Як той настирливий молоток за стінкою: тук-тук, тук-тук - останнім часом, десь так з рік, з якоюсь дивною частотою зустрічаю фразу «моя хата с краю».  Я не згодна з цією ідеєю, вона заважає моєму спокою і комфортному існуванню. Тому, що це не правда.
 
Що в моїх силах – я роблю. Допомагаю дитячому будинку та тимчасовому притулку в моєму рідному місті, переказала кошти на побудову кам’яних хрестів для загиблих воїнів УПА, не забуваю про своїх друзів, та й в іншому помаленьку. Так, впевнена, кожен небайдужий громадянин потрохи допомагає менш захищеним, в ділі покращує комусь життя.
 
Та й пишу потрохи, в міру вільного часу, маю надію, що щось корисне, а не «бздури», як висловився наш вельми освічений пан Mactire. Тому, що пропаганда злоякісних ідей, як зброя масової поразки, активно використовується тими, хто у керма держави, або хочуть зберегти свій вплив, як от Російська Федерація, наприклад. І, що сумно, тиражується довірливими громадянами, які не розуміють нищівного впливу таких ідей на нашу країну, і, якщо розвинути цю думку далі, на наш з вами, у кінці кінців, добробут. Скажіть, хто з вас обрав національною ідеєю України «моя хата з краю»? Як хтось сказав, «якщо людина при свєму розумі», то вона таке не вибере. Тоді спробуймо протестувати себе. Які у вас перші асоціації  зі словом українець? Сало, вишиванка, «моя хата з краю»?
Француз? Елегантність, національна гордість…
Поляк? Вміння торгуватись, національна гордість..
Американець? Свобода, купівельна спроможність, держава, національна гордість..
Росіянин? Імперія, нахабність, «Велика Росія», національна гордість..
 

Чому ця фраза так міцно увійшла у свідомість українця? Хіба вона нам потрібна?
Я вже не пам’ятаю першого автора, який це сказав, але добре запам’ятала ідею: наші звички є результатом багато раз повторюваної дії. Але колись ця дія була зроблена перший раз. А дія – є результатом сформованої в слова думки.
 
В результаті маємо процес: думка – слово - дія - звичка.  І ми їм можемо керувати!
 
Давайте  приймемо за аксіому, що бути українцем – це привід гордитись своєю нацією. Я завжди з гордістю говорю іноземцям, що я - українка. Розповідаю про наші значні події, історичні персонажі. Демонструю культуру і освіченість. І в більшості стикаюсь з подивом: як, у вас є своя мова? Хіба ви не були частиною Росії до цього?
 
Українець, який гордиться своєю нацією не може її не захищати, підтримує інших українців, своїх сусідів, радіє, якщо навіть той, хто пройшов через російськомовну школу намагається говорити і писати на рідній мові. Також, ну не можна, як на мене, не підтримувати Тимошенко, Луценко, "Спільну Справу" і інших, які діють проти  бандицького режиму, який нищіть мою країну і привчає українців до животіння, як нормального стану життя. "Ворог мого ворога - мій друг."
 
Українці для мене – це нація, яка багато страждала, але боронила свою волю, культуру, мову. Це нація неперевершеної живучості та винахідливості.  Моїм девізом є «СВОБОДОЛЮБИВА Україна»,  і, маю надію, цей девіз стане знову рідним принаймні  більшості українців, якщо не всім.