ні, золота – по кіло, а косметики – по пів кіла. Французької, як і парфумів. Мени хизуються швейцарськими годинниками від Tissot. Запонки – з діамантами. Портмоне. Портсигар. Сусід-алкоголік з самогону перейшов на Remi Martin, а його подруга з бражки – на Sheridan. З доріг зникли такі автотази, як ВАЗ і ЗАЗ. Всі їздять на Mersedes i BMW. А багатші – на …
 
Стоп. А багатших же не повинно бути. Всім же порівну. Питаю у рибки, як же так? Знову є багатші? Пояснила мені рибка, що не всі кинулися гроші тратити.
 
Одні – гроші у бізнес вклали. І отримують назад із прибутками. Інші – відклали на майбутнє, щоб і онукам хватило. І пішки ходять, щоб на бензин не тратитись. Надіються, що ще й правнукам лишиться.
 
От, думаю, це ж ті кляті бізнесмени знову гроші у простих людей видурять. А у «економістів» життя й не покращилося. На чорний день відклали, а самі і далі з хліба на воду.
 
Ні, так не піде. Треба щось хитріше придумати. Треба, щоб гроші не закінчувалися. Щоб не було потреби займатися бізнесом і відкладати на чорний день.
 
Так це ж просто! Кожного місяця кожному дорослому українцю – по 10 штук зелених. Хочеш – сьогодні Жигуля купуєш. Не хочеш – за три місяці на Мерса назбираєш. За рік і взагалі серйозну тачку купиш.
 
Всі рівні, але кожен має вибір, сьогодні гроші тратити, чи завтра. По-любому на все хватить. Благодать!
 
І знову в голові почали з’являтися картинки. А на них – щасливі очі українців. Але поступово щасливі очі змінилися відверто сердитими поглядами. На останній картинці я побачив натовп розлючених людей, які стояли навколо мене і питали, чому я попросив у рибки всього лише по десять штук на брата. Чому не по двадцять?
 
Здригнулася моя рука і вислизнула Золота Рибка у воду.
 
P.S. Певно, це рибка мені картинки про хренових українців в голову навіювала. Українці ж не такі. Рибка просто бабла зажала.
 
P.P.S. Казав я вам на початку, що сон – дурнуватий?