Недільного ранку декілька годин ми були в осінньому лісі.
 
Після повернення звідти залишок дня й до глибокої ночі читав, дивився, шукав те, що мав би знати вже давно і про що мав лише загальне уявлення.. Ми вважаємо, що часто достатньо загального уявлення про щось, достатньо книжок, газет, телебачення, інтернету.
 
Але коли йдеш кам’яними доріжками того 19-го кварталу серед сосен, калини, брил, хрестів, табличок, квітів, лампад, коли всією своєю суттю, навіть фізично, відчуваєш жахіття, які творили тут нелюді – це зовсім інше...
 
Так, маю надію, що ви здогадались - мова про Биківню.
Вірю також, що ніхто не буде намагатися «шуткувати»...що за ІМХО? - то про бичків, то про Биківню…
 
Хоча зв’язок таки є. І я зову лише хочу нагадати, що ми живі. І що раніш, до нас, було багато тих, хто міг би довго жити, але сталось по-іншому…
 
20.03.1937 р. вночі Президія Київської міськради 42-м пунктом порядку денного вирішила питання про відведення 5 га землі у 19-му і 20-му кварталах Биківнянського лісу «для спеціальних потреб» НКВС. (Хоча «діяв» цей квартал ще з 1936 року).
 
Знаєте, де в Києві місцевість Липки? Зараз – це найелітніше місце. А в 1937 році там мешкало багато людей, «зброєю» яких були переважно олівці, мольберти, пензлі, скальпелі, друкарські машинки, скрипки, книжки, окуляри. Саме ці люди були в числі перших, яких було призначено для звірячих «спеціальних потреб»  НКВС.
 
Якщо будете (хто ще не був) їхати  трасою Київ-Бровари, коли побачите праворуч  кам’яного чоловіка в чоботах, ватнику, із складеними руками, в окулярах… - зупиніться! Це - один з тих мешканців довоєнних Липок. 1937.
 
А ще були 1938, 1939, 1940, 1941.  Влітку 1941-го масово знищували звичайних в’язнів.  Скільки їх було – хто зна…
 
І "політичним", і "полякам", майже всім - від вироку суду, якщо такий і був, до розстрілу – декілька днів.  Найчастіше вирок виносила двійка або трійка, а ще списком, або суду не було взагалі.
 
Цитата:

Біля селища Биківня у 1930-х —  початку 1940-х років (до окупації німцями Києва) в таємній обстановці здійснювались масові поховання осіб, репресованих і страчених у Києві органами НКВС.
Тіла вивозили у Биківню критими машинами, а вже у 1941 році – перед наступом германських військ – заарештованих почали розстрілювати безпосередньо біля виритих у лісі ям.

Під час війни  ця місцевість згодилась провідникам «іншої»  ідеології. Та яка вона інша!.. Хіба що трохи...
 
...Ходимо серед хрестів й пам'ятників, читаємо:
«Тут у 19 кварталі Биківнянського лісу поховані жертви політичних репресій».
«Найдорожче у вас — воля, ми оплатили її життям».
«Ці сосни є свідками страшного злочину. Тут поховано тисячі невинно Убієнних. Поклонись праху їх. Вічна пам'ять».
 
Всього кількість вбитих може досягати 100 000, а це за кількістю – як майже половина передвоєнного Києва.
Биківня стоїть в одному ряду з Бабиним Яром, Катинню, нацистськими концтаборами.
Таких «спецоб’єктів” на українській землі було десятки, майже в кожному обласному центрі. Це була система винищення в першу чергу українців, це був український ГУЛАГ.
 
Місця захоронення жертв сталінських репресій старанно приховувала радянська влада: їх бетонували, відводили під будівництва або видавали за кладовища померлих від тифу чи інших інфекційних хвороб. В Хмельницькому - на такому місці Центральний універмаг, у Вінниці – парк…
 
Відкриття Биківнянського меморіального комплексу жертвам комуністичного режиму відбулося 30 квітня 1994 року, коли замовчувати ці трагедії вже було неможливо. …Серед тих півсотні людей, які були сьогодні на невеличкому мітингу, були й ті, хто доклав неймовірних зусиль, щоб пам’ять про загиблих  залишилась назавжди…
 
Заради справедливості не можна не сказати про внесок в цю справу того, кого найчастіше зараз називають в кращому разі ВАЮ. Його Кабмін у 2001 році прийняв Постанову «Про створення державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Саме за такі дії йому багато хто й повірив.
А пару днів тому з’явилась  інформація, що вже ВФЯ опікується концепцією розвитку заповідника. Дивно…
 
Шосте листопада – це ще один відомий день – день визволення Києва… Подарунок до річниці Вєлікого Октября товаріщу Сталіну і всєму совєтскому народу. «Подарунок» готували "велікіє"  полководці.
Вкотре читаю про Букрин, Лютеж, про Битву за Київ…
 
Букрин – це там, де мій батько на початку листопада 1943 року отримав три кулі зі «Шмайсера». Йому ще пощастило (і тому - мені теж).
Він дещо розповідав в останні роки життя. Це були розповіді не історика й полководця, а того, кто був там, хто «штурмував» кручі Дніпра. Про «озброєння» регулярних частин, про кількість набоїв у гвинтівках, про молодих хлопців в піджаках та свитках, з палками та каменюками – так звану «чорну» піхоту.
 
Про те ж писав і Віктор Астафьєв – очевидець форсування Дніпра:

«Найстрашнішими виявились кулемети. …Вони..поливали беріг, острів, річку, у якій кипіло місиво з людей. Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці … – усі вони кричали одні і ті ж слова: «Мамо! Боженку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!»... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в`язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами».

  
 
Це зараз ми знаємо, що «Подарунок» обійшовся майже в 300 тисяч, більшість з яких була українцями.
Не знаю, чи правда те, що сказав Жуков: «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов! Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать?»
Але якщо навіть не сказав, то все для цього зробив.
 
Сприймаю цей день лише як День пам’яті, ще один День жалоби. А скільки їх ще у нас!!
 
…Ми поверталися з лісу в Київ. В очі впадає  велика кількість червоних наметів комуністів, біля яких щось розповсюджують, підписують… Серед них – багато молоді. Дєло Лєніна живьот?!
 
Ще раджу подивитися фільм: http://www.youtube.com/watch?v=4W18g5srE3Y
Знайдіть час, подивіться, і може наступного разу на Кварталі 19 Биківнянського лісу нас буде набагато більше!
 
Якщо зможу (зараз нема сил), то вранці додам декілька фото.
На них – Меморіал й ті декілька десятків людей, які там були в неділю, 6-го листопада.
 
Серед них - Українська Республіканська Партія  Левка Лук'яненка.
 
На тому мітингу звучав й вірш, який, сподіваюсь, тут пам’ятають:
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6474/user_id/6893.phtml
 

Вибач Захаре, мій діду,
що заспівав по-чужинськи,
що моє слово - полова,
що для родини - обжинки.
Далі не буде зупину,
ззійде навала ординська.
Матір моя - Україна,
мова моя - українська.