Жити в постійному страху неймовірно важко. Нестерпно, можна сказати, жити в постійному страху.
 
Не рятує навіть паркан висотою в шість з лишком метрів навколо маєтку, не рятує «Беркут» по той бік паркану й особиста охорона по цей бік.
 
Страх розпухає десь там в середині й здається, що ось-ось і вже легені здавлені й горло стиснуте й нема можливості зробити бодай ковток повітря.
 
Вбивцею може виявитися будь хто – охоронець, кухар, покоївка, пілот літака, перекладач. Навіть садівник, який оно згрібає граблями опале листя, може виявитися тим самим підісланим вбивцею.
 
Будь-який соратник може виявитися тим самими Брутом. Та й чи залишилися ще соратники серед цих лизоблюдів?
 
Як жити?
 
Здавалося – ось воно, досяг. Вже можна гребти всі багатства не оглядаючись ні на кого (а це вам не шапки по сортирам тирити), будувати палаци, басейни, поля для гольфу, гелікоптерні майданчики. Все для себе, все як колись мріяв. І що?
 
Цей клятий страх псує все задоволення від життя. Нікому не можна довіряти. У всіх на думці лише одне, якби відібрати все нажите роками невтомної праці, позбавити маленьких радощів життя, а потім й самого життя.
 
Здавалося б – убезпечив себе як міг, одні в тюрмі, інші залякані, а все одно чомусь страшно. Особливо уночі. Весь час здається, що хтось підкрадається до ліжка, а цокання годинника весь час здається цоканням годинникового механізму в бомбі.
 
Та що там – їсти страшно. Це ж найлегший (апробований століттями) спосіб відправити на той світ. І що робити? Доводиться пити заспокійливе й десятки разів перевіряти їжу – на охоронцеві, на покоївці, на садівникові врешті решт.
 
А сорочки? Постійно доводиться возити з собою чемодан чистих сорочок. Особливо, коли доводиться виїжджати за межі маєтку. Сорочка стає мокрою від липкого поту буквально за якихось двадцять хвилин, то ж її  доводиться міняти, бо ніякі дезодоранти не спроможні перебити цей запах страху.
 
Знизу – там простіше. Зараз випускають чудові підгузки для дорослих.
 
Ні на кого не можна покластися – ні  на армію, ні на міліцію, ні на СБУ, ні на ГПУ. Всі вони плетуть за спиною змови.
 
А народ. Цей невдячний народ, який не розуміє свого блага й тупо не хоче бачити покращення свого нікчемного життя. Йому (народу) дай волю, так розіпне на воротах маєтку вниз головою й не скривиться.
 
Тому треба бути якомога далі від невдячних «козлів». По периметру «Беркут», на дахах снайпери. Але ж і кожен снайпер може виявитися саме тим запроданцем, який впіймає в перехрестя прицілу дорогоцінну голову й натисне гачок спускового механізму.
 
Боже, як жити?
 
А найстрашніше те, що страхи мають здатність матеріалізовуватись.